Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Перевалився на бік і миттю заснув.

Швейк знову підійшов до телефону, сів, поклав голову на стіл і почав дрімати. Пробудив його дзвінок.

— Алло, одинадцята маршова рота?

— Так, одинадцята маршова рота. Хто там?

— Тринадцята маршова. Мене щось довго не змінюють. Глянь на годинник. Не знаю, котра година, а телефонної станції не можу докликатися.

— У мене стоїть.

— То в тебе так, як і в мене. Ти не знаєш, коли їдемо? Ти не говорив з полковою канцелярією?

— Вони там гівно знають, як і ми.

— Фі, панянко, не так вульгарно. Ви вже дістали консерви? Від нас туди ходили і не принесли нічого. Склад був закритий.

— Наші теж прийшли з порожніми руками.

— Це взагалі зайвий переполох. Як гадаєш, куди ми поїдемо?

— В Росію.

— Я думаю, що скоріше в Сербію. Це побачимо аж у Пешті. Якщо нас повезуть направо, то з цього вилізе Сербія, а як ліворуч — Росія. Маєте вже хлібні мішки? Кажуть, що тепер підвищать платню. Ти граєш у фріше-фіре? Граєш? То приходь завтра. Ми товчемо кожного вечора. Скільки вас крутиться біля телефону? Ти сам? То плюнь на все і лягай спати. Там у вас дивні порядки. Ти, мабуть, надибав на це, як сліпий на стежку? Ну, нарешті, прийшли мене змінити. Хропи на здоров’ячко.

І Швейк справді солодко заснув біля телефону, забувши повісити трубку, так що ніхто не порушив його сну біля столу. А телефоніст у полковій канцелярії зі злості аж зі шкіри вискакував, бо ніяк не міг додзвонитися до 11-ої маршової з новою телефонограмою, щоб завтра до 12-ої години надіслати до полкової канцелярії список усіх, кому ще не зробили щеплення проти тифу.

Надпоручник Лукаш у той час вів бесіду в офіцерському клубі з військовим лікарем Шанцлером. Той, сидячи в кріслі, як на коні, розмірено бив більярдним києм по підлозі, а потім виголошував одне за одним такі речення:

— Сарацинський султан Салах-Едін вперше визнав нейтральність санітарного корпусу.

Треба піклуватися не тільки про своїх поранених, а й про ворожих. Для ворожих треба купувати ліки і утримувати їх за рахунок іншої сторони.

Треба посилати до них лікарів і фельдшерів, забезпечених генеральськими посвідченнями, про надання допомоги пораненим ворогам.

Поранених полонених слід або відсилати назад з охороною під запорукою тих посвідчень, або їх вимінювати, але так, щоб їм було дозволено потім знову служити в армії.

Хворих з обох сторін не дозволяється брати в полон і страчувати, їх необхідно відсилати в безпечне місце до лікарень, лишати біля них сторожу, яка так само, як і хворі, повинна повертатися з генеральськими посвідченнями. Це стосується також польових священиків, лікарів, хірургів, аптекарів, санітарів та інших осіб, призначених для обслуговування хворих. Всі ці особи не можуть бути взяті в полон, їх треба відсилати таким самим порядком назад.

Доктор Шанцлер зламав при цьому вже два більярдні кийки і все ще не закінчив своєї дивної лекції про опіку поранених під час війни, раз у раз вплітаючи до цього про якісь незрозумілі генеральські посвідчення.

Надпоручник Лукаш допив чорну каву і пішов додому, де знайшов бородатого велетня Балоуна, зайнятого підсмажуванням ковбаси на спиртовці надпоручника.

— Голошу слухняно, — зашварґотів Балоун, — дозволю собі, голошу слухняно, мельдую послушно...

Лукаш поглянув на нього. В цю хвилину Балоун здавався йому великою дитиною, наївним створінням. І надпоручник раптом пошкодував про свій недавній наказ прив’язати бідолаху за його невгамовний голод.

— Смаж собі, смаж, Балоуне, — сказав Лукаш, відстібуючи шаблю. — Завтра накажу виписувати тобі ще одну порцію хліба. — Надпоручник Лукаш сів до столу. Він був у такому настрої, що почав писати сентиментального листа до своєї тітки:

«Мила тітонько!

Я саме дістав наказ бути готовим зі своєю маршовою ротою до від’їзду на фронт. Можливо, це вже буде останній лист від мене, бо всюди йдуть запеклі бої, а наші втрати великі. Тому мені важко закінчити цього листа словами «до побачення», доречніше послати тобі «останнє прощай!»

«Допишу завтра вранці», подумав надпоручник Лукаш і пішов спати.

Балоун, побачивши, що надпоручник міцно заснув, почав знову нишпорити по квартирі, як тарган уночі. Відчинив надпоручникову валізку і надкусив плитку шоколаду. Коли ж надпоручник спросоння ворухнувся, він злякався, швидко поклав надкушений шоколад у валізку й затих.

Потім нишком пішов поглянути, що писав надпоручник.

Перечитав і особливо його зворушило «останнє прощай».

Ліг на свій сінник біля дверей і згадав рідний дім і свіжину.

Йому ввесь час уявлялося, як він проколює сальцесон і випускає з нього повітря, щоб не луснув. І ні про що інше Балоун не міг думати.

Лише при згадці, як одного разу у сусідів репнула і розвалилася жирна ковбаса, заснув неспокійним сном.

Йому снилося, ніби він покликав якогось невправного різника, і той так невміло шпигував ліверні ковбаси, що вони одразу ж і лопались. Потім ще привиділось, ніби той самий м’ясар забув зробити кров’янку, десь загубилася вудженина і бракує дерев’яних шпильок для ліверних ковбас. І ще щось наснилося про польовий суд, буцімто його зловили, коли він хотів поцупити з польової кухні шматок м’яса. Нарешті побачив себе у зашморгу на липі в алеї військового табору в Бруку над Літавою.

***

Швейк прокинувся на світанку, який приніс із собою запах кавових консервів, що варилися у всіх ротних кухнях: він механічно, мовби щойно скінчив телефонну розмову, повісив трубку і, наспівуючи, почав свій невеличкий вранішній променад по канцелярії.

Почав зразу з середини пісні про те, як солдат, переодягнувшись дівчиною, іде за своєю милою до млина, а мельник, батько милої, кладе його спати біля доньки, але перед тим гукає до мельнички:

Треба дівчині щось дати,

Хай не йде голодна спати.

Мельничка нагодувала підлого драбугу, а потім сталася родинна трагедія:

Мельники раненько встали

І на дверях прочитали:

«Прощавайте, ваша Анна

Від учора вже не панна».

Швейк так загорлав останні слова пісні, що вся канцелярія ожила: прокинувся фельдфебель Ванєк і спитав, котра година.

— Хвилину тому якраз відсурмили ранню зорю.

— То я встану аж після кави, — вирішив Ванєк, бо в нього завжди на все вистачало часу, — так чи інакше нас будуть знову мучити якимось поспіхом і даремно ганяти, як учора з тими консервами... —