Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Кожен іноземний уряд вважав за необхідне помітити тут собі територію — відкрити на цьому клапті землі представництво банку, автомобільної фірми чи страхової компанії та, звичайно, власне консульство, яке представляло його інтереси: британське, французьке, Сполучених Штатів Америки, японське, німецьке, датське, нідерландське, польське, бельгійське, шведське, чехословацьке, португальське та, звичайно, совєтське — усього їх було шістнадцять.

Здавалося, увесь світ збожеволів, направляючи — хто більше — до Харбіна свої армії, людські, цивільні ресурси, техніку та капітали.

Харбін став настільки інтернаціональним, що спочатку російський імперський триколор, а потім і більшовицький червоний стяг раптом якось зблякли, загубилися серед того розмаїття прапорів інших держав, а російська мова навіть із приходом сюди більшовиків залишалася «однією з». Хоча росіяни — і представники білого руху, і більшовики — усе ще вважали Харбін виключно «своїм», до двадцять дев’ятого ця ілюзія знівелювалася майже повністю. Тепер уже і самі місцеві більшовики, і біла еміграція з більшою повагою ставилися до іноземних штандартів, ніж до власних.

У всій цій суміші політики, бізнесу, пристрастей, афер та інтересів головною життєвою артерією, що мала виключне значення для усіх без винятку, слугувала так звана КВЖД — Китайская Восточная железная дорога.

На час прибуття до Харбіна Марка ситуація на Китайській Східній залізниці перейшла у стадію напруження. Хаос вавилонського стовпотворіння та вакханалія з грошовими знаками були, як виявилось, тільки початком.

Тоді, на додачу до решти нікчемних, знецінених «романовських», «керенок», «хорваток» «сибірок» та семенівських «голубків» у червні двадцятого в обігу емісією в мільйони рублів з’явилися ще й владивостокські «буферки», підтримані лівою комуністичною харбінською газетою «Впєрьод!». Це була вже відверта більшовицька провокація, що вилилася у страйк працівників залізниці.

До більшовицького перевороту КВЖД працювала на російському рублі. Проблеми почалися, звісно, із падінням його вартості, кризою «керенок» та колчаківських грошей.

Почалися протести робітників, які відмовлялися отримувати зарплатню у нікчемних папірцях.

Російська валюта покотилася у прірву. І хоч срібло та золото царських часів, як і місцеві китайські даяни, все ще цінувалися, скоро, вже до кінця двадцять четвертого року, на залізниці приймати срібняки припинили, а від золотого рубля залишилася лише умовна назва. Правда, совєтська сторона — нікуди подітися — погодилася на цей умовний «золотой рубль».

Та одночасно із такою вимушеною поступливістю совєтами тільки й вигадувалося, як би роздратувати китайських партнерів ще більше та внести напруження у роботу залізниці.

Тим часом Нанкінський та Мукденський уряди так само дедалі менше задовольняло спільне із більшовиками управління Китайською Східною залізницею і все більше хвилювало відновлення власної частини суверенітету на КВЖД.

Залізниця, що була джерелом процвітання краю, перетворилася на предмет змагань та чварів.

Вавилонське болото відчувало неминуче, бухтіло, погрожуючи справжнім катаклізмом, а місто вперто продовжувало жити своїм безтурботним життям, хоч за хмарами, що збиралися над Харбіном, не слідкував тільки сліпий.

На тлі тих чвар, провокацій і передчуття грядущої біди не збавляли обертів хіба що борделі, маючи зиск з усього й усіх…

* * *

Вода у ванні із дзюрчанням зійшла. Стоячи перед дзеркалом та голячи відрослу рудувату щетину, Марко роздумував далі…

Нанкінський, Мукденський уряди, британці, американці, совєти…

А що ж українці?

Він мусить виправдати сподівання на той зиск, який українська спільнота може отримати із усього цього харбінського бухтіння.

* * *

Як все воно було?

У 1929-му в Парижі Марко уперше особисто зустрівся із полковником Євгеном Коновальцем. Про необхідність зустрічі із ним у своєму короткому, наспіх складеному листі Шведові написав Всеволод Змієнко — ще той конспіролог.

Сповістив, що полковник Коновалець прибуде до Парижу і має для нього важливу інформацію.

Та хіба Коновалець потребував будь-яких рекомендацій чи представлень? Маркові неодноразово доводилося чути про геройство полковника, про те, як Січові Стрільці під його командуванням вкрили себе славою під час борні у Києві, на Щекавиці, коли добивали рештки антиукраїнського заколоту.

Швед тоді ледь очуняв після свого важкого поранення під Крутами.

Ще й піднятися з ліжка нормально не міг, але від тієї новини, що промосковських заколотників із «Арсеналу» вибито, йому наче сил додалося. Розпитував мало не цілу годину, як усе було, і очі палали вогнем, а серце калатало від радості.

Пригадував, у 1918-му бої під «Арсеналом» у Києві велися від самого 29 січня. У той час Марко разом із побратимами вже добре окопалися під Крутами. Так-сяк розігріту багаттям мерзлу землю роздовбали під шанці і тепер сиділи у тих холодних, наче могили, окопах, відстрілюючись проти обпоєної «балтійським чайком» муравйовської наволочі, що хвиля за хвилею рухалася на них. Суміш спирту та кокаїну на кінчику багнета пробуджувала у них справжніх звірів.

Запам’яталося (колись у француза Боплана вичитав), що сотня козаків, маючи за прикриття зв’язані вози та викопані поміж них шанці[1]могла із успіхом вистояти у бою проти тисячі татар. І він по-юначому захоплено, із шаленою вірою у ті військові козацькі хитрощі, казав побратимам:

— Вистоїмо, товариство! Замість возів у нас панцерник! А шанці ми собі викопали на славу, тож ніяка московська мерзота нас не виб’є звідси!

Йому вірили, бо ж він пройшов Велику війну і добре знав, що таке справжній бій…

Для штурму «Арсеналу» наявних у Києві військ УНР було замало. І лише коли 2 лютого до Києва з фронту повернувся славетний Гайдамацький кіш Слобідської України, яким командував Симон Петлюра, вдалося ситуацію переламати. Українські війська розділилися на три колони. Перша, головна колона складалася із петлюрівських червоних гайдамаків. Саме вона мала увірватися до «Арсеналу» і завдати потужного нищівного удару по заколотниках.

Друга колона, до якої увійшов кінний полк імені Костя Гордієнка, мала наступати на «Арсенал» зі свого боку.

Третя, що складалася з куреня чорних гайдамаків, залишків полку імені Петра Дорошенка та сотні Січових Стрільців Коновальця, мала визволити з облоги казарми полку імені Богдана Хмельницького, що розташовувалися на території заводу.

Українські війська увірвалися на територію «Арсеналу» ввечері, близько шостої години. Бій був запеклим і продовжувався аж до ночі, коли останні заколотники мусили скласти зброю.

От якби й він тоді міг бути там! Якби і він був причетним до тієї славної перемоги! Не склалося.

Однак тоді, після кривавих київських боїв, Марко дізнався: якби під Крутами він та його побратими не стримали більшовицьку орду, то ніякої Незалежної України не було б!

Це дало змогу українській делегації в ніч на 9 лютого підписати договір із державами «Четвірного союзу» у Бересті.

Українські