Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Куля вилітає із дула револьвера, за нею інша…

Усе, що може Марко — це відштовхнути Головного Отамана, закрити собою.

Він чує, як один за одним гримлять постріли, відчуває, як кулі безжально впиваються у тіло…

Він кидає поглядом собі на груди: біла тканина сорочки стає червоною від крові. Його крові…

— Пане Отамане… — шепоче Марко, чіпляючись рукою за плече Петлюри: — Пане Отамане, то нічого… Головне, що ви… Ви живий! Головне — ви…

Він бачить в очах Головнокомандувача батьківське тепло. Петлюра хитає головою.

— Hi… — нарешті Марко розбирає його тихий голос. — Ні. То ти мусиш жити далі, Марку. Я вже своє… То ти…

Марево зникає, тиша знову наповнюється звуками живих голосів. До Шведової свідомості долітають тільки уривки слів. Якою ж то мовою? Він розібрав англійську.

— Здається, він марить…

— Містере Флемінг, я дав йому морфій, це полегшить страждання, не так болітиме.

— Я знаю, як діє морфій. Введіть йому щось, що підтримає, а не тільки знеболить… Не дайте, аби він помер.

— Робимо усе можливе, містере Флемінг, але надії мало… Дуже багато втратив крові.

— Не розказуйте мені мандрони, він ще й не через таке проходив. Якби він мав померти, то не дожив би до цієї миті, а віддав би душу Богові ще тоді, як ми його доправляли сюди. Зрештою, чому я вас маю умовляти?

— Містере Флемінг, лікар тут я. А ви…

— Саме тому я і повторюю вам: ви повинні його врятувати. У Лондоні на нього чекають дружина і маленька донька. Ви це розумієте?

— Усе в руках Божих… Він дуже слабкий.

— Не треба мені повторювати, що він слабкий чи що втратив багато крові. Я сам це знаю! Просто врятуйте його! Зробіть усе можливе і неможливе!

* * *

Господи, чого він так репетує? Біль, здається, вщух, наче розчинився теплом по зболілому тілу, уже не б’є у вуха важкими акордами. Але хто це так свариться? Такий знайомий голос…

— Здається, він приходить до тями, містере Флемінг.

— Якого дідька ви мені це говорите? Робіть щось! Робіть, трясця вашій матері!

— Лізо…

— Що він сказав?

— Наче вимовив жіноче ім’я…

— Так, відійдіть, дайте…

— Ідіть до біса! Алексе! Ви мене чуєте? Відкрийте очі! Приходьте до тями!

Швед відчув, як затремтіли його повіки, і за мить світло різонуло по зіницях.

— Живий… Живий! Алексе, ви живий! Ну! Зволожте йому губи… зовсім трохи води!

Швед повільно відкрив очі, світло вже не різало зіниці, а каламутні силуети поступово набрали чітких обрисів.

— Слава Богу!

Марко важко ковтнув, облизав пересохлі губи — хтось торкнувся їх приємною прохолодною вологою. Швед обвів поглядом обличчя людей, що схилилися над ним.

— Що зі мною? Де я? — вимовив, докладаючи зусиль, бо кожен звук давався йому важко; захлинувся повітрям, закашлявся.

— Вітаю, мій друже! Із поверненням! — чийсь знайомий життєрадісний голос, що донедавна був різким і сердитим, пролунав тепер м’яко, підбадьорливо, привітно: — 3 поверненням, містере Мак-Міллан! Можна сказати, ви повернулися із того світу.

— Де Я?

— Алексе, не тривожтеся, із вами все в порядку! Ви у безпеці, на британському підводному човні. Ви серед друзів. Це я, Ян Флемінг. Упізнаєте?

Швед ледве сфокусував погляд на його обличчі.

