Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Швед хитнув головою.

— Служу Україні, пане полковнику! — відповів майже пошепки.

* * *

До Харбіна українці почали прибувати ще наприкінці XIX століття — на будівництво Китайської Східної залізниці.

А далі залишалися і осідали у Харбіні, творячи тут, на Далекому Сході, свою, маленьку Україну.

У 1917–1921 роках українці Зеленого Клину не залишалися осторонь буремних подій на великій батьківщині. З Харбіна до Києва на допомогу побратимам було відправлено кілька стрілецьких сотень, сформованих із українців Маньчжурії. У самому ж Харбіні навіть діяло українське консульство, яке спочатку визнавали і більшовики, і Тимчасовий Сибірський уряд.

Вже у 1922 році запахло смаленим. Україна захлиналася у крові патріотів, до Маньчжурії почали прибувати українці з захопленого більшовиками далекосхідного Зеленого Клину, а також із самої великої України та Польщі. Поміж них виявилося багато колишніх Січових Стрільців та політичних емігрантів.

Сподівання на початках були найкращі: здавалось би, тут, у Маньчжурії, є усі умови для того, аби українці могли відновити та накопичувати сили для подальшого протистояння совєтам.

Однак сталося інакше: цілеспрямована окупація України більшовиками, поразки УНР і ЗУНР та розпад сибірської влади посприяли тому, що більшість діячів української діаспори Зеленого Клину охолола і до громадської праці, і до подальшої боротьби. На перший план виступила проста людська потреба: вижити, зберегти робоче місце на КВЖД, щоб заробити на шматок хліба та прогодувати родини… Заради цього люди йшли на усе.

Ох, цей шматок хліба! Не вперше і, мабуть, не востаннє він перетворює українців на заробітчан, згодних миритися з несправедливістю та приниженням, згодних відмовитися від свого роду-племені, від власного майбутнього, від майбутнього своєї країни…

Марко нікого не засуджував. Доля, якщо так можна сказати, усе ж була прихильна до нього на відміну від інших: не покалічила його на війнах, зберігала у найтяжчих обставинах, подарувала кохання, родину… Тільки й того, що зробила вигнанцем, але він ніколи не знав страху перед голодом.

Тож чи може він засуджувати тих українців, які, щоб вижити, почали оформляти собі паспорти через совєтське консульство у Харбіні, стаючи громадянами совдепії, або ж прийняли китайське громадянство?..

Він не кращий за них, бо свій «нансенівський»[2] паспорт теж змінив на комфортне британське громадянство, отримане з великими потугами і лише завдяки тестю, Річарду Сеймуру.

Однак його боротьба за Україну усе ще продовжується. Вони ж від своєї відреклися. Чи не відреклися?

Скидалося на те, що для більшості українців холодноярське гасло «Воля або смерть» тут, у Харбіні, давно втратило свою гостроту.

У двадцять третьому громадське життя української діаспори у Маньчжурії і зовсім стишилося. Китайська республіка почала стрімко зближуватися із совєтами і на догоду новим союзникам вдалася до утисків українців та їхнього громадського й політичного життя.

Тікаючи від репресій, вони подалися хто до Шанхаю та Гонконгу, хто аж за океан, до Бразилії та Аргентини…

І ось тепер — Марко відчував це — починався новий виток. З’являвся новий шанс. Поки у Маньчжурії совєти, Китай та Японія «ділять паровозики» — у Європі Євген Коновалець обдумує, як згуртувати українських патріотів.

Тут же, у Маньчжурії, окрім гуртування тих, хто зостався, можна було б спробувати розіграти і ще одну карту — ту саму, яку розіграли у сімнадцятому більшовики, використавши офіцерів та спеців царської армії. Власне, після завдання № 1 від С.І.С. це і було його особистим завданням № 1.

Кого-кого, а вчорашніх білогвардійців, представників монархічних угрупувань, які щиро ненавиділи совєтську владу, у Харбіні було як гною. Чому б не спробувати скористатися їхніми постійними конфліктами з совєтами? А ще краще — спробувати спровокувати такі конфлікти?

Вічно ці гнилі, зрадливі союзники… Зиску від них — як від надламаного ціпка. Але якщо спробувати руками монархістів, колишніх білогвардійців та японців більшовицьке лайно на Далекому Сході вигребти… Цікаву у такому разі гру можна вести…

Тоді у паризькій кав’ярні на перехресті Вавен полковник Коновалець сказав йому: «Концепція України та її азійської посілості у нашій пропаганді має займати сьогодні, за таких складних умов, не останнє місце. Ідея великопросторності української імперії, що може тримати у шаху совєтську Росію з обох боків, усе ще гарно сприймається у Японії, тож маємо постійно наголошувати їм про наші інтегральні плани на землю Далекого Сходу!»

Може, хтось інший сприймав би ці слова Коновальця за марення чи ілюзії… Тільки не Швед. Коновалець, завше чутливий до тонких політичних матерій, добре знав, про що казав.

Та й Марко, який історією свого народу завжди цікавився, розумів, що у тих словах є сенс. Адже після 1654 року московська експансія у Азії провадилася спільно силами москалів та українців, а отже сучасні українці мають повне право відшукувати для себе колоніальні землі, на яких колись у результаті військових походів осіли їхні прадіди…

Територія Зеленого Клину, де українська більшість була сталою, мала усі шанси стати такою землею.

Японці і раніше виявляли до української політики симпатію. Пам’ятав, як ще у Стамбулі про те мова велася Мурським — створення Далекосхідної Української республіки у союзі з Японією. Тож сьогодні на часі перед японцями пожвавити питання про те, що у теперішніх кордонах Зелений Клин може стати певним початком для вибудови надійного українського форпосту проти совдеп ії.

Та полковник Коновалець мав іще амбітніший проект — висунення українських прав на весь совєтський Далекосхідний край…

Отож перед Марком, окрім справи із Семпіллом, поставало ще одне делікатне завдання — донести японській стороні, що українська політика на Далекому Сході, якщо тільки українці отримають бажані території, назавжди буде прив’язана до Японії.

Марко усе думав, думав…

Відчував, як у серці від тих роздумів знову оновлюється надія. Надія повернути Україну. Вирвати її з кривавих лабетів рад…

Та чи то можливо? Чи має та надія тверду основу? Чи то лише нові даремні прожекти, намріяні розкиданими по чужих землях українцями?

Тримати радянську Росію з обох боків у шаху!

Добре сказано. Тільки як же то втілити? Як поставити совдепії той шах? Як змусити усе запрацювати у потрібному напрямку?

— Хто б знав про наші наміри — сказав би, що дурні думкою багатіють! — промовив сам до себе, гірко усміхнувшись. — Але як не для нас, то, може, хоч для правнуків наших та Україна станеться! І їм уже не доведеться проливати свою кров і по світах тинятися. Може, нашої крові і поту буде доволі?

* * *

Ян зайшов