Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Він зітхнув.
— Не дмися, як кулик на вітер, Швейку. Тобі на фронті одразу ж відпаде охота битися з якимись гонведами, — продовжував він. — Слідство над вами обома припиняється, і кожен піде до своєї частини, де буде покараний при рапорті. Лише попадіться мені знову в руки, мерзотники, то я вас приструню, аж язики повивалюєте. Ось вам довідка про звільнення, і поводьтеся по-людськи. Проведіть їх до канцелярії № 2.
— Голошу слухняно, пане аудитор, — сказав Швейк, — ми обидва візьмемо ваші слова до серця і стократ дякуємо за вашу добрість. Коли б це було в цивільному житті, я насмілився б сказати, що ви золота людина. Отож ми обидва мусимо просити у вас вибачення за те, що ви з нами стільки часу втратили. Ми насправді цього не заслуговуємо.
— Забирайтеся вже під сто чортів! — загорлав слідчий на Швейка. — Пан полковник Шредер просив за вас. Якби не він, не знаю, як би це вам минулося.
Водічка почувся знову старим Водічкою лише в коридорі, коли патруль вів їх до канцелярії № 2. Патруль боявся запізнитися на обід, а тому сказав:
— Та швидше, швидше, хлопці, сунетесь, як ті воші.
Тут Водічка попросив його не дуже розпускати губу:
— Щастя твоє, що ти чех. Якби ти був мадяр, я б тебе роздер, як оселедця.
Військові писарі з канцелярії пішли по обід, і вояк, що супроводив Швейка й Водічку, мусив на той час привести їх знову до в’язниці дивізійного суду, а це не обійшлося без прокльонів на адресу ненависної породи військових писарів.
— Камаради знов зберуть увесь жир з юшки, — нарікав він трагічно, — а замість м’яса залишать мені жили. Я вчора теж ескортував двох до табору, і хтось у мене за той час зжер півбуханки хліба.
— Ви, як видно, тут у дивізійному суді тільки й думаєте, що про жратву, — сказав Водічка, якому знову світ відкрився.
Коли вони розповіли охотникові, як закінчилася справа, той вигукнув:
— Отже, маршова, друзі! «Доброго вітру!», як люблять писати в журналі чеські туристи. Готування до променаду скінчене. Наше славне військове управління про все подбало і все виконало. Вас також запросили взяти участь у прогулянці до Галичини. «Ясна думка і серце веселе, хай вам щастя дорогу постеле». Вирушайте ж у далеку дорогу. Щиро полюбіть ті країни, де вас познайомлять із траншеями. Там же так гарно і надзвичайно цікаво. У далекій чужині будете почуватися, як у своїй хаті, як у братній землі, а може, навіть, як у милій вітчизні.
З піднесеними почуттями вирушайте в дорогу до країн, про які ще старий Гумбольдт[307] говорив: «У цілому світі я не бачив нічого величнішого за ту дурнувату Галичину». Багатий і рідкісний досвід, якого набула наша славна армія при відступі з Галичини під час першої подорожі, буде для наших нових військових походів, певно, бажаним дороговказом при накресленні програми другої подорожі. Лише безупинно за своїм носом, як за компасом — навпростець до Росії, і з радощів повистрілюйте в повітря всі набої.
По обіді, перед відходом Швейка і Водічки до канцелярії, до них підійшов бідолашний учитель, автор поезії про вошей, і, відвівши обох набік, таємниче сказав:
— Не забудьте, коли вже будете на російському боці, зараз же сказати росіянам: «Здрастуйте, русскіє братья, ми братья чехі, ми нєт австрійці».
Коли виходили з барака, Водічка, бажаючи демонстративно висловити свою ненависть до мадярів і підкреслити, що тюрма його не зламала і не змінила його переконань, несподівано став на ногу мадярові, який не хотів служити в армії, і заверещав на нього:
— Взуйся, куксо!
— Я ж чекав, що він обізветься, — невдоволено говорив потім сапер Водічка до Швейка, — бодай би хоч раз гавкнув, от тоді б я йому роздер від вуха до вуха його мадярську пащеку. А він, дурний телепень, мовчить і дозволяє топтатися по ногах. Грім би їх, Швейку, усіх побив. Аж чорти беруть, що мене не засудили. Таж це так, ніби нас на глум хотіли підняти, ніби наша бійка з мадярами ніц не варта. А все ж таки ми боролися, як леви. Ти винен, що нас не засудили і дали таке свідоцтво, ніби ми не вміємо добре битися. Що ж вони, власне, про нас думають? Таж це був конфлікт високої марки!
— Знаєш, брате, — добродушно сказав Швейк, — я тебе добре не розумію. Дивізійний суд офіційно визнав нас цілком чемними людьми, яким ніхто нічого не може закинути, а тебе це не радує. Правда, я на допиті викручувався як міг, але там треба так робити. Наш обов’язок брехати, як учить адвокат Бас своїх клієнтів. Коли мене пан аудитор спитав, з якого дива ми вдерлися в квартиру цього пана Каконя, то я йому відрубав: «Я думав, що ми з паном Каконем найкраще познайомимося, якщо будемо бігати до нього в гості». Пан аудитор потім мене уже ні про що не розпитував, цього було з нього досить. Запам’ятай собі на все життя, — провадив далі Швейк свої сентенції: — Перед військовими судами ніколи не смій признаватися. Тоді, як я сидів у гарнізонній тюрмі, один вояк з сусідньої камери признався, і коли інші про це довідалися, закинули йому рядно на голову і добре віддубасили та ще й наказали йому відмовитися від своїх зізнань.
— Коли б я зробив щось нечесне, то ясно, що я б не признався, — сказав сапер Водічка, — але коли мене той авдиторський параграф прямо запитав «Ви билися?» — Я сказав: «Так, бився». — «А ви побили когось?» — «А запевно, пане авдитор». — «І при цьому когось поранили?» — «Звичайно, пане авдитор». Хай знає, з ким справу має. Та тепер від сорому не знаєш, як іти: чи плечима, чи очима. Скидається, немовби він не повірив, що я на тих мадярських шкурах порвав свій ремінь, і то вже були не люди, а кльоцки, синці і ґулі. Ти ж був при тому, як на мене раптом насіли мадярські бики, і за хвилину всі вони валялися на
