Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

Президент був геть блідий, у нього тремтіли руки. Підійшов, сів на стілець біля мене. Здається, ноги його не тримали. Я злякався, що кремлядь добралася до його родини.

— Що сталося?

— Він вимагає видати вас, — тихо сказав президент.

— Він? Хто? — здивувався я, потім здогадався. — Хуйло?

Президент кивнув.

— Інакше загрожує ядерним ударом. Півсотні ракет знищать країну. Він каже, що готовий на все, що не відпустить Україну, краще знищить, ніж ми звільнимося від Росії.

— Що союзники?

— Вони кажуть, що він блефує.

— А якщо ні?

— Вони кажуть, що він блефує.

— Вони завдадуть удару у відповідь?

— Вони кажуть, що він блефує. — Президент шепотів одне і те саме, наче зламана платівка.

— То що ви вирішили?

— Долі мільйонів людей залежать від того, як я вчиню.

— То що ви вирішили?

— Навіть якщо союзники завдадуть удару, Україну вже не врятуєш.

— То що ви вирішили?

Він подивився на мене, заплакав. Я не засуджував його. Важко брати на себе відповідальність за мільйони людей, за цілу країну.

— Я не боюся смерті. Якщо це врятує Україну, віддавайте й не вагайтеся. Але я знаю, що з дияволом ні про що не можна домовитися. Диявол вважає тебе дурнем, якого можна і треба обдурити. Кремлядь — диявол. Якщо вона може нас знищити, вона нас знищить. Не сьогодні, так завтра. Вона не омине цієї можливості. Подумайте самі, чи кремлядь не застосує атомні бомби, якщо ви видасте мене? Згадайте всіх бідолах, яких кремлядь залякала, схопивши рідних у заручники і примусивши діяти проти мене. Чи врятували бідолахи своїх дітей та батьків? Ні. Кремлядь убила їх. І Україну вона вб’є, якщо матиме можливість, тут у мене немає жодних сумнівів. А ви вже вирішуйте самі, що робити.

Президент сидів і тремтів.

— Пане президенте, я воював, — тихо сказав Бухгалтер. — Був у оточенні під Іловайськом. Нам обіцяли коридор. Давали слово офіцера. Але я не повірив. Бо блядям не можна вірити, а кремлядь і її люди — бляді. Я вирішив прориватися. Частина моїх людей пішла зі мною. Більшість прорвалися, я потрапив у полон. Згодом утік. Я знаю, що вчинив тоді правильно. Кремляді не можна довіряти. Вона обдурить. Якщо можеш чинити спротив — чини, якщо ні — помирай із піднятою головою. Інших варіантів немає.

Я подивився на свого товариша. Я знав, що він розумна людина. А ще він умів робити правильні рішення, притримувати почуття, але й не забувати про них. Бо інколи замало все добре обміркувати, інколи, у найважчих випадках, треба прислухатися до свого серця і зробити так, як воно підказує.

Президент підвівся.

— Якщо ви вирішите не віддавати мене, готуйте гвинтокрили. Я мушу полетіти на місце битви й поговорити з нашими чудовиськами. Без цього перемогти їм буде важко.

Президент непевною ходою пішов до дверей.

— Якщо вони прийдуть по тебе, я буду відстрілюватися, — тихо сказав Бухгалтер, коли президент вийшов.

— Я теж, дай мені пістолет.

Коли минула година, я зрозумів, що виграв і цього разу. Але не розслаблявся. У двері постукали.

— Гвинтокрили готові, — сказали з-за дверей.

— Два бійці без зброї беруть ноші й заходять, — сказав Бухгалтер. — У коридорі жодного озброєного й так до самих гвинтокрилів.

— Буде виконано.

