Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Мені байдуже.

— Потім, після перемоги, вони неодмінно помстяться.

— Якщо я доживу до перемоги, це буде настільки великим дивом, що ні про що інше я не хочу думати.

У двері постукали. Охоронці в цивільному.

— До вас прийшли. — Побачив Тетяну Павлівну. Кивнув, нехай заходить. Вона почекала, поки охоронці вийдуть.

— Пане Владюшо, я прийшла до вас у одній важливій, передусім для вас, справі.

— Слухаю. — Мені було нецікаво її слухати. Це я й продемонстрував виразом обличчя.

— Ви справді зібралися в політику? — спитала тихенько.

— У політику? — щиро здивувався. — Радше я зібрався на цвинтар. Поки що він якось оминає мене, але таки ближчає.

— Ваш покійний колега, Георгій, заявляв про ваші політичні амбіції.

— Я — мертвий, у мене немає жодних амбіцій.

— Він задурив вам голову розповідями про вашу популярність і…

— Тетяно Павлівно, ми ж непогано одне одного знаємо. Кажіть, для чого прийшли.

— Пане Владюшо, вас можуть використати. Ви справді популярні в країні. Георгій був талановитий піарник, він зробив усе, щоб вас вважали рятівником. Він відбив усі спроби зашкодити вашій репутації, перетворив вас на зразкового героя, який жертвує собою заради порятунку народу. Він поставив вас на рівні з загиблими героями війни. Георгій напрацював для вас великий символічний капітал. Але вже зараз помітно, що є багато людей, які хочуть той капітал роздерибанити, скористатися вашою недосвідченістю в політиці й на ваших плечах в’їхати на Банкову чи принаймні на Грушевського. Я хотіла б застерегти вас проти нерозважливих рішень і сумнівних союзів.

— Не розумію, про що ви.

— Вами зацікавилися вороги України. Вони зараз розгойдують ситуацію, сподіваються довести справу до позачергових виборів президента, на які висунуть вас. Багато олігархічних груп готові підтримати вас медійно, вони вже зараз працюють на знищення рейтингу нинішнього обранця.

— Серед цих олігархічних груп, готових мене підтримати, є і «S. S. А.»? — Я вказав на свою скалічену ногу.

— Ні, корпорація зараз займає відповідальну й патріотичну позицію.

— Дуже радий за неї.

— Пане Владюшо, замисліться над моїми словами, не дайте себе використати.

— Тетяно Павлівно, запевняю вас, усі ці хвилювання не мають сенсу хоча б тому, що я загину найближчим часом. Я впевнений, що кремлядь зробить для цього все.

— Кремлядь може бути значно підступнішою. Вона може залишити вас, щоб ви за допомогою популярності привели до влади її агентів. Потім, коли агенти знищать Україну, вас, можливо, приберуть.

— Тетяно Павлівно, дозвольте мені зосередитися на третьому фронті, а про інше не хвилюйтеся.

— Просто…

— Я веду до того, що розмову закінчено.

— Добре, — вона кивнула і пішла.

Я заплющив очі. Думав про Білу вбивцю. Мав право на кілька приємних хвилин. Задрімав. Потім відчув голод. Попросив принести поїсти.

— Варених яєць десяток. І хліба.

— У нас тут працює їдальня, можете отримати хороший обід, — сказав хтось з охоронців.

— Яєць і хліба, — наполіг я.

— Якась дієта? — здивувався Бухгалтер.

— Боюся, щоб нас не отруїли.

— Укази про Мовчуна та Георгія опубліковані. Про Болбочана й повстанців теж, делегація до Богдана поїхала.

— Гаразд.

Невдовзі принесли варені яйця, хлібину й чай. Чай попросив не пити, а яйця з хлібиною ми з’їли. Схотілося випити. Так, проблема з алкоголем у мене була. Це через особливості професії. Після тижнів поруч з чудовиськами доводилося знімати стрес. Від трави траплялися напади жаху, а от алкоголь заходив добре.

— Бухгалтере, у тебе часом немає чогось випити? — спитав про всяк випадок. Бухгалтер порадував і подав мені фляжку. Віскі. Я зробив добрячий ковток. — Дякую, друже.

Знову влігся на диван.

— Слухай, а я оце подумав, що в нас зараз дві здорові ноги на двох.

— Дві з половиною, мій протез зійде за половину ноги.

Зареготали.

— Слухай, а що буде після цієї битви? — несподівано спитав Бухгалтер. — У кремляді ще залишаться чудовиська?

— Потужних, думаю, ні.

— То ми переможемо?

— Ми не програємо, і це в наших умовах означатиме, що ми дуже офігенно виграли. А чого ти питаєш? Заморився?

— Ні. Ну, не в тому сенсі. Просто хвилююся за своїх. І хочу їх побачити, якщо доживу до дембеля.

— Дізнавався, що з ними?

— Ні. Я обірвав всі зв’язки, щоб не навести на них. Я ж розумію, що нічим не допоможу. Нехай як уже буде. — Ці слова далися Бухгалтерові важко. Він хвилювався за своїх, дуже хвилювався, але терпів.

— Сподіваюся, що все буде добре, — кивнув, хоча насправді розумів, що шансів мало. Але як уже буде.

У двері знову постукали. Цього разу охоронці не заглядали. Зайшов чоловік у дорогому костюмі, який крутився біля президента. Він подивився на Бухгалтера.

— Мені треба поговорити з паном Владюшею.

— У мене давно вже немає жодних таємниць від мого побратима. Що ви хочете?

— Я хочу поговорити з вами наодинці.

— Не вийде. Або говоріть так, або забирайтеся. — Я помітив гнів і роздратування. Але він умів тримати себе в руках. Не став кричати чи погрожувати, стримався.

— Ви ж розумієте, що ми вас знищимо?

— Чудовий початок розмови. А ви хто?

— Я голова президентської адміністрації.

— Приємно познайомитися. Хоча ні, неприємно. Але слухаю вас.

— Ми не залишимо від вашого хваленого рейтингу ані крихти.

— Е ні, рейтинг так просто не вбивається. — Я заперечував, лише щоб подражнити його.

— Убивається. Щодня з ранку до вечора ми показуватимемо фотографії жертв ваших подвигів, інтерв’ю з родичами загиблих. Сироти, батьки, що втратили дітей, удови ненавидять вас. Убитий Мовчун, ваш найкращий товариш, убита медсестра у шпиталі, з якою ви займалися сексом…

— Я вбив біоробота, а кохався зі звичайною медсестрою…

— Та не важливо. Як скажемо, так і буде. Ви кохалися з медсестрою, а потім просто задушили її, застрелили іншу, бо ви хвора на манію величі й комплекс Наполеона людина. І саме ви вбили Георгія, коли відчули, що він може перебрати на себе частину вашої слави.

— Желіпайте самі ваші помиї, для чого ви принесли їх сюди? — здивувався я.

— Для того, щоб сказати, що у вас немає жодних шансів на перемогу в політичній грі. Якщо ви підете туди, з героя перетворитеся на ворога нації, найогиднішу істоту, майже на Хуйла. — Він намагався дивитися на мене важко, виглядати небезпечно, але порівняно з чудовиськами це було смішно.

— У вас іще є якісь погрози, чи запас закінчився?

— Вам смішно? Дарма!

— Чого ж дарма? Це треба бути просто феєричним довбограєм, щоб у переддень надважкої битви, перемогу в якій нам ніхто не гарантував, перейматися не підготовкою до битви, а якимись далекими планами. Жадібність забрьохала розум? Розплющіть очі!