Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Потиснув слабку Маркову руку і майже слухняно повернувся, попрямував до дверей. Та вже біля самих дверей знову обернувся і в два кроки опинився біля Шведового ліжка.

— І вас не цікавить, як усе було? Не запитаєте, як ви тут опинилися? — скоромовкою проказав він.

— Як? — ледве вимовив Швед.

— Ваш друг, Бендер, передчуваючи біду… саме він розповів мені, що ви могли піти до Сибілли після усього, що він вам розповів про неї — так він сказав. Вже за п’ятнадцять хвилин ми були біля клубу леді Чеддерс. Там стояв наш припаркований «Форд», тож я далі не вагався… А звук пострілів, що долинув із підвалу, переконав мене, що ви, мій друже, у халепі.

— А-а-а… У темряві я прийняв вас із Бендером за чекістів, Яне, — простогнав Марко. — А далі що?

— А далі ми із Бендером винесли вас, поклали в авто і гайда до Морланда, в британське посольство. Далі — усе Морланд! Саме він продезінфікував вашу рану і зробив перев’язку, вилаявши нас, що ми, бевзі, не спромоглися того зробити раніше. Іще сказав, що китайці знімуть бучу. Їм тепер тільки привід дай… Тож поки виглядає так, що усе можна звалити на Москву — нам треба звалювати із Харбіна. Нехай вважають, що у совєтів геть дах зірвало. Власне, побачивши мертву Сибіллу та папку із компроматом на Семпілла, я зрозумів, що нас у Харбіні нічого особливо вже і не тримає…

Ми попрощалися з Бендером і разом із Джейкобом Морландом дісталися британських військових ангарів. У Морланда, як виявилося, літак, що возить дипломатичну пошту, завжди напоготові… Іншої ради ми не мали. Тож літаком нас доправили до Сингапуру, на британську військову базу. Ну і переліт був, я вам скажу! А далі стараннями Морланда ми потрапили на субмарину, що якраз готувалася рушати до наших рідних берегів. Власне, тут ми зараз і знаходимось. Тут вам і надав повну кваліфіковану допомогу лікар Файєнс…

— Ні, ну це просто в голові не вкладається! — роздратовано проказав лікар Файєнс, почувши своє ім’я. — Ідіть уже… містере Флемінг! — промовив він із притиском. — Завтра зможете поспілкуватися, якщо містер Мак-Міллан почуватиметься задовільно!

Він аж зблід, намагаючись розмовляти стримано, проте був сповнений рішучості прогнати цього ненормального Флемінга силоміць, якщо той не відійде нарешті від ліжка пораненого. — Ідіть, Флемінгу, не змушуйте мене вдаватися до крайніх засобів!

— От вже! — почервонів той від гніву. — Та відчепіться ви від мене, пане лікарю! Іду… Іду! А ви за цей час не зведіть до могили мого друга, містера Мак-Міллана! А то інколи від вашого лікарського оптимізму мені стає моторошно!

— А пісня… мелодія? — вимовив Марко.

— Яка мелодія?

— Я чув… хтось грав. Мелодія… Такі чіткі ритми…

Лікар Файєнс знизав плечима.

— Тільки музики нам тут не вистачало! Ви були у безпам’ятстві, містере Мак-Міллан… Вам, напевно, здалося. Під дією морфію бувають галюцинації. І слухові у тому числі.

— То з Алексом усе буде гаразд? — із надією запитав Флемінг.

— Усе в руках Божих, юначе. Я не давав шансів містеру Мак-Міллану, бо їх майже не було. Від такого поранення не помирають, якщо надати відповідну допомогу одразу, але ж поки ви дісталися тією залізякою Сингапуру… Та, як бачите, Господь захотів інакше. Що ж, сподіватимемося на краще!

— Ви не лікар! — огризнувся Флемінг на прощання. — Ви реформаторський капелан!

Та уже сховавшись за дверима, раптом знову вигулькнув з-за них. Марко ледве сфокусувався на його постаті, а Ян підморгнув йому, дістав з-за пояса револьвер і хвацько покрутив ним у повітрі.

— І ще… Ваш «Веблі-Скотт», мій друже! Я зберіг його для вас! Поверну, коли одужаєте!

1929 рік, Харбін.

За кілька місяців до того

— Сибілла Чеддерс — вона неймовірна! — проказав Флемінг, прикурюючи сигару. — Дивовижна, незрівнянна жінка, — додав він, із насолодою втягуючи дим. — І, гадаю, у нової вашої іпостасі, британського журналіста Алекса Мак-Міллана, є усі шанси здобути прихильність цієї бестії…

Марко подивився на Яна, що на мить зник за хмарою шляхетного сигарного диму; пригубив каву, усміхнувся, примруживши очі.

— Не хочу, аби здавалося, наче я вас повчаю, та все ж таки скажу одну заїжджену фразу про те, що коли я був у вашому віці…

Флемінг змовчав, але наморщив чоло і носа.

— А це, — продовжував Швед, не звертаючи жодної уваги на німий протест Яна, — приблизно понад десять років тому, мені теж усі більш-менш вродливі жінки видавалися неймовірними. Такими, що аж серце завмирало. Потім попустило і я навчився бачити різницю.

— Різницю між вродливими і розумними? — поцікавився той.

— Гм-м-м… Десь так, — кивнув Марко. — Особливо між розумними і не дуже. Повірте, ніщо так по-справжньому не приваблює у жінці, як розум. І якщо він у жінки є, вона стає надзвичайно привабливою.

— Знаєте, — Флемінг похитав головою, — у вашому твердженні є сенс. Сибілла Чеддерс не тільки дивовижно вродлива, але й дивовижно розумна. Але ж, друже мій… повертаючись до теми жінок, ми з вами просто маємо різні погляди на життя. Я із жінками зустрічаюся суто для сексу, а не для гри у шахи, розв’язання якихось математичних задач чи, не доведи Боже, для подальшого одруження… От скажіть, навіщо мені їхній розум у ліжку? До того ж… — хитро посміхнувся Флемінг. — Ви у нас за легендою хто? Мій колега, журналіст британського часопису «Обзервер»… Бр-р-р! — струсонув Ян плечима. — Британського! — додав, багатозначно піднявши угору пальця. — Для усіх ви — англієць, якому випав щасливий квиток вирватися із кігтів лондонської буденності. Вам до чортиків набридла похмура, консервативна мораль, котру напоказ, себто лицемірно сповідують наші співвітчизники. Ви приїхали сюди не тільки для того, аби освіжити свою журналістську кар’єру, але й аби трохи… е-е-е… Дозволити собі «пуститися берега». І вам має бути до дули усе те порядне пустозолоття! Друже, ви мусите перед Сибіллою демонструвати повну розслабленість. Ви ж у Харбіні, місті гріха, спокус і насолоди! У всякому разі вдавайте, що вас цікавлять не розумні жінки, а те, що у них під сукнею…

Швед тим часом узявся і собі прикурювати сигару. Раптом відчув себе так, наче став Євгеном Остапенком, з яким не раз колись провадили подібні бесіди, і той завжди й у всьому брався його повчати. То він, певно, старіє?

Навколо них із Флемінгом панувало цілковите умиротворення, порушуване хіба офіціантами, що снували навколо зі своїми тацями у руках. Тужлива мелодія теплим м’яким сріблом огортала свідомість, відчувалася майже на дотик. Вона повільно спадала згори разом зі знайомим до болю ароматом неролі звідкілясь з-під червоних ліхтариків,