Мене повантажили й понесли. Бухгалтер тримав автомат напоготові, але застосовувати його не довелося. Гвинтокрили стояли на дорозі біля будинку. Мене затягли в один, він злетів, за ним інші. Розійшлися в різні боки. Летіли низько над землею. У вікно побачив кілька винищувачів. Вони супроводжували нас. Потім зникли. Бухгалтер напружився, а я ні. На обрії з’явилася Людина борщу. З таким прикриттям ми були в безпеці. Прилетіли в район Білопілля, де призначали збір. Місцеве населення було евакуйоване, так само, як і війська. Лише чудовиська. Гвинтокрил висадив нас і полетів геть. Коли пилюка осіла, побачили Івана Карповича. Він був у сучасному камуфляжі і з пістолетом-автоматом. Показав кілька десятків трупів із ракетами «земля-повітря».

— Вас чекало тут одразу кілька груп, довелося почистити. Це ми з Четом.

Показав на хлопця, який стояв осторонь. Ніякого Чета я не знав — мабуть, теж якийсь персонаж із пригодницької літератури.

— Ви знайомі? — спитав Іван Карпович.

— На жаль, ні.

— Це Чет, Четвер Загорулько. А це Владюша Бар-Кончалаба, фахівець із чудовиськ.

— А ви не родич одного харківського професора? — спитав Чет.

— Родич. Це мій прадід. А ви його знали?

— Так, знав, у нас були з ним пригоди.

— Що ж, бачите, доля тепер звела вас із правнуком. Що ж, тепер до справи. Де всі ваші?

— Ходімо, — сказав Іван Карпович.

Я було застрибав за Іваном Карповичем на милиці, але швидко заболів бік. Тоді Бухгалтер підхопив мене й поніс у середину нашого війська. Відчував, як він почав тремтіти. Сміливий хлопець, але скільки чудовиськ поруч! Я сам ледь знаходив сили на те, щоб говорити. Україна в небезпеці, кремлядь хоче нас знищити, одна надія на третій фронт. Попросив не чекати атаки кремляді, запропонував ударити першими. Просто зараз, уночі.

Чудовиська почали радитися, я знепритомнів, знесилений. Потім відчув, що мене несуть. Мабуть, Бухгалтер. Я тихенько застогнав. Він поклав мене на землю, присів.

— Що вони вирішили? — спитав я пошепки.

— Вони атакували. Чуєш?

Я прислухався. У голові шуміло, але десь далеко справді тривав бій. Спалахи, виття, крик, земля тремтіла.

— Вони переможуть, — сказав я.

— Дай Бог, — кивнув Бухгалтер.

— Куди ти мене несеш?

— Хочу сховати. Я не довіряю владі. Вони можуть спробувати прибрати тебе після перемоги.

— Я не боюся померти.

— Я теж, але не хотів би.

Він знову поклав мене собі на спину й поніс. Із перервами тягнув до ранку. Ми обійшли кілька армійських постів. На покинутому хуторі залізли в сарай, Бухгалтер приніс води з колодязя. Відра не було, набрав шоломом на мотузці. Я попив. Потім він пригостив мене сухим пайком, який узяв ще з гвинтокрила. Поїли й заснули. Я прокинувся першим, бо боліли нога і бік. Нога значно сильніше. Застогнав. Не хотів будити Бухгалтера, але він прокинувся. Зібрав телефон.

— Забрав в одного з пілотів, вони були такі налякані, що й не помітили, — пояснив мені. — Зараз подивлюся, чим там усе закінчилося.

— Якби закінчилося погано, тут би вже гримотіли російські танки.

— Перемогли! Перемогли! Знищили кремлядь! — закричав Бухгалтер. — Розтовкли там усе й пішли зачищати кордон! Перемолотили кілька кацапських дивізій, інші тікають! Хуйло погрожує застосувати ядерну зброю, якщо наступ не зупинять!

— Хай погрожує! — задоволено сказав я. Ми виграли! Думати це було дуже приємно.

— Бля-я-я! — тихо прошепотів Бухгалтер.