— Так… Яне, впізнаю… Але мені дуже зле…

— Звісно, містер Файєнс вас у буквальному сенсі із того світу повернув! Він прооперував ваше плече, дістав кулю, влив вам кров! — радісно проказав Флемінг. — На щастя, тут є усе необхідне, це ж британський підводний човен! — звів він руки угору. — Тільки уявіть собі! Ми з вами наче в романі Жуля Верна «Двадцять тисяч льє під водою»! Ви і я!

— Йому не можна багато розмовляти, небезпека ще не минула… Пане Флемінг! Ідіть звідси, заради Бога! — майже благально проказав лікар Файєнс, вже немолодий чоловік у респектабельних окулярах із черепаховою оправою.

— Як я тут опинився? — простогнав Марко.

— О-о-о… То було феєрично! — поспіхом відповів Флемінг. — Алексе, через вас я був змушений пересваритися тут з усіма! — нервово розсміявся він. — Я посилав містера Файєнса до біса, а він мене… самі чули. Тож ви мені винні, друже! Мусите тепер одужати!

Шведових губ торкнулася слабка посмішка, що за мить перетворилася у стогін.

— А то оці ескулапи, поки ми маневрували між Сингапуром і Рангуном, списали вас, було, з рахунків… — продовжував Флемінг. — Дідько… Навіть не знаю, чого б мені хотілося більше — побачити підводний світ чи всю оту красу нагорі… То ж колиска людської цивілізації!

— Що? — прошепотів Марко.

— Ну, як — що? Рангун!

Лікар Файєнс, який мовчки спостерігав за цією емоційною сценою, лише похитав головою.

— Що… Що зі мною трапилося? — слабким голосом перепитав Марко.

— Вас поранили. Пам’ятаєте? — нарешті допетрав Флемінг, про що запитує Марко. — Ви стікали кров’ю, коли я знайшов вас у підвалі клубу леді Чеддерс…

— А Сибілла?

— Сибілла мертва, друже. Її застрелили. То просто неймовірно, що вам вдалося вижити. То були профі.

— А-а-а… — хотів засміятися Швед, але замість сміху із горла вирвався тільки стогін, що перейшов у кашель. — Якби то були профі… я 6 із вами уже не розмовляв.

— Здається, перед тим, як втратити свідомість, ви спромоглися застрелити одного і поранити двох… Там ще була мертва якась жінка… окрім Сибілли…

— Так… пригадую.

Швед знову похлинувся повітрям, закашлявся.

— Тепер пригадую… Леді Чеддерс застрелила Воскресенська, чекістка… — Марко стулив повіки. Важко вдихнув повітря і знову розплющив очі.

— Що ви сказали? — Флемінг збентежено подивився на Марка.

— Якщо леді Чеддерс мертва, то її застрелила Воскресенська, — важко вимовляючи слова, прошепотів Марко. — А документи… папка… Семпілл…

— Не хвилюйтеся, мій друже! — проказав Ян. — Папка у мене, вона була у вас за поясом…

— У вас… а-а-а… добре…

— А ще я прихопив із готелю віяло із кинджалом… Ну, те, яке ви для Елізабет… І книгу… «Мистецтво війни».

— Майте совість, пане Флемінг! — втрутився нарешті лікар Файєнс.

Увесь цей час, знаючи емоційність Яна Флемінга, він намагався стриматися, але професійний обов’язок і обурення поведінкою цього молодого нахаби взяли своє. — Та що ж це таке, містере Флемінг, дайте ж пораненому відпочити! Ви змушуєте його напружуватися і він втрачає такі необхідні для відновлення сили.

— Та ідіть ви… — тільки відмахнувся Ян, уже не дбаючи про власну коректність. — Я маю впевнитися, що із містером Мак-Мілланом усе добре!

— Містере Флемінг, він потім усе вам розповість.

— Чорти би вас ухопили, коли потім? Ви що, не розумієте?..

— Яне… я розповім… пізніше. Сил немає, — простогнав Марко. — Куди я подінуся з підводного човна?..

— Ну, добре… — Флемінг розчаровано зітхнув. —