Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Фельдфебель зітхнув:
— На мій погляд, у такій війні, як ця, коли нагромаджено стільки війська і фронт дуже розтягнений, більше успіхів можна досягнути вправним маневруванням, ніж якимись розпачливими атаками. Я це спостерігав під Дуклею[316], коли був у десятій маршовій роті. Тоді все відбулося зовсім гладко, прийшов наказ «не стріляти», то ніхто й не стріляв, а всі чекали, поки росіяни підійдуть до нас. Ми б їх були взяли в полон без пострілу, але на нашому лівому фланзі стояли дурні «зелені мухи», то вони так налякалися наближення росіян, що почали сніговими схилами з’їжджати вниз, як на ковзанці, а ми дістали повідомлення, що росіяни прорвали лівий фланг, і тому ми повинні пробиватися до бригади. Я був тоді саме в бригаді, підписував там ротну харчову книгу, бо ніяк не міг знайти нашого польового обозу. Аж раптом у бригаді почали з’являтися перші втікачі з Десятої маршової роти. До вечора їх прийшло сто двадцять, решта, як говорили, заблукали при відступі і з’їхали по снігу, немов на тобоґані[317], просто до російських окопів. Що там діялося, пане обер-лейтенант! У росіян в Карпатах були позиції і нагорі, і внизу. А на додачу, пане надпоручнику, пан капітан Заґнер...
— Дайте мені вже спокій з тим капітаном Заґнером, — сказав надпоручник Лукаш. — Я все це прекрасно знаю. І не думайте, що коли почнеться атака чи бій, то ви знову випадково одержуватимете десь у польовому обозі ром і вино для роти. Мене попередили, що ви страшенно п’єте. Досить лише глянути на ваш червоний ніс, і відразу ясно, кого бачиш перед собою.
— Це все з Карпат, пане обер-лейтенант. У нас не було іншого виходу: їжу нам у гори приносили холодну, окопи були під снігом, розкладати вогонь заборонялося, тільки на ромі й трималися. А якби не було мене, вийшло б так, як і в інших ротах, де не було й цього нещасного рому і люди померзли. Зате у нас від рому у всіх почервоніли носи. Але це знову-таки мало і свою невигоду, бо з батальйону прийшов наказ посилати у розвідку лише солдатів з червоними носами.
— Тепер зима нібито вже минула, — багатозначно кинув надпоручник.
— Ром, пане обер-лейтенант, на фронті — найнеобхідніша річ у кожну пору року, так само, як і вино. Він підтримує, так би мовити, добрий настрій. За півказанка вина і чверть літри рому люди битимуться з ким завгодно. Яка це тварюка знову стукає у двері, не може прочитати на дверях: «Nicht klopfen!»[318]
— Herein![319]
Надпоручник Лукаш обернувся на стільці і помітив, що двері повільно й тихо відчиняються. І, так само тихо козиряючи ще в дверях, до канцелярії одинадцятої роти увійшов бравий вояк Швейк. Він, мабуть, козиряв ще тоді, коли стукав у двері, роздивляючись напис: «Nicht klopfen!». Це козиряння дуже гармоніювало з його цілком спокійним, безтурботним обличчям. Швейк виглядав так, мовби грецького бога злодійства вбрали у скромний мундир австрійського піхотинця.
Надпоручник Лукаш на мить зажмурився під поглядом бравого вояка Швейка, який своїми очима обіймав його і цілував.
Мабуть, з таким замилуванням дивився блудний і знову знайдений син на свого батька, коли той на його честь смажив на рожні барана.
— Голошу слухняно, пане обер-лейтенант, я знову тут, — ще з порога обізвався Швейк так щиро й невимушено, що надпоручник Лукаш відразу прийшов до тями.
Відколи полковник Шредер йому повідомив, що знову посилає йому на шию Швейка, надпоручник Лукаш кожного дня в душі віддаляв від себе цю зустріч. Щоранку казав собі: «Сьогодні він ще не прийде; мабуть, там знову щось утнув, і вони його ще трохи потримають».
Але усім цим розрахункам Швейк поклав кінець своїм милим і простим приходом. Швейк глянув спочатку на фельдфебеля Ванєка і, звернувшись до нього, з приємним усміхом подав папери, які він витягнув з кишені шинелі.
— Голошу слухняно, пане фельдфебель, маю наказ передати вам мої папери, які мені видали у полковій канцелярії. Це стосується моєї платні і зарахування на постачання.
Швейк так вільно, по-панібратськи поводився у канцелярії одинадцятої маршової, наче був найкращим приятелем Ванєка. Той реагував на це просто:
— Покладіть на стіл.
— Пане фельдфебель, залишіть нас, будь ласка, зі Швейком сам на сам, — сказав, зітхнувши, надпоручник Лукаш.
Ванєк вийшов і зупинився за дверима підслухати, про що ті обидва говоритимуть. Спочатку не чув нічого, бо Швейк і надпоручник Лукаш мовчали. Вони довго дивилися один на одного. Лукаш так, наче збирався Швейка загіпнотизувати, або як півник, що зупинився навпроти курки, готовий на неї кинутись. Швейк, як завжди, дивився теплим, ніжним поглядом на надпоручника Лукаша, наче хотів йому сказати: «Ми знову разом, моя ягідко. Тепер уже нас ніщо не роз’єднає, мій голубе».
Надпоручник довго не відзивався, і Швейкові очі заговорили жалісно й ніжно: «Та скажи вже щось, мій золотенький, висловися».
Надпоручник Лукаш порушив цю неприємну мовчанку словами, в які намагався вкласти якнайбільше іронії:
— Радо вітаю вас, Швейку, і дякую за відвідини. Ич, які гості.
Але не втримався, і лють за все минуле вилилася в такий грізний удар кулаком об стіл, аж підскочив каламар і вихлюпнулося чорнило на відомість про платню.
Водночас надпоручник Лукаш зірвався з місця, став біля самого Швейка і заверещав: — Тварюко! — Потім почав нервово бігати по вузькій канцелярії, щоразу спльовуючи перед Швейком.
— Голошу слухняно, пане надпоручнику, — сказав Швейк, бачачи, що Лукаш не перестає ходити і люто шпурляє в куток пожмакані папірці, за якими кожного разу підбігає до столу, — я того листа, згідно з наказом, віддав. Я розшукав пані Каконь і мушу сказати, що це дуже гарна панійка; правда, я її бачив тільки тоді, як вона плакала...
Надпоручник Лукаш сів на ліжко фельдфебеля і охриплим голосом вигукнув:
— Швейку, коли вже цьому буде край?
Швейк немовби недочув.
— Потім у мене там сталася невеличка неприємність, але я все взяв на себе. Ніде правди діти, вони не повірили, що я листуюся з тією панійкою, то я, аби затерти всі сліди, того листа при допиті проковтнув. Потім я зовсім випадково, інакше я цього й не можу собі пояснити, устряв у невеличку і зовсім незначну бійочку. Але і з неї щасливо виплутався. Вони визнали мою невинність, надіслали мене до