Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Але тобі писав!

— Бо колись, іще до того, як дав обітницю, пообіцяв мені. Я дуже допоміг йому, і він пообіцяв. Зараз віддав борг.

— Тобто він має можливість керувати світом і не користується цим?

— Так, Бухгалтере. Я думав, що так не буває, поки не зустрів його. Виявилося, що буває.

— Ну, добре — він, а інші? Як цього хлопця досі не викрали, не приставили пістолет до голови й не примусили написати щось на кшталт: «І ось тут на мене впав мільярд баксів» чи «І тут я став повелителем Всесвіту»? Як?

— Найсмішніше, що таке вже було. Принаймні з доларами. Двоє бандюків схопили Дароносця і примусили написати про мільярд баксів із неба. Мільярд упав і розчавив їх, бо це виявилося до хера бабла. Навіть купюрами по сто баксів мільярд — це десять тонн.

— І що з тим мільярдом сталося?

— Дароносець написав: «Мільярд згорів повністю» — і мільярд згорів повністю.

— Слухай, так він би міг написати, що Хуйло здох?

— І що далі? Де гарантія, що місце Хуйла посяде хтось кращий? Немає жодних гарантій. Кремлядь же не тільки Хуйло.

— А якщо написати: «Рашці пиздець»?

— Бухгалтере, пиздець там триває століттями, вони його навіть активно експортують по всьому світові, для чого збільшувати? Можливо, варто було б написати щось на кшталт «Росію було знищено», але Дароносець не хоче брати на себе кров. Навіть кремлядську. Така він людина.

Мій товариш закрутив головою. Йому важко було повірити в те, що я казав.

— Слухай, а якби Дароносець написав: «У мене зник дар». Що б було? — спитав Бухгалтер після роздумів.

— Цікаве питання. Не знаю. Тут якась суперечність. З одного боку, щоб написане стало реальністю, його треба повністю дописати. Тобто «Хуйло здо» чи навіть «Хуйло здох» нічого не значить, бо поки немає крапки, напис не закінчено. І ось Дароносець пише про зникнення Дару, ставить крапку — і що тоді? Не знаю. З одного боку, Дар мусить виконати написане й залишити Дароносця. З іншого боку, на момент крапки Дару ж уже може не бути — і тоді Дар залишається! Не знаю, якась давньогрецька плутанина.

— Слухай, а якщо я попрошу цього Дароносця написати, аби мене повернули в далекий космос, туди, де я воював із Чувіндаками, — це подіє?

— Він не писатиме. І для чого тобі космос. Бухгалтере? У тебе тут кохана жінка, дитина, мабуть, уже народилася, ну який, у дупу, космос?

Бухгалтер усміхнувся і кивнув.

— Правду кажеш, щось мене занесло не туди.

За вікном почувся рух. Бухгалтер вихопив пістолет. У нього таки була чудова реакція.

— Спокійно. Це, мабуть, Сірко. Відчини вікно.

Бухгалтер обережно пройшов до вікна. На підвіконні хтось став. Уже ледь-ледь починало світати, і в цьому слабкому світлі ми побачили силует козака у гостроносих чоботях, шароварах, жупані, з оселедцем і двома гарматками, що перехрещені стирчали з-за спини.

— Доброго здоров’ячка, — сказав гість.

— Доброго. Заходьте, вельмишановний Сірко.

Той стрибнув на підлогу, ледь не провалив її.

— Бачу, я перший.

— Так, можете поки що відпочити з дороги.

— Я люльку наб’ю, — сказав він і присів до стіни на підлогу, взяв кисет з тютюном та люльку.

Потроху починало світати. Я побачив здивоване обличчя Бухгалтера, який не міг відірвати погляду від Сірка. А той набив люльку і з задоволенням курив. У двері постукали. Бухгалтер пішов відчиняти. Повернувся з Іваном Карповичем. Той був трохи незадоволений.

