Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

польового рапорту і в дивізійному суді припинили слідство. В польовій канцелярії я був кілька хвилин, аж поки прийшов пан полковник. Той мене трохи вилаяв і сказав, що я негайно повинен, пане надпоручнику, зголоситися до вас як ординарець. Крім того, наказав передати, аби ви зараз же. прийшли до нього в справах маршової роти. Відтоді вже минуло півгодини, але пан полковник не знав, що мене потягнуть до польової канцелярії і я сидітиму там понад чверть години, бо мені за увесь цей час затримали платню, яку я мав одержати в полку, а не в роті, бо я ж був у списку полкових арештантів. Узагалі у них там усе так перемішалося і поплуталось, що від цього просто можна здуріти...

Надпоручник Лукаш, коли почув, що вже півгодини тому мав бути у полковника Шредера, почав швидко одягатися, а Швейкові сказав:

— Знову ви мені удружили, Швейку!

Він промовив це таким розпачливим, сповненим відчаю голосом, що Швейк спробував його заспокоїти дружнім словом, коли той вибігав з кімнати:

— Та пан полковник почекає, йому ж однаково нічого робити.

За хвилину після відходу надпоручника до канцелярії зайшов фельдфебель Ванєк.

Швейк сидів у кріслі і підкидав вугілля до маленької залізної грубки, ні на хвилину не причиняючи дверцят. Грубка курилася й смерділа, а Швейк продовжував цю забаву, незважаючи на Ванєка. Той з хвилину спостерігав за Швейком, потім ударив ногою по дверцятах і сказав Швейкові, чи не поволік би він звідси свого вовчого хвоста.

— Пане фельдфебель, — з гідністю відповів Швейк, — дозволю собі заявити, що я свого вовчого хвоста поволочити звідси, з табору, взагалі не можу, хоч би як я й хотів цього, бо я підкорився вищому наказові. Я тут, щоб ви знали, ординарцем, — додав він бундючно. — Пан полковник Шредер призначив мене сюди, в Одинадцяту маршову роту, до пана обер-лейтенанта Лукаша, в якого я був раніше денщиком, та завдяки моїй вродженій інтелігентності мене підвищили в ординарці. Ми з паном обер-лейтенантом уже старі знайомі. А яка ваша професія у цивільному житті, пане рахунковий?

Фельдфебеля Ванєка так спантеличив панібратський, фамільярний тон бравого вояка Швейка, що, незважаючи на всю свою гідність, якою він дуже радо хизувався перед вояками роти, відповів, наче підлеглий Швейка:

— У мене вдома аптекарський магазин. Я Ванєк з Кралуп.

— Я теж був аптекарським учнем, — сказав Швейк, — в одного пана Кокошки на Петршині в Празі. Він був страшний дивак, і коли я одного разу в пивниці випадково запалив бочку з бензином, він мене вигнав, а спілка не хотіла мене приймати в члени. От так я через дурну бочку бензину не зміг довчитися. А ви виготовляли коли-небудь коріння для корів?

Ванєк похитав головою.

— А в нас виготовляли коріння для корів з посвяченими образками. Наш хазяїн Кокошка був дуже побожний чоловік і раз вичитав, що святий Пелеґрін дуже помагає коровам, коли вони здуються. Він одразу ж десь на Сміхові замовив на двісті золотих образки святого ІІелеґріна і дав посвятити їх в Емавзький монастир. Потім ми вкладали ці образки у пакуночки з нашим корінням для корів. Корові це коріння замішували в теплій воді, давали пити з цебра і при цьому нещасній худобі читали молитовну до святого Пелеґріна, яку склав наш прикажчик пан Таухен, бо коли ці образки з святим Пелеґріном були вже готові, то на другому боці треба було надрукувати ще щось побожне. Отож наш старий Кокошка покликав увечері пана Таухена і наказав йому до ранку скласти до цього образочка якусь коротеньку молитву. Аби завтра, коли він о десятій годині прийде до крамниці, все було готове і могло піти до друкарні, бо, мовляв, корови на цю молитовку вже чекають. Якщо складе гарно, матиме золотого в кишені, а як ні — то за два тижні може вимітатися з роботи. Пан Таухен цілу ніч прів, геть невиспаний прийшов уранці відчиняти крамницю, а вірша — катма. Навіть забув, як той святий від коров’ячого коріння називається. Тут його витягнув з біди наш слуга Фердинанд. Він усе вмів. Коли ми на горищі сушили чай з рум’янку, він завжди скидав черевики і залазив у зілля, пояснюючи нам, ніби від цього перестають пріти ноги. Ловив голубів на горищі і, крім того, вмів, коли треба, відчиняти конторку з грішми. Він учив нас усякого шахрайства з товаром. Я ще малим хлопчиною натаскав з крамниці додому таку аптечку, якої не мали навіть «У Милосердних». То оцей Фердинанд і допоміг пану Таухену, він тільки сказав: «Давайте-но сюди, пане Таухен, ми зараз глянемо», і пан Таухен зараз же послав для нього за пивом. Поки я те пиво приніс, наш слуга Фердинанд уже наполовину упорався з тією справою і прочитав:

З неба ясного спішу,

Вістку радісну несу:

У Кокошки є коріння

На худоб’яче боління! —

Радісна пора прийшла

Для корови і вола.

Потім, коли вже випив пиво і добре смикнув гіркої тинктури, справа пішла як по маслу, і за мить він дуже гарно закінчив:

О святий наш Пелеґріне,

Це коріння — чудодійне.

За такий святий дарунок

Два ґульдени за пакунок

Ми дамо з кишені радо,

Щоб гасало наше стадо,

Щоб усе було здорове:

Волики, бики, корови.

Поможи нам, Пелеґріне,

Хай худоба в нас не гине!

Потім, коли прийшов пан Кокошка, пан Таухен пішов з ним до контори і, повернувшись, показав нам не один золотий, як було обіцяно, а два. Він хотів з паном Фердинандом поділитися порівну. Але слугою Фердинандом, коли він побачив два золоті, оволодів дух мамони. Ні, каже, або все, або нічого. То пан Таухен і не дав йому нічого, а залишив обидва золоті собі. Мене він відвів убік, заїхав у потилицю і пообіцяв ще сто таких потиличників, якщо де-небудь відважуся сказати, ніби це не він складав і не він ті вірші писав. А коли Фердинанд піде скаржитись до нашого старого, я мушу сказати, що слуга Фердинанд брехун. Я мусив у цьому присягнутися перед якимось пузатим дзбанком з естрагоновим оцтом. Тоді наш слуга почав мститися на цілющому корінні для корів, яке ми вимішували у великих ящиках на горищі, а він, де тільки знаходив, змітав мишачий послід