Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

як я, от тоді він зможе про щось говорити і не буде нікого даремно турбувати своїм «ляуфшріт». Таж я вже дістав у полковій канцелярії наказ, що їдемо завтра, щоб усі збиралися і йшли зараз одержувати зі складу все потрібне на дорогу. А що я зробив? Пішов спокійненько сюди на чверточку винця. Сидиться мені тут дуже гарно, і плювати мені на все з високого дерева. Консерви залишаться консервами, платня платнею. Я знаю краще склад, ніж пан обер-лейтенант, і мені відомо, про що на таких нарадах панів офіцерів у пана полковника говориться. То наш пан полковник уявляє собі тільки в своїй фантазії, що на складі є якісь консерви про запас. Їх не було ніколи й на козячий дрист, а склад нашого полку діставав їх у міру потреби в бригаді або позичав у зустрічних полках. Тільки одному бенешевському полкові ми винні понад 300 коробок консервів. Хи-хи! Хай собі говорять на нарадах, що їм заманеться. Дивіться, які скорі! Таж їм комірник — якщо туди прийдуть — сам скаже, що вони втратили розум, адже жодна маршова ще не дістала на дорогу консервів. Чи не правда, стара картопле? — звернувся він до штабного писаря. Але той або засинав, або на нього найшов напад білої гарячки, бо відповів так:

— Вона йшла і тримала над собою розкриту парасолю.

— Найкраще зробите, — продовжував фельдфебель Ванєк, — коли махнете на все рукою. Якщо сьогодні в полковій канцелярії сказали, що завтра їдемо, то в це не повинна вірити навіть мала дитина. Чи ж можемо їхати без вагонів? При мені ж телефонували на вокзал. Там нема жодного вільного вагона. Саме так було і з останньою маршовою. Ми тоді два дні стояли на вокзалі й чекали, аби хтось над нами змилувався і прислав потяг. А до того ж, ми навіть не знали, куди поїдемо. Навіть сам полковник цього не знав. І хоч ми тоді проїхали вже всю Угорщину, ніхто не мав поняття, куди нас далі повезуть: чи на Сербію, чи на Росію. З кожної станції безпосередньо розмовляли із штабом дивізії. А ми були тільки такою собі латкою. От і пришили нас нарешті під Дуклю, там нас розмолотили, і ми поїхали знову формуватися. Головне не скакати поперед батька в пекло. Все з часом з’ясується. Поспіємо з козами на торг. Jawohl, nochamol[321].

— Вино тут надзвичайно добре, — вів далі Ванєк, навіть не слухаючи, що курликав собі під ніс штабний фельдфебель: «Glauben Sie mir, ich habe bisher wenig von meinem Leben gehabt. Ich wundere mich über diese Frage»[322].

— Чого б я даремно морочив собі голову від’їздом марш-батальйону? У першій маршовій, з якою я їхав, усе було готове за дві години, і все виявилось у повному порядку. Інші ж маршові нашого батальйону готувалися до дороги аж цілих два дні. Але у нас ротним командиром був лейтенант Пршеносіл, хлопець — аж любо було глянути. От він і каже: «Ви, хлопці, не поспішайте», — і все йшло як по-писаному. Тільки за дві години перед відходом поїзда ми почали збиратися. І ви, Швейку, зробите добре, коли теж присядете...

— Не можу, — відповів з героїчним самовідреченням бравий вояк Швейк, — мушу бути в канцелярії, ану ж хтось зателефонує.

— Ну йдіть собі, моє золотко, але запам’ятайте на все життя, що це негарно з вашого боку і що справжній ординарець ніколи не повинен бути там, де він потрібний. Не треба бути таким аж надто ретельним. Справді, немає нічого огиднішого від такого ординарця, який думає, що без Гриця вода не освятиться, і бігає як ошпарений.

Але Швейк уже був за дверима і поспішав до канцелярії своєї маршової роти.

Ванєк залишився на самоті, бо ж рішуче не можна було сказати, щоб штабний фельдфебель міг підтримати йому компанію. Той зовсім відокремився і, гладячи чвертку вина, плів без ніякого зв’язку по-чеськи і по-німецьки:

— Багато разів я проходив тим селом, а мені й не снилося, що вона є на світі. In einem halben Jahre habe ich meine Staatsprüfung hinter mir und meinen Doktor gemacht[323]. Зробився з мене старий каліка, дякую вам, Люціє. Erscheinen Sie in schön ausgestatteten Bänden[324], — може, є ще хтось поміж вами, хто це все пам’ятає...

Фельдфебель-рахівник з нудьги барабанив якийсь марш, але нудився недовго, бо відчинилися двері, увійшов кухар Юрайда з офіцерської кухні і гепнувся в крісло.

— Ми сьогодні, — пробурмотів він, — дістали наказ іти по коньяк на дорогу. А тому, що наш плетений бутель був ще з ромом, ми мусили його випорожнити. Ну й накоїли ж ми собі. Всі, хто працює на кухні, на ногах не тримаються. Я помилився на кілька порцій, пан полковник прийшов пізно, і для нього не вистачило. Готую тепер для нього омлет. Луснути можна зо сміху!

— Оце так авантюра, — додав Ванєк, якому сп’яну завжди дуже подобалися пишномовні слова.

Кухар Юрайда пустився у філософування, і це дійсно відповідало його колишній професії, бо ж він видавав перед війною окультний журнал і бібліотечку «Загадки життя і смерті». У війську сховався у офіцерській полковій кухні і не раз у нього підгорала печеня, коли він заглиблювався в читання перекладу староіндійських сутр «Праґна-Параміта»[325].

Полковник Шредер любив його як своєрідну полкову рідкість, бо яка ж офіцерська кухня могла ще почванитися кухарем-окультистом, який, зазираючи в загадки життя і смерті, умів би приємно здивувати всіх такою доброю печенею на сметані або таким раґу, що під Комаровом смертельно поранений поручник Дуфек безперервно кликав Юрайду.

Юрайда, який ледь-ледь тримався в кріслі і від якого відгонило на цілу милю ромом, несподівано сказав:

— Коли для пана полковника сьогодні забракло порції і він побачив тільки тушену картоплю, він упав у стан такі. Ви знаєте, що таке ґакі? Це стан голодних духів. І тоді я сказав йому: «Чи маєте ви, пане полковнику, досить сили, щоб перебороти той фатальний факт, що для вас забракло телячих нирок? У кармі[326]вирішено, щоб ви, пане полковник, дістали сьогодні на вечерю казковий омлет з посіченою тушеною телячою печінкою».

— Милий друже, — по хвилі тихо звернувся Юрайда до фельдфебеля-рахівника, при цьому мимовільним рухом перевернув усі склянки, розставлені перед ним на столі. — Існує небуття усіх явищ, форм і речей, — похмуро сказав кухар-окультист. — Існуюча форма