Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко
— Один утік! — крикнув Бухгалтер.
— Точно!
— Ось, чиста підлога, пилом не присипано. А он сліди!
— За ним! Це він, він! — заволав я.
Ми побігли. Сліди вели до непомітних дверцят у стіні. Там виявився потайний хід. Такий тісний, що ми з Сірком не вміщалися. Хлопці з Дикою Ганною побігли, а ми лишилися.
— Горимо, — спокійно сказав Сірко. Чутно було, як розгоряється вогонь, з’явилося багато диму. Спрацювала протипожежна сигналізація. Загасила вогонь. Прибіг Бухгалтер.
— Там зачинені зсередини двері. Він десь сховався.
— Приведи мені трьох охоронців.
Бухгалтер привів. Я застрелив одного на очах у двох інших. — Де він? — спитав тихо і навів пістолет на одного. Я знав, що це особисті охоронці, віддані Богославському, замазані в крові та злочинах. Але я знав і те, що люди хочуть жити. Дуже хочуть.
— Я покажу, — прошепотів той, у якого я цілився.
— Ні! — закричав інший і кинувся на товариша. Отримав кулю, впав.
— Показуй. — Я стрибнув із Сірка. Спирався на автомат, бо милиці десь загубив.
— Я підтримаю, — сказав Бухгалтер. Тут і Четвер підійшов.
Ми пішли ходом, Сірко залишився нас прикривати. Охоронець засмердів. Здається, наваляв у штани. Ось так боявся свого господаря. Та й нас також. Спустилися таємним ходом на два поверхи, охоронець мовчки показав на стіну. Я подивився на нього, немов перепитував, чи не помиляється. Він кивнув. Був блідий, тремтів. Я взяв пістолет. Вистрелив. Крик. Ще раз вистрелив. Ще крик. Кивнув Четвергу. Той ножем видер одну з панелей. За нею побачили скривавлену й непритомну людину. Витягли.
— Це не він, — скривився Бухгалтер. — Я бачив його портрет у мережі, і рука є.
Я вистрелив у ліву руку. Жодної крові на рані. Потім схопив за обличчя й потягнув. Знялася маска — дуже тонка, але така, що повністю змінювала обличчя.
— Він! — здивовано сказав Бухгалтер.
— Він, — кивнув я. Поплескав по щоках. Я хотів дивитися йому в очі перед смертю. Він опритомнів, побачив мене, не здивувався.
— Падло, — прохрипів.
— Я тебе дістав. Не треба було чіпати Білу вбивцю.
— Ти здохнеш, лошара. — Богославський недобре посміхнувся. Розтиснув праву руку, в долоні був якийсь пристрій. Богославський плюнув у мене. Не влучив в обличчя, хоча дуже хотів. Унизу почувся дуже потужний вибух, від якого вся будівля захиталася.
— Мудак, — сказав я і застрелив його. Будівля затремтіла. Вона ось-ось мала впасти, зруйнована вибухом у підвалі.
— Пацани, тримаю! — почули ми крик Сірка. Озирнулися. Бухгалтер підхопив мене, і ми всі побігли. Вибігли в коридор, там до вікна. Будівля почала хилитися і падати. — Стрибайте! — закричав Сірко.
Ми з Бухгалтером стрибнули. У польоті я встиг подумати, що так і помирати можна, коли все, що хотів, зробив.
(Більше про Дар та його володаря можна прочитати в романі «Дар». Про Андрюху-кулеметника можна прочитати у романі «2014». Про Дику Ганну — у книжці «Івченко об'єднує Україну». Про Дар, Дику Ганну та Сірка є розділи в енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України»).
Розділ 19
В останню путь
Коли я опритомнів, одразу зрозумів, що живий, бо дуже боліли нога та бік. Якщо людина померла, біль мусить відступити, а не так допікати. Живий. Лежав у якихось кущах. Поруч помітив Бухгалтера, який дрімав, чомусь голий. Онде на кущах висів одяг. Ага, Бухгалтер виправ його, тому й роздягнувся. Світило сонечко, навкруги вже буяла зелень. Я спробував сісти. Нога заболіла ще сильніше, я не витримав і застогнав. Бухгалтер умить прокинувся.
— Привіт. — сказав тихо.
— Привіт. Де ми?
— У лісі, за Києвом. Сірко сюди приніс.
— Ми ж падали з двадцять якогось там поверху?
— Сірко підхопив уже біля землі і виніс з-під хмарочоса.
— Всі живі?
— Наші — всі. Хлопці пішли, справу ж зроблено?
— Так. Тільки до тебе є ще одне прохання.
— Яке?
— Доправ мене до Ріки Снів. Це на Оклунківщині.
— Для чого?
— Так треба.
— Тебе шукає президент, ти зараз усенародний герой, і за корпорацію до тебе немає претензій, бо виявилося, що Богославський вів перемови з кремляддю. Ти переміг їх усіх. Тепер треба розбудовувати країну, і тут твій авторитет буде корисний.
— Мені потрібно на Ріку Снів.
— Для чого?
— Бо війна не закінчена. Так, ми створили третій фронт і відбили напад, але треба поставити фінальну крапку: піти походом на Москву й винищити кремлядь у її лігві. Без цього війна триватиме ще довго.
Бухгалтер здивовано подивився на мене.
— Похід на Москву? Та в них є ядерна зброя!
— Я піду з таким військом, якому ядерна зброя не страшна.
— Що за військо?
— У кінці Ріки Снів — Райгород, вічне місто героїв. Я підніму їх усіх, приведу сюди, і ми рушимо на Москву. Жодні ядерні бомби не зможуть нас зупинити, ми знищимо кремлядь!
Бухгалтер приклав долоню мені до лоба.
— У тебе температура. Тобі треба до лікарні. Якесь запалення. Мабуть, проблеми в нозі. І ти занадто виснажився. Відпочинок і лікування — ось що тобі потрібно.
— Мені потрібно на Ріку Снів. Допоможи мені туди доїхати, а потім можеш рушати до своїх.
— Владюшо, яка ріка? Ти слабкий, у тебе проблеми з ногою! Тобі вкрай потрібно до лікарні!
— Давай не сперечатися. Ти знаєш, що я впертий.
— Я не знаю, чи це не маячня в тебе!
— Подивися мені в очі!
Він подивився.
— Добре, Ріка Снів, — кивнув. — Залишайся тут, я піду спробую знайти транспорт. Ось тобі пістолет про всяк випадок.
Він залишив мені зброю і пішов. Я лежав і дивився у небо. Біль заважав, але я все одно почувався щасливим. Я виконав план, який розробив ще на самому початку, я помстився, що ще треба? Коли йти, як не зараз? Але буде ще одна маленька хитрість, вишенька на торті, останній привіт тим, хто полював на мене. Ох, як кремлядь лютуватиме, коли зрозуміє, в чому полягав мій план! Варто було уявити це, як мені ставало трохи легше.
Якийсь рух поруч. Я розплющив очі, побачив зайця, що вибіг на маленьку галявину. Озирнувся, почав їсти траву. Красивий заєць із довгими віями. Вітерець віяв від нього, він не міг почути мене. Колись заєць вважався поганим знаком. Можливо, тому, що зайців було багато. Зараз же зайців стало так мало, що кожен — наче виграш у лотерею. То я зрадів його появі. Тихенько дивився
