Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
— Годі! Я, Балоуне, терпляче вислухав ці зухвальства, — відповів надпоручник Лукаш. — Чи ви коли-небудь чули, пане фельдфебель, щоб вояк, натворивши такого, міг бути такий нахабний, як це мурло? Зжер мені обід, та ще й домагається подвійної порції. Але я тобі покажу, Балоуне! Тобі той обід носом потече. Пане фельдфебель, — звернувся він до Ванєка, — відведіть його до капрала Вайденгофа. Хай на подвір’ї гарненько прив’яже його на дві години біля кухні, коли сьогодні ввечері роздаватимуть гуляш. Але якнайвище, щоб він ледь-ледь тримався навшпиньках і бачив, як у котлі той гуляш вариться. Подбайте, щоб ця потвора висіла, аж доки роздадуть увесь гуляш. Хай йому слина тече з рота, як голодній суці, що нюшить біля ковбасної крамниці. Скажіть кухареві, нехай і його порцію роздасть.
— Слухаю, пане обер-лейтенант. Ідіть, Балоуне, зі мною!
Коли вони вже виходили, надпоручник затримав їх на порозі і, глянувши на перелякане Балоунове обличчя, переможно вигукнув:
— Та й виграв же ти, Балоуне. Смачного тобі! А коли ще раз встругнеш таке, я тебе без милосердя віддам до військово-польового суду.
Незабаром Ванєк повернувся й доповів, що Балоуна вже прив’язали, а надпоручник Лукаш сказав:
— Ви мене, Ванєку, знаєте. Я такі речі робити не люблю, але інакше не можу. По-перше, ви погодитесь, що коли псові відбирають кістку, він гарчить. Не хочу тримати біля себе падлюки; а по-друге, вже сам факт, що Балоун зв’язаний, матиме велике моральне і психологічне значення для всього жовнірського складу. Ці хлопці-молодці останнім часом, потрапивши до маршової і довідавшись, що завтра або позавтра підуть на фронт, роблять, що хочуть.
Надпоручник Лукаш виглядав дуже стурбовано і продовжував тихим голосом:
— Передучора під час нічних вправ ми, як знаєте, повинні були маневрувати проти Einj ährigfreiwilligenschule[313] за цукровим заводом. Перша чота, авангард, ще більш-менш дотримувалась тиші, бо я сам її вів, але друга, яка мала йти наліво і вислати під цукроварню передові патрулі, так поводилась, наче йшла з прогулянки. Співали й тупотіли, що, мабуть, було чути аж у таборі. На правому ж крилі йшла перевіряти місцевість під лісом третя чота. Це було від нас добрих десять хвилин ходу. Але навіть з такої відстані було видно, що ті драбуги курять. Куди не глянь — світять у пітьмі вогняні цятки. Четверта чота мала йти в ар’єргарді, і казна-як воно трапилось, але вона несподівано з’явилася перед нашим авангардом. Ми її прийняли за ворога, і я мусив відступати перед власним ар’єргардом, який наступав на мене. Оце вам така одинадцята маршова рота, яку я успадкував. Що з них можна зробити? Як вони поводитимуться у справжньому бою?
Надпоручник Лукаш з мученицьким виразом заломив руки, а кінчик його носа витягнувся.
— Та ви, пане надпоручнику, не журіться, — намагався заспокоїти його фельдфебель Ванєк, — не морочте собі цим голови. Я вже був у трьох маршових, і кожну з них разом з батальйоном розбивали, а ми відходили в тил формуватися знову. Всі вони були подібні одна до одної, як дві краплі води. Жодна ні на волосинку не краща, ніж ваша, пане обер-лейтенант. А найгірша була дев’ята. Та потягла з собою в полон усіх старшин разом з ротним командиром. Мене врятувало те, що я саме пішов до польового обозу одержувати ром і вино для роти. Вони впоралися без мене. А ще ви не знаєте, пане надпоручнику, що на цих останніх нічних вправах, про які ви оповідали, охотницька школа, замість того, щоб обійти нашу роту, дісталася аж до Нейзідлерського озера?[314] Марширувала до ранку, не оглядаючись ні вправо, ні вліво, аж поки передові патрулі залізли в багно. А вів їх сам пан капітан Заґнер. Якби не зазоріло, вони, мабуть, дійшли б аж до Шопроня, — таємничим голосом оповідав фельдфебель: він любив такі випадки і жоден з них не обходив своєю увагою. — А ви чули, пане надпоручнику, — конфіденційно підморгуючи, сказав Ванєк, — що пан капітан Заґнер має стати командиром нашого маршбатальйону? Спочатку, — про це говорив штабний фельдфебель Геґнер, — всі думали, що командиром батальйону будете ви, бо ж ви у нас найстарший офіцер. А потім, кажуть, з дивізії до бригади прийшов наказ про призначення капітана Заґнера.
Надпоручник Лукаш закусив губу і закурив сигарету. Він уже знав про це і був переконаний, що його скривдили. Капітан Заґнер уже двічі перестрибнув його в чинах. Але Лукаш тільки сказав:
— Що там капітан Заґнер...
— Це, правду кажучи, невелика втіха, — конфіденційно відізвався фельдфебель. — Штабний фельдфебель Геґнер розповідав, ніби на початку війни пан капітан Заґнер хотів десь у Сербії біля Чорногорії відзначитися і гнав одну за одною роти свого батальйону на кулемети сербських окопів, а це було зовсім не потрібно. Лисого дідька могла там щось вдіяти піхота. Вибити сербів із тих скель спроможна була тільки артилерія. З усього батальйону лишилося 80 чоловік. Пан капітан Заґнер сам дістав кулю в руку, а потім у лікарні ще дизентерію і знову виринув у нашому полку в Будейовицях. Учора ввечері, кажуть, оповідав у клубі, що його знов дуже тягне на фронт. Хай би навіть там поліг увесь маршбатальйон, але він свого доскочить і таки дістане медаль «Signum laudis»[315]. Щоправда, за Сербію, як він сам признавався, дістав по носі, але тепер або поляже з усім маршбатальйоном, або дістане підполковника. Маршбатальйон цілим з того не вийде. Я думаю, пане обер-лейтенант, це й для нас ризиковане. Штабний фельдфебель Геґнер недавно оповідав, начебто ви не дуже добре живете з паном капітаном Заґнером і він саме нашу одинадцяту роту
