Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

«Маркусю, та брошка — то у нашої мамусі третє всевидяче око, — жартував батько. — Тому наша мама знає про усе, що в хаті робиться, навіть коли її тут немає… Я подарував їй ту брошку на знак подяки за те, що вона мені тебе народила, — додавав він. — Привіз їй аж із Санкт-Петербурга!»

Тож Марко пам’ятав цю материну прикрасу відтоді, відколи й себе. А ще — вишукану скриньку, в якій мама зберігала брошку, — зі слонової кістки, оббиту всередині золотаво-молочним атласом.

Внутрішній вигин її вічка прикрашав золотий вензель «К. Э. Болинъ. Придворный ювелиръ. С. Петербурга и Москва».

Такий же вензель був і на зворотньому боці самої брошки. Марко, ще гімназистом прочитав його за допомогою лупи.

Карл Болін… Отже… Карл Болін!

Для того, щоб бути самим ювеліром Боліним, чоловік за гральним столом був занадто молодим, тож цілком міг доводитися сином чи якимось родичем голові славетного сімейства «діамантників» Російської імперії…

— То хто ж ви? — знову повторив Карл Болін англійською.

— Я? — Марко хитнув головою, немов проганяючи із думок медовий блиск материного топаза. — Я усього лиш мандрівний англієць, що шукає розваг на краю світу… — усміхнувся він. — Алекс Мак-Міллан, журналіст «Обзервер». Нещодавно із Лондона…

— Так… Ваша англійська і справді бездоганна, — погодився чоловік у цивільному, що сидів поруч. — А згадка про «Обзервер» додає вам респектності… Сідайте, — додав він. — Сідайте, містере Мак-Міллан. І перепрошую за моїх друзів. Це закономірне ставлення до незнайомої нам людини, бо ми усі тут — завсідники. І поміж нами діє… як би то правильніше сказати… Неофіційна домовленість. Усе, що відбувається з нами у клубі леді Чеддерс, — залишається тут… Окрім картярських боргів, звісно, — усміхнувся незнайомець і за мить додав: — Я Джейкоб Морланд, так само англієць. І дозвольте не представлятися далі.

Люблю бувати тут, як ви кажете, у пошуках розваг. У леді Чеддерс їх надають з особливою витонченістю.

Англієць Морланд був ще досить молодий, літ за сорок, але у його погляді та сивині, що пробивалася крізь набринолінене русяве волосся, відчувалася якась стала серйозність, зібраність, непритаманна решті гравців. Так, наче він внутрішньо не міг розслабитися навіть тут, під час гри. Він майже не пив, тільки зрідка простягав руку до кришталевої вази, у якій йому подали смажені горішки.

Відчутна напруга за гральним столом, що виникла з появою Марка, стала розвіюватися.

Швед відсунув запропонований стілець, прихопивши перед тим, як присісти до грального столу, келих шампанського з таці на столику поруч.

— Ні, ні… Шампанське — не той напій… — похитав головою Морланд. — Шампанське смакуватимете в компанії тутешніх дам. А зараз — тільки чоловічі напої. Бренді, саке, мартіні з горілкою…

— Тоді бренді, — погодився Марко.

— А ваш друг? — не вгавав Морланд. — Не бажає скласти нам товариство за гральним столом? Адже ви зайшли до цієї зали у супроводі он того джентльмена… Я не вперше бачу його у закладі. Містер Флемінг, здається. Він час від часу пробує свої сили у бакара, намагається взяти головний приз, — багатозначно усміхнувся Морланд. — Але востаннє, — додав він, — наскільки я пам’ятаю, добряче програвся…

— У містера Флемінга, схоже, інші плани на сьогоднішній вечір. — Марко криво усміхнувся і кинув поглядом у бік Яна, який вже всівся неподалік зі склянкою звичної горілки-мартіні в руках, обводячи гральню дещо нервовим поглядом.

Флемінг, цей срібнолобий британський єдиноріг, і справді нервував, хоч сидів від грального столу за добрих десять кроків.

З якого дива йому нервувати? Його борги перед закладом покриті, до гри він не має ніякого стосунку…

Тут, у Харбіні, він усього лише спостерігач, зв’язковий, і свою роль, незважаючи на жагу до розваг і задоволень попри все виконує пречудово… Рідкісне поєднання!

Провал операції ніяк не торкнеться його подальшої кар’єри у МІ-6 чи деінде. Він, мов нічого і не сталося, повернеться до Лондона і продовжить своє безтурботне, наповнене пристрастями і розвагами життя…

Але йому, Маркові, дуже важливо, щоб сьогодні все склалося саме так, як потрібно.

У нього немає Флемінгових шансів і привілеїв. Тож якщо його задум вдасться… Якщо інтуїтивно він правильно відчув ситуацію…

Поміж тим за столом круп’є вів свої приготування до початку гри.

Відкрив новеньку колоду карт і на очах у всіх присутніх перетасував її, вправно пропускаючи поміж пальцями. Тріщання колоди припинилося лише на мить. Круп’є поклав перетасовану колоду у дерев’яне лаковане сабо і взявся за нову. Тепер до карт ніхто не мав права торкатися до початку гри.

— Не хвилюйтеся так, містере Мак-Міллан, — проказав Джейкоб Морланд. — Розумію, ви тут новачок. Але ж не новачок у картярській грі взагалі? Та й гральня леді Чеддерс — не клуб самогубців, описаний містером Стівенсоном. Бакара — уособлення інструменту самої фортуни. А фортуна любить сміливців… Вам же знайомі правила?

— Начебто так… — усміхнувся Марко. — Потрібно набрати дев’ять очок або максимально близьке значення до числа дев’ять…

— Саме так, — схвально кивнув Морланд. — Наш друг, Карл Болін, якого ви вже знаєте, — він за цим гральним столом за «банкіра».

— Здається, нічого складного.

— Так, нічого складного… — погодився Морланд. — Але сьогодні особливий вечір — вечір, коли ми гратимемо в особливу версію бакара…

Витримавши ефектну паузу, Джейкоб Морланд продовжив:

— Тільки-но опівночі вона увійде до гральні, почнеться ота особлива гра. Той, хто набере рівно дев’ять очок, у нагороду отримає ніч із леді Чеддерс.

Марко безтурботно кивнув.

— Ви із тих чоловіків, яким не подобається екзотика? — поцікавився Морланд. — Кажуть, леді Чеддерс у ліжку неперевершена.

— Кажуть? — резонно перепитав Марко.

Морланд розвів руками.

— На жаль… За цим столом таким щасливцем був лише містер Болін. І сьогодні, схоже, він настроєний знову схопити фортуну за хвоста… Він до біса ризикує.

Швед гмикнув. Внутрішнє напруження раптом зникло. Легенда цієї жінки, схоже, зачаровувала більше, ніж сама Сибілла Чеддерс.

Звісно, він не картяр, та й щоб програти, багато розуму не потрібно. Головне — не вилетіти одразу. Його програш має бути драматичним, бо перед тим він мусить…

— Робіть ставки, панове! — проказав круп’є, перебиваючи думки Марка. — Пан Болін забезпечив хороший банк…

Гм… який саме «хороший банк»?

— Ваша гра, панове!

Карл Болін простягнув руку. Його довгі білі пальці, немов щупи кальмара, захопили сабо і підсунули ближче…

Вперше Маркові довелося бачити, як грають у бакара, ще у Варшаві, коли він, вишукуючи людей з оточення Баюрного, тинявся всілякими забігайлівками та підпільними гральнями…

У Стамбулі також кілька разів сидів за гральним столом у «Кікі». Разом з Євгеном Остапенком. То був