Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

все з холодною головою. Нас штучно хочуть посварити. Не дайте використати себе. Хто б із нас у цій битві не переміг, Україна точно програє. Україна буде сильна, лише коли президент, ви та корпорація будуть діяти разом. Саме тому я не став ховатися за охороною й не спробував втекти, а вийшов до вас. Ви — батько третього фронту, який зупинив кремлядську навалу на ментальному рівні, ми — найбільша корпорація країни, що платить найбільше податків і активно допомагає першому фронту, та й лобіює наші інтереси серед союзників на фронті другому. Нам немає чого ділити й немає за що воювати. Тому я віддаю вам цього покидька Воронцова і пропоную мир. Я мрію, щоб ми працювали разом на майбутнє України. Краще майбутнє! — У нього аж голос затремтів, здається, і сльози на очах з’явилися. Хороший актор, диви як грав добре! Тепер витримував паузу, чекав моєї відповіді. Я не поспішав. Дивився на нього з-за хлопців, які продовжували прикривати мене. Іван Карпович ще й підтримував, щоб я не впав. — Яка буде ваша відповідь, пане Владюшо?

— Яка моя відповідь? — перепитав я. — Схвальна.

Він устиг усміхнутися, мабуть, повірив, що все минулося і йому вдалося обдурити мене. А потім я схопив «манліхер» Чета, прицілився і вистрелив. Не влучив, Богославський спочатку присів, а потім побіг. Друга куля теж пролетіла повз, а ось третьою я його поклав. Кров бризнула з голови. Охоронці вискочили з-за броньовиків і потягли тіло до себе. Убив або важко поранив, його тягли, наче оклунок. Повернув гвинтівку Чету.

— Це так треба було? — спитав трохи здивований Іван Карпович.

— Це був двійник. У Богославського кілька двійників, усі з відрубаною лівицею, для якої зроблені протези, які не відрізниш від справжньої руки. Зовсім за дурня мене вважає. — Я трохи образився. Потім закричав охоронцям корпорації. — Бійці, у вас є п’ять хвилин, щоб скласти зброю і піти. Ви мені не потрібні, мені потрібні ваші керівники. Особливо ваш головний бос, Богославський. Зараз я вбив якогось дешевого клоуна, що був його двійником. Але мені цього замало. За п’ять хвилин я увійду в будівлю і знищу всіх, хто чинитиме спротив. Думаю, ви бачили по телевізору, що я дотримую слова. Вибирайте самі: жити чи накласти головою за керівництво. Час пішов!

Тиша. Жоден не спробував піти. Я почекав хвилину.

— Хлопці, ви щось, я бачу, зовсім тупі. Боїтеся, що свої ж пристрелять? Ну, то сідайте в броньовики й тікайте геть! — крикнув я. І вже за секунду завівся один двигун, потім інші. З будівлі почали стріляти, кілька машин розстріляли, але інші встигли втекти. — Хлопці у будівлі, кладіть на землю своїх командирів і виставляйте білий прапор. Тоді ми вас не знищимо. Зрозуміло?

У будівлі пролунало кілька пострілів, якісь крики, на третьому поверсі вибухом вибило кілька вікон.

— Залишилося дві хвилини! — крикнув я.

І тут по нас почали стріляти. Мабуть, надійшла команда відкрити вогонь. Ціла хвиля вогню. Я був би вбитий, якби Сірко не прикрив мене й не відтягнув у безпечне місце. Зав’язався бій. Дика Ганна з Андрюхою сікли з кулеметів, Четвер бив зі снайперки, потім доєднався Сірко з напрочуд швидкострільними гарматками. У наш бік полетіли ракети, потім із підземного гаража вискочило два танки, які, мабуть, мусили розчавити нас, але майже одразу їх підбив Сірко. У лоб не міг, поцілив у траки, розірвав, а вже коли розвернулися, тоді розстріляв. Один загорівся, а в іншому вибухнув боєкомплект.

Іван Карпович, який був поруч зі мною, почав стріляти. Я, чесно кажучи, подумав, що він просто бережеться, ото й ховається разом зі мною, а він, виявляється, охороняв мене. Було від кого, бо загін корпорації спробував вдарити в тил. Кілька десятків бійців у чорному вискочили з підвалу будинку неподалік. Іван Карпович убив кількох, інші, якби атакували, таки б добралися до мене й підстрелили, але серед них вибухнуло дві гранати, а потім у спину вдарив автомат. Бійці перелякалися й кинулися тікати. По тих, хто кинув зброю, не стріляли. Підбіг Бухгалтер з автоматом.

— Ось бачиш, я став у пригоді! — крикнув він.

Тим часом бій біля центрального входу тривав. Сірко, Андрюха й Дика Ганна не зменшували густину стрілянини і планомірно знищували вогневі точки. Четвер теж бив прицільно, працював по верхніх поверхах, звідки стріляли ракетами. Я вже думав про десант, коли Бухгалтер здивовано вилаявся. І стрілянина несподівано вщухла. З центрального входу сунув якийсь дивний натовп. Дівчата у білих тісних костюмах із чорними поясами і в чорних, високих чоботях. Багато їх, десятки, сотні. — От, бля, — тихо сказав Бухгалтер. Зір у нього був кращий, і він встиг усе роздивитися. Вони стрімко наближалися, тепер і я побачив, що в них однакові фігури та обличчя. Фігури та обличчя Білої вбивці!

— Вогонь! — заволав я. — Це біороботи! Вогонь! — Вихопив пістолет і почав стріляти сам. У мене тремтіли руки, я не міг поцілити, але мій наказ почули. Стрілянина відновилася. Кулі потрапляли в натовп Білих убивць, перебивали їм тіла, біороботи починали диміти, падали в судомах, але намагалися підвестися й бігти далі. Хоч повзли, а лізли, щоб виконати наказ і вбити мене та моїх людей. Кілька кинулося до Дикої Ганни, але та вихопила шаблю і потужними ударами зрубала їм голови. Андрюха взагалі не підпускав близько, косив з кулемета, а Сірко високо, метрів на двадцять, підстрибнув і з повітря почав стріляти з гарматок. Ядра врізалися у бруківку, розривали її на шматки й нищили біороботів осколками. Вони поклали багато, але кілька десятків фальшивих Білих убивць прорвалися й побігли до мене. Іван Карпович та Бухгалтер почали стріляти, збивали їх довгими чергами. Одній я впритул вистрелив у лоб. Друга кинулася на пістолет, отримала кулю, але вибила зброю, а вже третя притиснула до бруківки і почала душити залізними руками. Я намагався розірвати руки, хоч і знав, що це неможливо, провалювався в непритомність, устиг тільки подумати, як же добре померти від руки Білої вбивці, нехай вона й несправжня, а біоробот.

Потім мене плескали по щоках. Побачив Бухгалтера. Поруч гримотів бій. Уже не такий жвавий.

— Я живий? — чесно здивувався.

— Живий, живий, — кивнув Бухгалтер. — Перший поверх зачищено, що далі?

— Далі десант. — Я спробував підвестися.

— Залишайся тут! Ми самі!

— Ти що! Я мушу вбити Богославського! Допоможи!

Бухгалтер зрозумів, що немає сенсу зі мною сперечатися, і подав руку. Допоміг підвестися й дійти до наших вогневих позицій. Андрюха з Дикою Ганною вже були всередині, добивали останніх охоронців, які не схотіли здаватися.