Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Дуже слушно…

Флемінг ображено скривився.

— То було заради місії, Мак-Міллане. А ви справді замислили зіграти у бакара?

— Так, — коротко відповів Марко.

— Я хоч і не розповів вам про певні дрібниці щодо леді Чеддерс, але щодо картярської гри… Ви мусите розуміти: там грають ті, хто на цьому собаку з’їв. Завсідники, — напружено проказав Флемінг.

— І що? — поцікавився Швед. — Пропонуєте повернутися до готелю?

Флемінг розвів руками.

— Я просто хвилююся за нас, Мак-Міллане. Звісно, я і не сподівався, що ми будемо виключно глядачами.

Марко заперечно похитав головою.

— Не ми, Яне, а ви. Ви — споглядатимете. Гратиму я.

— А ще за гральний стіл підсідають шулери… — продовжував той. — Вони, безперечно, платять леді Чеддерс відсоток, упіймати їх на гарячому майже неможливо. У них вам точно не виграти…

— Не переймайтеся! — похмуро відказав Марко.

— Отже, ви направду сподіваєтеся виграти у бакара і провести ніч із леді Чеддерс? — Ян багатозначно зарухав бровами. — Це дуже непевно… Бакара — гра непередбачувана, і здобути рівно дев’ять очків…

— Флемінгу, а хто вам сказав, що я збираюся вигравати? — з відчутним холодком у голосі поцікавився Марко.

— Тобто? — очі Флемінга від несподіванки округлилися. Та Швед уже крокував до оббитих парчею дверей, що вели до гральної зали…

* * *

Добірне чоловіче товариство у гральні нагадувало звірину з «Книги джунглів» Редьярда Кіплінга, що зібралася під час водяного перемир'я до водопою.

Картярські столи Сибілли Чеддерс на час гри примиряли поміж собою і білогвардійську еміграцію — колишніх офіцерів російської царської армії, і японських генералів, і британських цивільних чиновників, і радянських інженерів, і контрабандистів усіх національностей, що встигли за час функціонування КВЖД добряче набити свої кишені.

Дипломатичному хисту леді Сибілли Чеддерс позаздрили б будь-які політики — зелене сукно і розпусна атмосфера робили своє.

— Непогано облаштувалася ваша леді на британські гроші… — тихо проказав Марко, здалеку споглядаючи цю картярську ідилію.

— На британські? — перепитав Флемінг.

— А на чиї ж… — похитав Швед головою. — Сумніваюся, що поява цього клубу пояснюється виключно організаторськими талантами і харизмою самої леді Чеддерс. Маю думку, Семпілл не тільки привіз її до Харбіна, але й непогано прилаштував. Йому було потрібне місце, куди б добровільно стікалися усі важливі люди, а з ними і корисні зв’язки, й інформація… Він створив це місце. Привіз сюди її… Гадаю, Сибілла Чеддерс лише керує цим клопівником, але придумала усе це, не обманюйте себе, Флемінгу, далеко не вона. Та й заробітки клубу, швидше за все, лягають не їй до кишені.

— То ви гадаєте, цей клуб і зараз належить Семпіллу?

— Цілком можливо, Яне. Звісно, таємно. Під прикриттям місії він крутив грошима, як циган сонцем. Тож, напевне, мав достатньо, щоб інвестувати в подібний «бізнес». Хто, скажіть, у далекій Англії при здоровому глузді буде пов’язувати хай і розкішний харбінський бордель з іменем поважного англійського лорда, військового, космополіта, який до того ж на короткій нозі з королівською родиною? — тихо продовжував Марко, спостерігаючи за дійством, яке велося за гральними столами. — І те, що я знаходжуся тут сьогодні, підказує мені, що з діяльності цього клубу британські спецслужби мають аж цілий пшик. Ні інформації, нічогісінько! — завершив Марко, обводячи поглядом гральну залу.

— Тобто усе йде в кишеню Семпіллу?

— Думаю, так… Він є розпорядником і грошей, й інформації, яка тече звідси до нього. А далі він уже вирішує, кому перепродати ту інформацію найвигідніше, як її краще використати… Але найнебезпечніше те, що такий порядок речей комусь вигідний! Хтось його покриває…

Флемінг гмикнув.

— Це наводить на погані думки, Мак-Міллане. Державна зрада…

— Так і є, — кивнув Марко. — А тепер давайте присядемо і зіграємо з цим шляхетним панством.

— О, ні! — аж відсахнувся Флемінг. — Я більше тут не гратиму… Я уже вам казав, мій друже… Краще помилуюся цим видовищем здалеку. Яка радість сідати за зелене сукно, знаючи наперед, що програєш?

— Саме цього я і бажаю. Програти, — тихо мовив Марко. — Коли там ваша Мата Харі виставлятиме себе на кін?

Ян Флемінг подивився на годинника, прикріпленого срібним ланцюжком до кишені жилета.

— Десь за півгодини, мій друже… Ну, так завше буває, тож не думаю, що сьогодні щось зміниться. У вас є план?

— Думаю, так. І достатньо часу, щоб програтися в дризг.

Флемінг здивовано подивився на свого супутника.

— Програтися у дризг? То ваша стратегія, Мак-Міллане? Нагадаю: головний приз, себто леді Чеддерс, дістається переможцю, а не тому, хто програв… Розумієте? Враховуються результати гри лише тоді, коли до зали заходить вона.

— Ну, то час змінювати правила… — Швед закрокував до одного із гральних столів, де, вочевидь, збиралися грати у бакара.

З дев’яти стільців були зайняті лише п’ять.

— Дозвольте приєднатися до вас, панове!

Погляди кількох пар очей втупилися у Марка.

— Мене цікавить гра. Я прийшов пограти… — проказав він знову, дістаючи з нагрудної кишені пачку купюр.

— А ви хто? — поцікавився якийсь колишній «його високоблагородіє» російською.

— I do not understand, — відповів Марко з люб’язною посмішкою.

— Наш російський друг, Костянтин Карлович Шуберт, цікавиться, хто ви є, друже, — переклав Шведові непоганою англійською один із присутніх за столом, одягнутий трохи недбало, однак із виразом такої впевненості на обличчі та у голосі, що неважко було здогадатися: за досить старим, потертим костюмом та змарнілим обличчям приховується нащадок колись заможної родини, що, як і багато інших російських емігрантів, після більшовицького перевороту знайшов притулок у Харбіні.

— Я Карл Болін, завсідник цього чудового закладу і поціновувач розваг клубу леді Чеддерс, — досить люб’язно представився він, не вельми делікатно шморгаючи почервонілим носом. — А ви ким будете?

Карл Болін… Болін… Геть невиразне, але таке знайоме прізвище!

Внутрішнім поглядом Марко на мить побачив маму, пані Ганну. Вона завжди любила гарні, вишукані речі і батько за кращих часів ніколи не скупився на подарунки для неї… Серед тих подарунків була і розкішна брошка з великим жовтим топазом в обрамлені дрібних білих діамантів найчистішої сльози — вишукана і надзвичайно цінна прикраса. Мати пришпилювала ту брошку до високого коміра блюзи чи сукні, коли з батьком в неділю йшли до костелу на ранкову месу, в театр або на гостину. Навіть тоді, коли надягала вишиванку і сім разків своїх дивовижних медових баламутів — на Великдень чи Різдво. Брошка займала чільне місце над тими разками намиста і личила мамі неймовірно. Жовтий топаз іскрився під променями сонця і ніби вливав