Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

Чоловік почав гнівно сопіти. Він би, може, й кинувся на мене, щоб ударити, але вчасно зупинився. Тупцював на місці, сповнений гніву.

— Сподіваюся, що ви, пане Владюшо, мене почули, — нарешті вимовив він і подивився так, щоб налякати. Побачив, що я сміюся з нього, і тільки роздратувався.

— Сподіваюся, ви теж почули!

Він затремтів і пішов геть.

— Вони бояться тебе, Владюшо, — покрутив головою Бухгалтер. — І це погано.

— Так, не дуже добре. Але що я можу зробити?

— Я боюся, що коли ми виграємо битву, вони одразу спробують тебе вбити.

— Я майже впевнений у цьому. Вб’ють і почнуть розповідати про героїчну смерть рятівника Вітчизни. Ще й рейтинг собі зроблять на моїй крові.

— То що робити?

— Поки думати, як перемогти. А там подивимося.

А що було смикатися, коли ми були тут, як у тюрмі?

Невдовзі принесли нові супутникові фотографії. Чудовиськ прибувало. Я побачив «щорса», «катюшу» й «георгіївську стрічку». Проти «щорса» вирішив виставити отамана Тютюнника, той хоч із більшовиками вошкався, але небагато, і взагалі герой. Супроти «катюші» запланував поставити Шпиля, як потужну українську зброю, а на «георгіївську стрічку» навіть уваги не звернув, бо то було чудовисько кволе та прибацане.

У двері постукали, зазирнула Тетяна Павлівна, помітно схвильована. Мабуть, знову прийшла переконувати відмовитися від політичної кар’єри. Вони зовсім подуріли?

— М-м-можна?

— Заходьте.

— Пане Владюшо… — У неї дивно бринів голос, мабуть, дали їй дроздів і наказали будь-що звести з політичного шляху.

— Та не хвилюйте… — Я хотів її заспокоїти, а потім побачив пістолет у руці. Постріли, я вже кудись лечу, потім знову постріли. Я лежав на підлозі й побачив, що поряд упала Тетяна Павлівна з простреленою головою.

— Ти як? — спитав Бухгалтер, що присів поруч. Забігли охоронці, наставили автомати.

— Спокійно! Не стріляти! Бухгалтер урятував мене від замаху!

Потім уже прибігло керівництво, почали на мене кричати, що я вбив співробітницю Адміністрації Президента, потім побачили кров на мені. Тетяна Павлівна таки влучила. Дві кулі в бронежилет, одна у руку. Не дуже серйозне поранення, але крові достатньо.

— Подивіться її останні дзвінки, мабуть, кремлядь змогла за щось зачепити, — наказав я. Подивився на Бухгалтера. — Дякую, ти мене знову врятував. Відчув небезпеку?

— Та ні хера не відчув. Просто непогана реакція. Побачив, як вона вихопила пістолет, спробував затулити тебе, але не встиг. Вистрелити встиг. Лікаря!

Ще перед лікарем зайшов боєць і почав стріляти по мені з автомата. Встиг дати довгу чергу, поки його не пристрелили. Знову збило з ніг, гостро заболів бік, і я знепритомнів. Потім я бачив щось приємне, мені не хотілося прокидатися, але довелося, бо дуже плескали по щоках. Розтулив очі, побачив Бухгалтера.

— Сподіваюся, ми живі?

— Живі, живі. Нові знімки з кордону.

— Давай. «Шансончик», «ковбаса по 2,10», «артек», «радянський хокей». Ага, а ось це вже цікаво! «9-та рота» і «байкер»! У цих гадів, мабуть, нічого не лишилося, якщо вони кидають у бій останні недолугі розробки! Добре, дуже добре!

— І хто буде діяти проти них? — спитав Бухгалтер. — Президент залишив мені список із пропозиціями.

— Це та гнида Чеснаков. — Я скривився. — Ну, і що він пропонує?

— Проти «шансончика», «бардів» та «руського року» виставити розстріляних учасників з’їзду бандуристів, — прочитав Бухгалтер із аркуша. Я зареготав.

