Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Гаразд.

— Сірко, Четвер і Бухгалтер зі мною. Сірко, зроби дірку десь на двадцять восьмому поверсі. Там і десантуємося.

Сірко дав чергу зі своїх гарматок, пробив у склі хмарочоса дебелу діромаху.

— Чіпляйтеся хлопці, полетіли.

— По одному, ми важкі.

— Тю, та які там важкі! Чіпляйтеся! — Я обхопив його шию, те саме зробили Четвер і Бухгалтер. Останній ще й притримував мене.

— Ну, з Богом, Парасю, — сказав Сірко, присів і відштовхнувся від землі. Ми полетіли. Дуже дивне відчуття, в яке важко було повірити. Набирали висоту так швидко, що по нас навіть не стріляли. Здивовані охоронці дивилися з-за розбитих чорних вікон, мабуть, повірити не могли в те, що бачили. Та й летіли ми швидко. Сірко прилетів до пробитого у вікнах отвору, висадив нас, дав кілька залпів по коридору, вибивши двері. Назустріч з’явилося кілька охоронців, почали стріляти, але Четвер і Бухгалтер їх швиденько поклали. Сірко на такий дріб’язок не розмінювався.

Ми пройшли до ліфта, Сірко виламав двері, схопився за трос.

— Чіпляйтеся! — Ми повисли на ньому, наче виноградинки на китиці. Почали спускатися. Сірко проїхав потрібний поверх, почав дертися знову вгору.

— Зачекай, — попросив я. Узяв автомат у Бухгалтера й постукав дулом у ліфтові двері. Почалася стрілянина. Десятки куль пробивали двері, билися в стінку шахти. Нас розстрілював цілий загін. Охоронці чекали. Стріляли півхвилини, потім почали перезаряджатися. І тут ми почули, як щось дзенькнуло. І ще, і ще. Підняли голову й побачили, як рвуться посічені кулями дроти, з яких складався трос. Ось-ось на нас мав упасти ліфт.

— Ахай тобі абищо! — вилаявся Сірко і кинувся до дверей, що перетворилися на друшляк. Удар — і двері вилетіли. Ми вистрибнули в коридор і побачили охоронців, що закінчували перезаряджати автомати. Позаду пролетів ліфт. Четвер і Бухгалтер почали стріляти. Потім до них доєднався Сірко зі своїми гарматками. Він прийняв на себе кілька куль, які мали влучити у мене. Бухгалтер теж був поранений, скрикнув, а потім розгублено дивився, як рани на ньому затягуються.

— Як це? — спитав він, геть ошелешений.

— Це життя, — пояснив я. — Дароносець тобі життя дав. Але тепер стережися, бо його мало залишилося. Вперед!

Ми побігли вперед. Хлопці бігли, а я ледь шкутильгав з милицями. Сірко пострілом із гарматок вибив броньовані двері, за ним нас чекали охоронці з кулеметом, але він вистрелив знову. Дим, пилюка, крики. Ми пробігли до розкішної зали засідань. Тут збиралося керівництво «S. S. А.». І звідси мав бути хід до кабінету Богославського. Я побачив переляканого клерка, попросив Сірка навести на нього одну з його гарматок.

— Де кабінет Богославського? Рахую до трьох. Раз, два…

— Поверхом нижче! — перелякано прошепотів клерк. — Ось там хід! Він показав на ледь помітні двері у стіні.

— Кинь його туди, — попросив я Сірка. Клерк заверещав, намагався пручатися, але Сірко кинув його за двері. Пролунав потужний вибух. Здається, хід був замінований. — Пробий підлогу, — попросив я.

Сірко вистрелив раз, вистрелив другий і пробив величеньку діромаху. Усі пострибали вниз і опинилися в кабінеті, що видавався дуже дорогим. Я спочатку подумав, що це кабінет самого Богославського, але потім помітив його портрет на стіні. Ні, хтось із заступників. Заскочили охоронці, але дістали відкоша кулями і сховалися за дверима.

