Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Пане Владюшо, ви дарма…

— Пане президенте, у нас мало часу. Вирішуйте, хто піде з цієї зали — я чи пан Чеснаков.

У залі запанувала тиша, всі трохи перелякано подивилися на мене. Президент думав. Він не любив таких різких рішень. Він завжди шукав компромісу, хоча в деяких випадках компроміс — найгірший із варіантів.

— Добре. — Президент кивнув. — Пане раднику, прошу вас вийти.

Він не дивився на Чеснакова. Як же в того витягнулося обличчя! Хотів щось сказати, але злякався. Боягуз чортів, вигриз собі посаду професора, але в Україні можна стати професором і без жодного стосунку до науки. Достатньо бути бюрократом і дуполизом. Горе-професор махнув рукою, злякався керівництва і вийшов. Я посміхнувся.

— Тепер до справи. Що відомо на цей момент?

Ми підійшли до великого столу, на якому лежала мала східних кордонів України. Президент почав показувати і розповідати.

— Росіяни зібрали на кордоні дуже великі сили. Стільки їх іще не збиралося. Нагромаджуються боєприпаси й пальне, провадиться масована розвідка. За даними наших союзників, росіяни готові були атакувати вже тиждень тому, але вони чогось чекають. А вчора ми помітили незрозумілу активність ось тут. — Президент тицьнув десь у районі Сумщини. Там стоїть одна з армій, які росіяни зібрали для наступу. Але військові частини — десь за тридцять кілометрів від кордону. Вже тиждень армія в бойовій готовності, може будь-коли атакувати. Принаймні все для цього готово. Але активність ми помітили значно ближче до кордону. Там гуде транспорт, приїздять цілі колони вантажівок. Ба більше, там же помітили величезні «БелАЗи», які перевозили вантаж, прикритий тентами. Наші спроби дізнатися більше були невдалі. Всі розвідувальні безпілотники, які ми направили туди, збили. Розвідка не змогла прорватися за периметр. Його дуже добре охороняє десантний полк. Наші союзники надіслали кілька фотографій із розвідувальних літаків, які ви бачили, але потім росіяни запустили димові системи, які унеможливили спостереження за територією з повітря. Спочатку ми подумали, що росіяни просто дурять нас, привертають увагу до неважливого, щоб ударити в зовсім іншому місці. Але наші союзники запевняють, що головний удар буде саме тут, і тільки після нього російські війська перейдуть кордон по всій довжині. Наступ може початися вже сьогодні вночі.

Президент подивився на мене.

— Ви розумієте, що відбувається, пане Владюшо?

— Думаю, так, — кивнув я. — Кремлядь вирішила дати останній бій. Вона намагалася перемогти за допомогою численних ударів, але ми відбили їх. Тепер вона вирішила викласти на стіл усі козирі, вкласти у наступ усі сили своїх чудовиськ. Вони сподіваються прорвати наш третій фронт. Після цього армійські частини почнуть наступ. Якщо третій фронт прорвуть, кремлядські чудовиська вдарять по наших військах із тилу. Це призведе до військової поразки.

— Що ж робити?

— Збирати всі можливі сили. Це рішучий і вирішальний бій. Принаймні для нас. Якщо ми програємо, Україну буде знищено.

— А якщо виграємо?

— У нас буде шанс продовжити боротьбу і виграти. Досить непоганий. Але про перемогу думати поки що зарано. Мені потрібно більше інформації про те, кого саме збирає кремлядь на нашому кордоні.

— Цю ділянку посилено прикривають російські сили ППО та авіація. Ми втратили там уже кілька десятків безпілотників. Годі думати про те, щоб прорватися туди повітрям. Те саме стосується розвідгруп. Десятки загинули в марних спробах пробитися туди. Дуже щільна охорона.

— Просіть союзників. Мені потрібні знімки з космосу. Дим не може закривати геть усе, а мені конче потрібно знати, з ким доведеться воювати. Від цієї інформації залежатиме, чи буде в нас шанс на перемогу.

— Ми спробуємо добути цю інформацію. Ви впізнали хоч когось із чудовиськ?

— Кількох. Там точно є «чапай», можливо, не один.

— Чапай?

— Так, досить потужне чудовисько у вигляді гігантського кентавра з гарматами замість пальців рук. Воно заважке, щоб плавати, тому удар запланований саме тут, у міжріччі Сейму та Сули, де до самого Києва жодних річок.

— Це чудовисько назване на честь Чапаєва?

— Так, і воно дуже потужне, бо залишається досить актуальним. Чапаєв живе в пам’яті російського народу і не тільки. Саме ця пам’ять надає потворі великої потужності.

— Хто зможе протистояти йому?

— Полковник Болбочан.

— А хто це? — спитав президент. Судячи з мармиз присутніх, вони теж не знали. — Це з АТО хтось? Доброволець?

— Ні, це учасник визвольних змагань. Видатний учасник. Якби він очолив Україну, можливо, вона б змогла відбити московську навалу. Але Україні не щастить із керівництвом, особливо у важкі часи.

Зависла нервова мовчанка. Президент ображено подивився на мене. Здається, подумав, що я це про нього. Загалом не помилився.

— Треба надіслати гвинтокрил на місце поховання полковника. Це у Хмельницькій області, де він був розстріляний.

— Це зробили червоні?

— Ні, наші. Полковника звинуватили в підготовці заколоту проти тодішньої української влади, підступно арештували й розстріляли. — Я подивився йому в очі. Був впевнений, що такі плани щодо мене розроблялися.

Президент скривився, наче лимон з’їв.

— Так-ось, на місце поховання мусить полетіти хтось із генералів і чиновник рангом не нижче віце-прем’єра. Вони зачитають ваш указ про присвоєння полковнику звання Героя України та офіційно вибачаться за дії попередників, через які було вбито справжнього патріота і талановитого військового.

— Але ми до чого? Чому ми мусимо вибачатися? — заперечив якийсь мордатий дядько у смішному однострої — мабуть, міністр оборони.

— І чи правильно, що ми будемо покладатися на допомогу людини, яка планувала заколот проти влади? — спитав іще один, у цивільному. Обличчя його було знайоме, можливо, це був начальник СБУ.

— Шановні, ви, мабуть, не зрозуміли особливість ситуації. Ця особливість полягає в тому, що я не виголошую думки для обговорення, я виголошую накази, які мусять чітко і швидко виконуватися. Якщо, звісно, ми хочемо виграти.

Ви б бачили їх мармизи! Вони всі наче щавлю наїлися! І з якою ж ненавистю дивилися на мене! Звикли наказувати, звикли бути головними, а тут якийсь каліка на костурі керує ними. Вони б хотіли мене знищити, але я сподівався, що інстинкт самозбереження в них виявиться сильнішим. Принаймні в тих, кому кремлядь не пообіцяла життя й нові посади, а таких, я був упевнений, на вищих щаблях української влади багато.

— Пане Владюшо, в мене таке враження, що ви навмисно дратуєте нас, наче нариваєтеся на неприємності. Для чого це вам? — спитав якийсь доглянутий чоловік у дорогому костюмі. Він білозубо усміхався мені, засмаглий і впевнений. Мабуть, теж якесь велике цабе, коли вліз в розмову.

— Мені потрібно, щоб накази виконувалися швидко. Тільки тоді ми зможемо перемогти. Неприємності мені не потрібні, але й лякати вони