— Я знав, що Чеснаков — ідіот, але не думав, що настільки. Розстріляні бандуристи зі з’їзду?

— А що не так?

— Не було ніякого з’їзду! Це як конкурс милозвучності, де українська зайняла друге місце. Вигадки для дебілів із комплексом меншовартості!

— Але кого виставляти, як не бандуристів?

— «Хамерман знищує віруси». Це найкраща група України.

— Тут написано, що вона російськомовна.

— Захищати Україну можна будь-якою мовою. Викликайте їх на концерт.

— Була пропозиція викликати Макаревича.

— Який, у сраку, Макаревич?

— Але він же за Україну!

— Його музика застаріла, наче лайно мамонта!

— Тоді, може, українських бардів?

— Що? Барди? Ізгіб гітари жопой? Нахер бардів!

— Але чи справляться ці «Хамермани»?

— Справляться. Я був кілька разів на їхніх концертах. Вони розтрощать цю кремлядську іплоєбень на друзки. Але про всяк випадок запроси Даніелу. Янгольські голови ніколи не завадять. Тільки не кажи, що це я наказав. Нехай президент попросить.

— Зрозумів. — Бухгалтер почав записувати за мною. — Що за «патріарх»?

— Символ кремлядської церкви, яка мусить тримати Україну в покорі. Проти «патріарха» стануть братчики та митрополит Василь.

— Хто проти «ковбаси по два десять»?

— Салогуб нею займеться. Проти «радянського хокею» поставимо ФК «Партизан».

— А проти «артеку»?

— По «артеку» спеціалізується Лембіт Короєдов. Запрошуйте його, нехай потрощить цих содомітів, які розбещували малолітніх.

— Тут іще просять не використовувати гомофобську риторику. Ми ж ідемо до Європи.

— Бухгалтере, в дупу політкоректність. Переможемо, тоді й будемо фільтрувати базар.

— А як щодо «дев’ятої роти» та «байкерів»? Хто проти них?

— Ніхто. Це ж сміх, а не чудовиська. Повне лайно.

Я засміявся, і в мене почав боліти бік. Потім виблював. Бухгалтер почав прибирати.

— Вибач! Поклич, тут же мусить хтось бути, нехай приберуть.

— Я заборонив заходити будь-кому, бо кремлядь легко ламає людей на відстані.

— Що зі мною?

— Два кульові поранення після останнього нападу. Неважкі, бо бронежилет згасив швидкість. Але все одно тобі дуже пощастило, кажуть лікарі. До речі, коли тебе несли, іще один охоронець спробував тебе вбити.

— Диви, як я заважаю кремляді! На що ловили моїх вбивць? На дітей?

— Так. У Тетяни Павлівни була улюблена хрещена, схопили її. В одного з охоронців своя дитина, а у другого схопили батька, якого той дуже любив.

— Уміють знаходити слабкі місця. — Я закрутив головою. Дуже добре, що я був закоханий у Білу вбивцю. Когось би іншого кремлядь уже схопила й тиснула б на мене, а її не схопиш!

— Президент і всі інші вражені, бо ж стріляли бійці з особистої охорони. Зараз вона повністю нова, але довіри їй немає. Довіряють тільки мені.

Він був блідий, заморений і спокійний.

Якісь крики та постріли за дверима. Швидкий бій, потім нам доповіли, що все добре, кількох бійців, які намагалися прорватися до моєї палати, знищено.

— Кремлядь біситься, так хоче вбити мене. Що ж, це добре, значить, не відчуває впевненості щодо завтрашньої битви, — посміхнувся я.

Невдовзі мені знову зробилося зле.

— Знеболювального!

— Владюшо, тобі кололи вже! Досить!

— Бухгалтере, мені потрібно думати про третій фронт, а не про біль! Швидше!

Він уколов, біль відступив. Я сказав, що ще треба зробити. Збирав геть усіх чудовиськ, які б могли прислужитися Україні. У двері постукали.

— Це президент! — почувся знайомий вже голос.

— Заходьте, тільки