— Ану вилазь! — наказав Четвер. Він знайшов під великим робочим столом якогось переляканого чоловіка в костюмі й краватці. — Вилазь! — витягнув його за ноги. Чоловік тремтів.

— Де кабінет Богославського? — спитав я.

— Я не знаю, я юрист, мене запросили…

— Сірко, викинь його у вікно. — попросив я. Сірко схопив і кинув. Так швидко, що я навіть не чекав. Добре, що вікно виявилося броньованим, чоловік ударився об нього й відлетів назад. Сірко вистрелив із гарматки, пробив скло, тоді вже схопив чоловіка. Той заверещав.

— Поверхом нижче! Пройтися по коридору до протилежного кінця! — Він був дуже наляканий, ще й обличчя розбив.

— Сиди тут, — сказав я. — Зараз ми сходимо перевіримо. І якщо ти набрехав, тебе розірвуть навпіл. Сірко, навпіл зможеш?

— Уздовж чи впоперек? — серйозно спитав Сірко і уважно придивився до чоловіка, здається, замислився, як розриватиме. Чоловік усе зрозумів правильно.

— Кабінет тут, — прошепотів він і вказав на підлогу. Здається, казав правду.

— Давай, Сірко, діряв, — попросив я. Той почав дірявити, але виявилося, що перекриття з надміцного бетону. Гарматки той бетон не брали. — Ну, тоді ходімо сходами.

Ми вийшли в коридор. Сірко підхопив мене, бо я ледь ходив. Побачили, що з кількох дверей стирчать білі сорочки й майки.

— Зброю викидайте! — наказав я. Охоронці почали викидати зброю. Автомати, пістолети, кілька кулеметів. Добряче так. — Лежати в кімнатах і не рухатися!

Ми пройшли до сходів. Там нас спробувала зупинити охорона. Билися затято, хвилин із п’ять, коли знизу почулися постріли. Охоронці кинулися тікати, ми за ними. Побачили Дику Ганну та Андрюху. Вони плювали на свої кулемети, а ті аж шипіли, так розігрілися.

— Вирішили вам допомогти, а то щось ви довго, — пояснила Дика Ганна.

— А як ви піднялися? — здивувався я.

— А такий коробок, заходиш у нього, а він тебе вгору везе.

Як герой 20-х років, до того ж простого роду, про ліфти вона не знала.

— Андрюха показав.

Виявилося, що на поверх Богославського їздив знизу окремий, нікому не відомий ліфт. Сірко його розстріляв, щоб ніхто не втік. Ми пішли коридором. З приймальні вийшли охоронці.

— Здаємося! Здаємося!

— Кидайте зброю!

Кинули.

— Де Богославський?

— У кабінеті зачинився! Там із ним особисті охоронці! У них багато зброї! — загомоніли бійці.

— Виходити з піднятими руками! — наказав я. Сам сидів за спиною у Сірка, уважно дивився. У всіх полонених руки були. — Лягти на підлогу й не рухатися!

Вони вляглися. Дика Ганна забігла до приймальні, навіть наказу не чекала, шалена дівка.

— Тут нікого! — доповіла. Ми зайшли. До кабінету вели зачинені двері. З-під них, здається, витікала кров.

— Давай Сірко, — сказав я.

Він вистрелив із гарматок, пробив двері, потім зовсім виламав. За дверима був великий кабінет. У ньому довгий стіл для засідань і ще один, робочий. За ним у розкішному фотелі сидів Богославський. Із простреленою головою. Постріл у скроню, прикре самогубство. Злякався, падло. Я зрадів, а потім подумав, що це занадто хитрий змій, щоб так усе просто вийшло.

— Тікаймо! — закричав я. Добре, що хлопці всі були досвідчені, не стали розпитувати, що і як, а організовано й швидко вибігли. Позаду пролунав потужний вибух. Сірка,