Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Вже через рік після кровопролитних боїв за Київ, 22 січня, одужавши, Марко став свідком урочистості, яку не забуде ніколи — оголошення на Софійському майдані у Києві універсалу про об’єднання УНР і ЗУНР у єдину, соборну Україну.

Він дотепер відчував гарячі сльози радості на щоках і пронизливий січневий вітер, що розганяв зимовим повітрям над головами дим від незмінної цигарки Петлюри.

Жовто-сині знамена й стрічки майоріли на тому вітрі скрізь: у руках людей, з вікон і балконів центральної контори телеграфу й дому Київського губернського земства. Величні портрети Тараса Шевченка та древні герби Східної України і Галичини, золоті геральдичні тризуби та леви на тріумфальній арці при вході до Софійської площі, а по майдану — герби чи не всіх українських губерній!

Він не вірив своїм очам, читаючи надписи на транспарантах «Слава українським героям!» — їх несли у руках люди. Він із захопленням споглядав українських військових, цивільних достойників і закордонних дипломатів…

А далі… далі голосно заграли дзвони Мазепинської дзвіниці, до них приєдналися дзвони інших церков, загуркотіли гармати Печерська…

«Слава! Слава!» — прокотилося площею. «Слава! Слава!» — хвилями розійшлося аж до Дніпра.

Марко відчував, як серце рветься із грудей, як спирає подих від неймовірного захвату… Невже це направду відбулося? Україна відбулася? Його Україна відбулася? Визнана світом Україна відбулася як незалежна і соборна держава?

Отоді вперше він і побачив полковника Євгена Коновальця, що командував військовим парадом уславленого галицького легіону Січових Стрільців.

— Хотів би там бути, у їхніх рядах, — проказав тихо своєму побратиму, Олексію Мрицькому, з яким після Крутів вилежувався у госпіталі після важких поранень.

Той лише похитав головою.

— Тобі треба не туди, брате, — відповів Мрицький. — Із твоїми знаннями й навичками тобі, Марку, краще було б служити у розвідчому відділі…

Слова побратима виявилися пророчими.

* * *

Отже, особисто із Євгеном Коновальцем Марко зустрівся лише у 1929-му, у Парижі. Україна вже вісім років як знаходилася під радянською окупацією.

Полковник, вдаючи знудженого любителя променадів, чекав на Шведа за столиком в одній із численних затишних кав’яреньок, що тулилися навколо серця бульвару Монпарнас — перехрестя Вавен.

Маркові було відомо: нещодавно у Відні відбулося зібрання, на якому, власне, сталося те, чого усім серцем очікував кожен свідомий українець: було створено Організацію українських націоналістів. Скорочено — ОУН. Ідея створення єдиної революційно-політичної організації витала серед патріотично налаштованих емігрантських кіл давно. Організації, діяльність якої формувалася б навколо націоналістичної ідеології і мала б потенційний вплив на усі поневолені совєтами українські землі.

Наближаючись до Коновальця, Марко звично кинув поглядом навкруги. Так швидко визначити загрозу, якщо вона була, не видавалося можливим.

Зрештою, будь-хто з тих, хто сидів за сусідніми столиками — чоловіків чи жінок, — міг виявитися совєтським агентом… Залюднене місце, як у випадку з загибеллю Петлюри, тепер не було безпечним.

Марко ще якусь мить пильно вдивлявся у відвідувачів кав’ярні — кожен був зайнятий собою чи своїм товариством — і рушив поміж столиків просто до Коновальця. Його столик стояв трохи віддалік, просто під стіною кав’ярні, що дозволяло більш-менш спокійно побалакати, не боячись бути підслуханими, але перетворювало їх обох на зручну мішень у випадку нападу.

Та Коновальця, схоже, це не бентежило.

Перед Шведом сидів не просто емігрант-українець, що так само як і він сам свого часу пройшов пекло борні, втрат та поневірянь. Перед ним був голова новоствореного проводу ОУН.

Марко замовив собі горня кави і свіжу газету, яку з удаваною зацікавленістю розгорнув на столі, наче збираючись своєму співрозмовнику порекомендувати до прочитання котрийсь із матеріалів на її шпальтах.

І нарешті почув тихий голос Коновальця.

Полковника цікавили конкретні питання, серед яких вихід на політичні середовища Німеччини, Франції та Англії був пріоритетним. Мета накрити усі центри Європи мережею інформаційно-політичних українських служб могла б видатися фантастичною, та Коновалець був переконаний: враховуючи наявність у Європі значної кількості свідомих українців, це завдання абсолютно здійсненне. Варто лише усіх згуртувати заради досягнення єдиної цілі.

Створити потужне україно-європейське лобі, яке б відстоювало питання поневоленої більшовиками України у Лізі Націй, доносило світовій спільноті правду про справжні наміри й дії совєтів — ось що мав Коновалець на меті. Крім того, він мав і глибші, ризикованіші наміри: продовження збройної боротьби, налагодження військового штабу та укомплектування шкіл із підготовки старшинських кадрів для нової української армії. А також налагодження постійної і сталої діяльності націоналістичного підпілля на теренах окупованої України.

Після довгої неспішної розмови раптом запитав у Марка з легкою посмішкою:

— Чому не цікавитесь подальшою долею знайденого вами тарнорудського скарбу?

Той підняв здивований погляд.

На якусь мить знову побачив древню скриню, вкриту зотлілим покривалом, і розсипи золотих монет, перлів, дорогоцінного каміння…

— Я знаю, що він піде для української справи, — відказав тихо.

— Саме так, — кивнув полковник Коновалець. — До копійки. З Тернополя усе вдалося вивезти, усе у надійному сховку. Є дуже багато потреб. Зброя, комунікації, союзники… Особливо союзники, — додав із притиском, наче виплюнув це слово. — Європа, на жаль, розуміє лише дзвін монет… Інших союзників й керунку нам Бог не дав. Мусимо виходити з того, що маємо. Насамперед — військовий вишкіл…

— Щодо виходу на політичні середовища, — Марко відпив кави, — з контактами у дипломатичних колах Англії та Франції могли би допомогти тільки мій тесть, Річард Сеймур, та дядько Альбер, бо обидва мають непогані зв’язки. Я переговорю із обома. Та самі кажете… у їхніх держав свої інтереси. За інше локально у Лондоні після мого повернення із Харбіна сам візьмуся.

— З огляду на проявлений вами у Стамбулі та Варшаві організаційний хист, — кивнув Євген Коновалець, — не маю сумніву, що у Харбіні усе вдасться. Головне — ви мусите якнайкраще виконати завдання вашої нової контори, — замислено додав він. — Якщо тільки ви закріпитеся у С.І.С. на гарному рахунку… Навіть якщо наші справи у Маньчжурії підуть не так добре, як хотілося б, — для вас то стане добрим початком. А для усіх нас — гарною можливістю рухатися далі.

— Теж про це думаю, — усміхнувся Швед.

Коновалець полегшено видихнув.

— Журналіст «Обзервер»… солідно. Тішуся, що ви поїдете до Харбіна під таким надійним прикриттям. Усе хотів запитати, Марку… — проказав він раптом. — Що ви відчували, коли знайшли ті стародавні скарби у Тарноруді?

— Почувався Едмоном Дантесом.

— І помста наша тим, через кого сьогодні ми вигнанці, тим, хто мордує землю нашу голодом, теж буде гідною. Як у Монте-Крісто, —