Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Він точно сидить у будівлі? Не втік?

— Точно. Він свято вірить у міць своєї фортеці й сподівається, що я прийду туди й загину. Він там. І сьогодні я вб’ю його. — Я посміхнувся. Уявив, як націджу келих поганої крові власника корпорації й виллю на підлогу, на славу Білої вбивці й задля її заспокоєння.

— Як ми будемо заходити? — спитав Четвер.

— Частина триматиме під контролем перший поверх, щоб щури не розбіглися. А частину Сірко десантує нагору. Повоюємо там. Ось досить точний план приміщень. У Богославського кілька кабінетів, пов’язаних між собою окремими ліфтами і сходами. Але ми розплутаємо цей лабіринт і знищимо тварюку.

— Коли виступаємо? — поцікавився Іван Карпович.

— Та вже зараз.

— Нам потрібен транспорт. — сказав Бухгалтер. — Спробую знайти мікроавтобус.

— Ні. — Я закрутив головою. — Поїдемо на тачанці Дикої Ганни. А ти залишаєшся.

— Що?

— Ти залишаєшся, — повторив я. — Стежитимеш за подіями і виконуватимеш мої накази. Візьми в сейфі кілька телефонів, будемо підтримувати зв’язок.

— Владюшо, я пройшов із тобою всю війну, і ти хочеш, щоб я пропустив останній бій! — образився Бухгалтер.

— Ти правильно кажеш, що пройшов зі мною всю війну. Ми з тобою створили третій фронт і врятували Україну. Ми довіряли один одному. Хіба я колись робив щось на шкоду нашій справі?

— Ні.

— Зараз я пропоную, як краще. Ти залишаєшся, будеш на зв’язку.

— Але, Владюшо, я…

— Це наказ! Наказ!

Бухгалтер важко дихав. Подивився мені в очі, я легко витримав його погляд.

— Гаразд, — нарешті кивнув він. Був розумний хлопець і второпав, що так справді буде краще.

— Молодець. Поки ми їхатимемо, підготуй від мого імені звернення до жителів будинків поруч із хмарочосом «S. S. А.». Вони мусять піти геть, щоб не постраждати під час бою. Попроси водіїв не їздити в тому районі. Текст мусить бути готовий і чекати мого дзвінка. Стеж за новинами. Якщо буде щось таке, що стосується нас, повідомляй. Домовилися?

— Так, — кивнув Бухгалтер. Задоволеним він не був, але дисципліну поважав.

— Ходімо, хлопці, — сказав я. — І дівчата. — додав, щоб Дика Ганна не образилася. Але вона, здається, і уваги не звернула.

Ми вийшли до сходів. Можна було їхати ліфтом, але я не любив закритого простору, тому спустилися пішки. Сіли в тачанку, запряжену парою баских коней. На кормі був кулемет «максим» із ящиком набоїв.

— Н-но! — Дикій Ганні досить було раз наказати, і коні швиденько побігли.

Залізні колеса загримотіли по асфальту. Ще тільки світало, поодинокі перехожі, бачачи нас, тікали. Потім нас помітила машина ДАІ, стала швидко наближатись, але коли роздивилася пасажирів, різко розвернулася й поїхала геть на максимальній швидкості. Котили далі. Хвилин за десять попереду з’явилося три мікроавтобуси. Вони мчали нам назустріч.

— Здається, до нас гості, — сказав я.

— Ласкаво просимо! — зареготала Дика Ганна. — Підпускаємо. Нікому не стріляти, я сама!

Усі кивнули. Мікроавтобуси тим часом різко загальмували метрів за сто від нас. Дика Ганна розвернула тачанку й кинулася до кулемета. Бійці в камуфляжній формі ще займали вогневі позиції, коли вона відкрила вогонь. Довга, наче собача пісня, черга почала сікти мікроавтобуси і збивати з ніг бійців корпорації. Вони почали стріляти у відповідь, але Дика Ганна вміло гасила вогнем усі спроби спротиву. Стріляла і верещала від збудження. Потім Сірко не витримав, вихопив з-за плеча одну з гарматок і вистрелив. Мікроавтобус вибухнув і підскочив у повітря, враз охоплений полум’ям.

