Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук
Денис Плюйко наближався до перехрестя.
Загорілось зелене світло на пішохідному переході через бульвар Шевченка. Машини, що їхали з площі Перемоги, зупинилися.
Діана підійшла до переходу через Саксаганського — багатоповерхова будівля готелю «Либідь» височіла за її спиною — і зупинилась, вирішивши дочекатись програміста. Денис устиг перейти лише половину бульвару Шевченка. Червоне світло спалахнуло, затримавши хлопця на краю алеї, що тягнулась через увесь бульвар, розділяючи його навпіл. Потік авто, сигналячи й штовхаючись, рвонув з площі на бульвар Шевченка, поспішаючи протиснутись до центру міста.
Зацьковано озираючись, Денис помітив Діану на іншому боці перехрестя.
Відчуваючи, що розв’язка наближається, жінка посміхнулась і помахала йому рукою. Вона знала, що Денис за наказом Авер’янова сфальшував розшифрування розмов з бортового самописця рейсу 1419, вирізавши останні секунди і посунувши решту реплік на три секунди вперед. Для цього не потрібно переробляти розмову, достатньо змінити константу, від якої відраховується час у «чорній скриньці». Втім, вона мусить почути це з уст Дениса. Якщо Плюйко зізнається, вона потягне хлопця до Реви й Рудика і примусить їх публічно взяти на себе вину за загибель 49 людей у Парижі.
Скуто й напружено програміст махнув у відповідь і навіть спробував зобразити щось схоже на усмішку. Вийшло непереконливо — убого й принижено: в ту мить хлопцю було не до сміху.
Діану і Дениса відмежовував щільний потік блискучих машин, у дахах і тонованих вікнах яких відбивалось захмарене небо. Останні секунди перед тим, як знову увімкнеться зелене світло, програміст не відводив загнаного погляду від Діани. З такої відстані вона не бачила очей Дениса, але зі смиканих рухів і згорбленої спини було зрозуміло, що хлопець страшенно наляканий.
Периферійним зором Діана зауважила, що справа виринув масивний темний силует. Повернувши голову, побачила чорний «Range Rover», який застиг на краю тротуару (передні колеса зупинились за сантиметр від бровки), — машину, у яку сів ґевал, що перетяв їй дорогу навпроти готелю «Либідь». На цей раз позашляховик привернув увагу. «Range Rover» стояв, повернувши ніс у напрямку бульвару Шевченка, у той бік, куди мчали машини з площі Перемоги, але… не рухався.
«Чому він не рушає? — неприємний холодок ворухнувся в Діани під серцем. — Чому не з’їжджає з тротуару і не вливається в потік машин, які їдуть до центру?»
Серце, яке було заспокоїлось, раптом затріпотіло знову. Вона зиркнула на Дениса. Програміст переминався з ноги на ногу, нетерпляче чекаючи зеленого світла, щоб перейти дорогу. Відчуваючи, як горло стискається від нехорошого передчуття, жінка дивилася на чорний «Range Rover».
Діана напружила зір, намагаючись крізь затемнені вікна розгледіти водія, але бачила лише віддзеркалення не по-зимовому розкошланого неба. А тоді ненароком опустила погляд на капот позашляховика і… замліла.
На «Range Rover’і» не було номерного знака!
Світлофор на розі вулиці Саксаганського і бульвару Тараса Шевченка перемкнувся, засвітивши червоне для машин і зелене для перехожих. Останні автомобілі протиснулися до бульвару, і пішоходи тісною юрбою повалили через дорогу. Денис Плюйко першим поставив ногу на асфальт.
Одночасно спалахнуло зелене світло на переході через Старовокзальну і Саксаганського. Водії автомобілів, які застрягли на Саксаганського, притискалися обличчями до вікон, нервово позираючи на почеплені над дорогою світлофори. Дехто нетерпляче сигналив.
Більшість пішоходів, що прямували до готелю «Либідь», спершу перетинали бульвар, а вже потім вулицю Саксаганського, однак Денис, переконавшись, що перехрестя цілковито вільне, вирішив зрізати шлях і пішов навпростець до Діани.
З-під капота «Range Rover’а» вирвалось придушене гарчання.
— Стій! — крикнула Діана, руками привертаючи увагу програміста. — Зупинись!
Денис удруге спробував усміхнутися, махнув над головою рукою, думаючи, що Діана з ним вітається, і пришвидшив крок.
«Range Rover», вискнувши шинами, зірвався з місця і вискочив на дорогу. Денис у цей час знаходився посеред окресленого суцільними білими лініями «острівця», якраз у тому місці, де вулиця Саксаганського вливається у бульвар. Він стримів, наче стовп посеред голого поля, у самому центрі перехрестя.
— СТІ-І-І-ІЙ! — хапаючись за голову, дзвінко закричала Діана, але її викрик потонув у реві 4,4-літрового двигуна.
Опинившись на дорозі, «Range Rover» помчав уперед, набираючи швидкість. Денис побачив машину і закляк. Інстинкт наказував йому рятуватись, тікати, бігти геть або хоча б відстрибнути, але інша сила скувала м’язи, прицвяхувавши його до одного місця. Хлопець повірити не міг, що його можуть убити посеред білого дня на очах у сотень киян. Він відкрив рота, несвідомо виставив худі руки вперед і спостерігав, як чорний позашляховик, скажено ревучи мотором, мчить просто на нього. Денис зрозумів, що помилявся, надіючись, що джип промчить повз, усвідомив, що перед ним не піжон, якому заманулось похизуватись крутою тачкою перед роззявами, а професійний убивця, за секунду до зіткнення.
На швидкості 96 км/год автомобіль наїхав на хлопця. Високий капот «Range Rover’а» з лячним «бух!» зніс програміста з «острівця».
Діана закричала.
Від удару Дениса перевернуло в повітрі та відкинуло на шість метрів. Навіть коли він упав, сильно вдарившись головою об землю, сили інерції продовжували тягти тіло, яке лишало на асфальті вогкий слід з уривків шкіри, крові й мізків, у напрямі переляканих пішоходів, що повискакували на тротуар. Мертвий програміст, зачепившись за бордюр, востаннє злетів над землею, прокотився, метеляючи кінцівками, немов лялька-маріонетка, ще сім чи вісім метрів і, гулко вдарившись об заднє крило припаркованого в пішоходній зоні сріблястого «Daewoo Lanos», з’їхав на бруківку.
«Range Rover», незначно зачепивши жіночку, яка загаялась на переході через бульвар, не стишуючи ходу, понісся в напрямку Бессарабської площі.
Діана продовжувала істерично кричати, аварійною частиною свідомості відзначивши, що на задньому бампері позашляховика також не було номерного знака. Хтось підійшов до неї і, намагаючись заспокоїти, обійняв, але жінка в ту мить не відчувала нічого. Вона затихла тільки тоді, коли силоміць затулила рота руками. Неконтрольовані схлипування рвались крізь міцно стулені пальці.
Хтось крикнув:
— Викликайте міліцію!
— Швидку! Швидку!
Діана, скинувши з пліч чиюсь руку, забігла за будівлю готелю, щоб прибрати з поля зору тіло Дениса. Вона бачила достатньо, щоб
