Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко
— Владюша, буде херово.
— Гірше не буде. Дай ноутбук.
У сусідів було з півдесятка мереж, не знав, яка потрібна. Вбивав пароль, на четвертій, що звалася GoT, підключився. Написав кілька листів, допив коньяк. Стало зле. Бухгалтер відніс у туалет, де я проблювався. Попив водички.
— Подивися у сейфі, там ще мусить бути знеболювальне.
Було, він вколов.
— Лягай спати, тут нас не знайдуть. Тільки підіпри двері стільцем, про всяк випадок.
Невдовзі заснув. Знеболювальне було потужне, Біла вбивця лайна не тримала. Мене розбудив стук у двері. Ще темно було. Бухгалтер підхопився, тримав пістолет напоготові.
— Спокійно, це свої, — запевнив я. — Відчиняй і не бійся.
Бухгалтер пістолет не сховав, пішов до дверей. Завів якогось переляканого чоловіка, що весь тремтів. Трохи заспокоївся, лише коли побачив мене.
— Владюшо, це ви?
— Я. Говоріть тихіше. Зошит узяли?
— Так. — Чоловік кивнув. Він був середнього зросту, худий, з тонкими рисами обличчя, кволою борідкою і добрими очима. Показав зошит, звичайний, шкільний, середньої товщини. І ручку, дешевеньку, жовту, з чорним ковпачком.
— Сідайте. Бухгалтере, дай гостю стілець.
Чоловік усівся. Я подивився на нього. Знеболювальне припиняло діяти, мені ставало боляче.
— Мені потрібні добре озброєні і вмілі люди для вуличних боїв і захоплення будівлі. Декого назву сам, але радий буду почути й ваші поради.
— Вуличні бої? Будівля? Банкову збираєтеся брати? — злякався гість.
— Ні, я поважаю конституційний лад. Порадите щось?
— Треба подумати.
— Думайте. А поки що я скажу про тих, кого обрав сам. По-перше, Іван Карпович Підіпригора.
— Гідний вибір! — кивнув гість і записав у зошиті.
— З торбою зброї і кількома ампулами знеболювального.
— По телевізору натякають, що у вас проблеми з наркотиками, пане Владюшо.
— У мене проблеми з цим світом. І це не лікується. Далі. Мені потрібен Шпиль.
— Не радив би. Занадто груба і неконтрольована сила, як для вуличного бою. Ви ж не хочете перетворити Київ на руїни?
— Мені потрібна силова підтримка.
— Візьміть Сірка. Він літає і легко може перевернути танк. Беремо?
Я кивнув, гість записав. Бухгалтер здивовано дивився на нас, але нічого не питав.
— Ще потрібні бійці для вогневої підтримки.
— Пропоную Четверга Загорулька, він добрий снайпер, показав себе одразу в кількох романах. А ще Андрюху, у того шестидульний кулемет.
— Андрюха? — несподівано перепитав Бухгалтер.
— Андрюха, велетень-дивак, воював в АТО, кришив сепарів із кулемета, але може і з гранатомета. Я написав про нього кілька книжок, — пояснив гість.
— Я воював разом із ним! Він був у моєму загоні!
— О, то ви ж підтвердите, що він чудовий боєць!
— Але Андрюха загинув! — аж закричав Бухгалтер.
— Тихіше, друже, не зчиняй галасу, — наказав я. — Загинути може людина, а персонажі живуть вічно. Принаймні поки про їх пригоди читають. То що, беремо Чета та Андрюху?
Гість подивився на мене. Я кивнув, він записав у свій зошит.
— У кожного буде боєзапас на дві години бою. Цього вистачить?
— Має вистачити.
— Ще б порадив Дику Ганну. А то у вас лише чоловіки, якийсь сексизм, треба виправити тендерну ситуацію. Дика Ганна з тачанкою, при кулеметі, те що треба.
— Ви ще негра додайте, задля політкоректності, — сказав я.
— З персонажами-неграми у мене не дуже, однак можу запропонувати Устима Коновальця. Він по матері казах, дехто каже, що Чингізид, тобто походить від Чингізхана, а по батькові — від Тараса Григоровича Шевченка, який прижив дитину під час заслання на Аралі. Так і виникло дивне поєднання крові. Устим на бій виходить із шаблями, але може й лук використовувати, і вогнепальну зброю.
— Ні, Устима не треба, а то ще скажуть, що найманців використовую. Досить того, що вже є. Прочитайте, кого записали.
— Іван Карпович, Сірко, Четвер Загорулько, Андрюха-кулеметник і Дика Ганна. Ну що, загін потужний. — Гість збуджено засміявся. — Плюс зброя, боєприпаси, знеболювальне. Життя вам додати, Владюшо?
— Мені не треба, ось йому додай, — кивнув на Бухгалтера, який нічого не міг зрозуміти, тільки дивився розгублено.
— Добре, допишемо ще життя пану Бухгалтеру, — кивнув гість і записав.
— Звідки ви мене знаєте? — здивувався Бухгалтер.
— Та вас тепер уся країна знає. Ви ж зірки, як вас не знати? Ну що, пане Владюшо, все?
— Та, здається, все. Дякую.
— Тоді чекайте, вже скоро почнуть сходитися. — Гість підвівся, потиснув мені руку. — Успіхів вам. Зошит залишаю, щоб не було мені спокуси. Буду слідкувати за вашими подвигами в телевізорі.
Гість кивнув і пішов до дверей. Бухгалтер його провів, потім повернувся, сів навпроти мене.
— Що це було, Владюшо?
— Збір війська.
— Якого війська?
— Яким ми будемо корпорацію «S. S. А.» нищити.
— І яким чином цей ботанік військо збере?
— В нього Дар.
— Що?
— Дар.
— Тобто?
— Усе, що він пише, стає реальністю. Оце написав, що збереться тут загін бравих бійців, — і загін збереться.
— Просто написав — і все? — Бухгалтер не вірив.
— І все.
— І збудеться все те, що він написав?
— Так.
— Але чого ж тоді ти не попросив, щоб він написав про перемогу Третього фронту? Хіба не легше б так було?
— Перемога Третього фронту — штука абстрактна. Напише він про перемогу третього фронту, а кремлядь відкриє четвертий. Тут треба конкретно писати.
— Але ж він писав дешевою ручкою в дешевому зошиті!
— А йому все одно, чим і де писати. Він може ручкою, може олівцем, палець кусне — кров’ю напише — і справдиться. Та що там, навіть пальцем на піску чи сечею на снігу написати може. Бо Дар у людини. Дар!
Бухгалтер дивився на мене уважно, мабуть, намагався зрозуміти, чи не жартую.
— Ти, якщо не віриш, просто почекай і на власні очі все побачиш.
— Але, Владюшо, поясни, як можна, коли в тебе Дар, ходити в старих кросівках, потертих штанях і сорочці з секонд-хенду? Чому він досі не повелитель світу чи хоча б не президент? Не Мессі, чи не космонавт? Чому він виглядає має вигляд якогось невдахи зі спального району?
— Тому, що він дав обітницю не писати.
— Як?
— А так. Раніше він писав багато, по вісім книжок на рік, у нього шалена працездатність. Я на літературі не знаюсь, але всі казали, що письменник він поганий. Дуже поганий. От просто феноменально поганий. Його видавали у м’якій обкладинці, в серії якогось трешу, але він був задоволений. Йому начхати було, чи хтось читає його книжки, бо головне задоволення він отримував від того, що писав. Потім дещо сталося, і він пообіцяв собі, що більше ніколи не писатиме.