Жорстоке небо - Максим Іванович Кідрук

— Давай зустрінемось, але трохи пізніше. Я зараз неготова.

— Коли?

— Твоя історія потерпить, скажімо, до… — Діана зиркнула на настінний годинник, 10:38, — …до першої.

— Добре, — Денис ніби теж заспокоївся, хоча голос не перестав потріскувати, наче поламаний двигун.

— Де зустрінемось?

— Давай на площі Перемоги, біля входу до універмагу «Україна», — запропонував він. — Устигнеш до першої? Я тут поряд живу, на Коцюбинського.

— Домовились, — погодилась Діана. — 13:00, перед входом до універмагу «Україна», — і, відкинувши мобілку, помчала до ванної.

Розділ VII

66

22 лютого 2013, 10:44 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ

— Ти куди це намилився? — Григорій Авер’янов перестрів Шафіна на виході до службової стоянки під головною офісною будівлею концерну «Аронов». Дем’ян тримав перед собою велику картонну коробку, вщент наповнену документами і різним дріб’язком з його кабінету. Було помітно, що невисокий Шафін ледве втримує її в руках.

— Я звалюю, — тихо, але твердо промовив він.

Штучна посмішка згасла, припухлі губи Авер’янова стулились, сховавши жовтуваті зуби. Судячи з розміру картонної коробки, а також з того, скільки в ній було документів, Дем’ян звалював назавжди.

— Куди? — Григорій перегородив дорогу й уп’явся налитими кров’ю очима у Шафіна.

— Лечу у вирій, — Дем’ян стримано посміхнувся і витримав погляд.

— Я забороняю, — зашипів росіянин.

Шафін уперся коробкою в живіт Авер’янову і спокійно проказав:

— Відійди з дороги, Гришо.

Григорій Авер’янов посірів від злості, другий день неголені вилиці стали схожими на наждачний папір. Зазвичай було навпаки: саме він — стриманий, розумний і передбачливий — доводив людей до сказу, а потім із насолодою спостерігав, як вони паленіють, гарячкують і припускаються помилок. Нині його корчило від одного погляду на незворушне обличчя Дем’яна Шафіна.

— Що ти надумав? Рева знає? — росіянин не відступав.

— Рева нічого не знає, але, гадаю, найближчим часом лайно потрапить на вентилятор, і він дізнається, й у цей момент я планую бути якомога далі від України, — Шафін скривився, він більше не міг утримувати коробку і грубо відштовхнув першого віце-президента.

У Григорія немилосердно засвербіли руки, поле зору затягло рожевим, як артеріальна кров, туманом, він насилу стримався, розуміючи, що не може вдарити Шафіна на стоянці — їх обов’язково помітять. У той же час стояти й мовчки спостерігати, як його спільник драпає невідомо куди, він не міг. Блискучий психолог, до останнього часу тонкий знавець людської натури по-бабськи заверещав:

— Сцикун! Іуда жидівський! Щур помийний! — Авер’янов важко дихав. Повні губи немислимо викривилися, із м’ясистого рота полетіла слина. — Я не випущу тебе! Думаєш, я не знаю про твої брудні афери, зраднику? Тільки спробуй звалити, і я ще до обіду сидітиму в кабінеті генерального прокурора з молотком в одній руці і з цвяхами для твоєї труни в іншій. Ти не виїдеш за межі країни!

Не обертаючись, Дем’ян Шафін підійшов до джипа «Toyota Land Cruiser», що стояв неподалік входу, і поставив коробку з паперами на асфальт. Дістав із кишені ключі, відкрив багажник і тільки тоді повернувся до Авер’янова.

— Не погрожуй мені, Гришо, і не витрачай на мене сили. Повір: за дві години ти будеш заклопотаний іншим.

Авер’янов не розумів, чому йому не вдається зачепити, розлютити Шафіна, і через це бісився ще більше. Розколошканий, геть знервований, він не усвідомив суті останньої фрази.

— Ти нікуди не поїдеш! — гарикнув він.

— Поїду. І ти нічого не зробиш, щоб мене зупинити, — Дем’ян пригладив долонею пасма рудуватого волосся. Долоня тремтіла. Помітивши це, Авер’янов задоволено загарчав: Шафіну теж неспокійно. — Я не прошу тебе. Я готовий за це заплатити, — Дем’ян говорив так тихо, що Григорію довелось зійти з ґанку і наблизитись до нього.

— Що?

— Я міг би просто поїхати, Гришо, ти добре мене знаєш, я не страждаю від надмірної сентиментальності, але я, попри все, поважаю тебе, а тому перед утечею хочу кинути тобі рятувальне коло. Гадаю, цього буде достатньо, щоб ти не перешкоджав мені рятувати власну шкуру.

Кругле обличчя Авер’янова витягнулося:

— Що ти верзеш? — він усе ще сердився, проте голос звучав менш рішуче.

— Дві хвилини тому я розмовляв зі своїми «есбешниками» і… — Дем’ян витримав коротку паузу, спостерігаючи, як зм’якло та пополотніло обличчя Григорія, — …і новини переважно невтішні. Рудик розкрив твою спробу приховати справжнє значення сигналу, що прозвучав у кабіні, та розповів про все Реві. На цей момент вони засіли в кабінеті Захаровича і, мабуть, вирішують, що робити з тобою.

— Нічого вони не зроблять! Ці бовдури не менше за мене прив’язані до літака! Ми всі в одному човні, Дем’яне, хіба ти забув?

«Ми були в одному човні, поки ти не почав убивати людей», — подумав Дем’ян, але вголос сказав інше:

— Якби це було найбільшою проблемою, я б не тікав з України. Столяр, схоже, знову щось вивідала, бо зранку зателефонувала французькому слідчому і дуже допитувалась, хто, крім співробітників ВЕА, мав вільний доступ до ЦФР. Та найгірше — і я про це попереджав тебе, Гришо, що після звістки про смерть пілота розпустив нюні наш програміст.

Авер’янов химерно схлипнув:

— Що він зробив?

— Зателефонував Діані Столяр, поскиглив про те, як йому важко, і домовився про зустріч.

— Гнидо! — закричав Григорій; відлуння прокотилося стоянкою. — Коли?! Коли він її набирав?!

«Господи, що з тобою сталося, Гришо?..»

— Не кричи, — Шафін невдоволено зиркнув на наручний годинник: — Десять хвилин тому. Вони зустрічаються за дві години біля універмагу «Україна».

Авер’янов знову скривився, обличчя стало страшним. Кутики повних губ опустились, рот вигнувся літерою П. Дем’ян Шафін поставив коробку з документами до багажника і зачинив дверцята. Підступив до росіянина і поплескав його по плечу:

— Це все, що я можу зробити для тебе, Гришо. Далі мусиш гребти сам. Прощавай!

Шафін обійшов машину й усівся на водійське сидіння, але ще до того, як він повернув ключ запалення, Авер’янов залетів до вестибюля першого поверху і помчав до ліфта. Шкіра його обличчя нагадувала поверхню погано випаленого глиняного горщика; очі випирали з орбіт, на повіках виступав гній.

Поки кабіна спускалась, росіянин помалу опановував себе. Якщо він хоче вибратись із цієї халепи, йому потрібно забути про злість і почати мислити тверезо. Зробити це було важче, ніж