— Коли вже справи закінчаться? Я додому хочу, до доньки й коханої жінки, — сказав із претензією.

— Сьогодні останній бій, — пообіцяв я.

— Гаразд. — Він кивнув і скинув наплічник. — Тут зброя і якісь ліки.

— Бухгалтере, там знеболювальне.

Бухгалтер узяв із наплічника і вколов. Мені значно полегшало. У двері ще раз постукали. Прийшов Четвер Загорулько зі снайперською гвинтівкою, замотаною в тканину, щоб не привертала уваги. Привітався, присів під стіною.

— Що за гвинтівка? — спитав Бухгалтер.

— «Манліхер», — тихо сказав Четвер.

— О, «манліхер» я поважаю, — кивнув Іван Карпович.

— Гармати кращі! — втрутився Сірко.

На вулиці почулося іржання. Бухгалтер підбіг до вікна, обережно визирнув і залип.

— Там тачанка!

— Дика Ганна приїхала, — зрадів я. Невдовзі в двері постукали. Зайшла Дика Ганна. У довгій спідниці, з широким поясом, за яким були шабля та два маузери.

— Привіт, хлопці. Кого мочимо?

— Зараз усі зберуться, і розповім.

Голос мій трохи тремтів, я хвилювався в такому поважному товаристві.

— Випити є? — спитала Дика Ганна. Я не знав, що це за персонаж, але одягнена і озброєна вона, як у двадцяті роки. Мабуть, тодішня отаманка.

— Є. Бухгалтере, налий дамі.

— Та чого ж тільки дамі? — здивувався Сірко й похапцем підхопився. Так підскочив, що аж дулами гарматок стелю зачепив.

— Добре, наливай усім.

Пляшка коньяку розійшлася, наче брехня по селу. У двері знову постукали. Бухгалтер пішов відчиняти. Почувся його скрик у коридорі.

— Андрюхо!

Повернувся весь у сльозах. Цього я від Бухгалтера не чекав. За ним зайшов хлопець, що мав досить дивно дивний вигляд: високий, худий, жилавий, з обличчям, наче витесаним сокирою, з полум’яним поглядом і високим чолом. Хлопець був перемотаний стрічками набоїв, а в руках тримав шестидульний кулемет, як із американських фільмів. Суворо дивився на нас і ніжно — на Бухгалтера.

— Це Андрюха, кулеметник, — тихо сказав Бухгалтер.

— Привіт, Андрюхо.

Він у відповідь щось замугикав.

— Андрюха не розмовляє. Але все розуміє.

Дивився на кулеметника з ніжністю, наче на рідного брата, якого давно не бачив.

— Ну, що, всі у зборі. До справи, — сказав я. Мене накривало, знеболювальне було потужне, я не те що болю не відчував, я кайфував! Уявляв, як Біла вбивця усміхатиметься на небесах, коли я зроблю те, що запланував. Ти будеш задоволена, присягаюся, кохана! — Нам потрібно буде взяти ось цю будівлю. Офісний хмарочос у Печерському районі. Він колись належав одному великому українському олігархові, а потім його віджала корпорація «S. S. А.». Корпорація завжди так вчиняє, вона нічого не будує сама, тільки рейдерить і віджимає. Ось ця будівля на мапі Києва.

Я показав усім екран ноутбука.

— Ми висуваємося звідси, підходимо до будівлі. Її охороняє близько сотні озброєних бійців корпорації. Вони в чорній формі, зі срібними емблемами. Добре озброєні й підготовлені. Їх можуть нагнати більше. Можливо, кілька сотень.

— Та яка різниця, — сказала Дика Ганна.

— Ага, що більше ворогів, то більше їх можна вбити, — зареготав Сірко, який явно хотів сподобатися Дикій Ганні.

— Не виключено, що нам спробують вдарити у тил. Загони охоронців, які стоять поза будівлею, менти чи армія. Треба бути готовим до всього. Офіси вищого