— Я ж сказала не стріляти! — заверещала Дика Ганна, тиснучи на гашетку. Стріляла ще хвилину, поки жоден із нападників уже не подавав ознак життя. Мені зателефонував Бухгалтер.

— У мережі шухер. Пройшла інформація, що ти взяв участь у заколоті проти чинної влади, хочеш скинути президента і встановити диктатуру.

— Слухай, чудовий план! — зареготав я.

— І багатьом він подобається. «Владюшу на царствіє!» — так і пишуть. Тисячі лайків! О, тут пишуть, що на вас напали! Що там у вас?

— Напали і відпали, валяються мертві. Вивішуй моє звернення. Нехай люди тікають від хмарочоса корпорації. Додай, що мені потрібна не влада, a «S. S. А.».

Порожніми вулицями поїхали далі. Якщо десь удалині з’являлася машина, вона, помітивши нас, одразу гнала геть. А от у вікнах було повно людей. Весь Київ прокинувся. У тиші дзвінко стукотіли копита коней об асфальт.

— Владюшо, присядь, — сказав Іван Карпович. — Може працювати снайпер.

Вони з Четвергом та Андрюхою стали навколо мене, наче прикривали. Попереду загримотіла важка техніка. Я подивився. Кілька танків і БТРи. Вишикувалися на дорозі.

— Зупиніться! — прокричав хтось у гучномовець. — Інакше ми будемо стріляти!

— Хто це говорить?

— Генерал Хромченко, командувач київського гарнізону.

— Це Владюша Бар-Кончалаба. Прибирай своїх людей, генерале, інакше мені доведеться їх прибрати самому.

— У мене наказ!

— Плюнь в обличчя тому, хто тобі наказав, бо він тебе підставив!

— Пане Владюшо, я присягав! Я мушу боротися із заколотами.

— У мене не заколот. Я їду до «S. S. А.», щоб знищити корпорацію. Вони заслужили.

— Усі кажуть, що ви хочете захопити владу.

— Я не знаю, хто там що каже, я хочу знищити «S. S. А.» і зроблю це, будуть мені заважати чи ні. Генерале, ти справді хочеш повоювати?

Він не відповів. Здається, зв’язувався з кимось по рації. Ми ж наближалися.

— Будьте готові, що танки вистрелять.

Усі кивнули.

До танків залишалося метрів сто, не більше.

— Пропустіть їх, пропустіть! — несподівано закричала жінка з балкону будинку уздовж дороги. — Пропустіть! Це ж Владюша!

І тут з балконів та вікон закричали десятки, сотні людей.

— Він Україну рятував! Він створив третій фронт! Ви бачили, скільки він кремляді поклав? Він бореться з чудовиськами! Пропустіть його! Пропустіть! — Цілий хор кричав. Я бачив, як розгублено озираються солдати. Потім генерал махнув рукою.

— Ми відходимо, але якщо ви спробуєте пробиватися на Банкову, ми атакуватимемо! — крикнув він. Чекав моєї відповіді.

— Мене це не цікавить. Нехай боїться «S. S. А.»!

Генерал махнув рукою, танки почали розвертатися, піхота сідала в БТРи. Невдовзі армійці поїхали геть, звільнивши шлях. Ми рушили далі. За кілька хвилин побачив цілий натовп журналістів із мікрофонами й камерами, що бігли назустріч.

— Не зупинятися, — сказав я Дикій Ганні. — Панове журналісти, звільніть дорогу, якщо потрібні коментарі, я їх надам, ідіть за нами!

Кілька знімальних груп спробували стати перед кіньми, але вмить отримали батогом від Дикої Ганни і відскочили. Всі групи були зі ЗМІ, що належали корпорації. Мабуть, розраховували затримати