Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Тільки допитують та й допитують, — злостився Водічка, — хоч би вже кінець який був. Понівечать купи паперу, а ти й суду того не побачиш. Згниєш за ґратами. Скажи щиро, цю юшку можна жерти? Або цю квасну капусту з мерзлою картоплею? Хрест би їх побив. Такої ідіотської світової війни я ще ніколи не бачив. Я собі це уявляв зовсім інакше.

— Щодо мене, то я цілком задоволений, — сказав Швейк. — Багато років тому, коли я ще був на строковій службі, наш фельдфебель — «юшкоїд» Сольпера казав: «У армії кожен мусить свідомо виконувати свої обов’язки». І при тому так було вгатить по зубах, що ніколи не забудеш. Або ось небіжчик обер-лейтенант Квайзер. Приходить, бувало, оглядати карабіни і завжди читає мораль: кожен вояк, каже, повинен бути якнайбільш душевно тупим, бо ж солдати — то худоба, яку держава утримує, дає нажертися, напитися досхочу кави, дає тютюн до люльки, а за це вони мусять тягнути лямку, як воли.

Сапер Водічка замислився і за хвилину сказав:

— Пам’ятай, Швейку, коли ти прийдеш до слідчого, не плутай, тримайся того, що говорив минулого разу на допиті, аби я не вклепався в якусь біду. Отже, головне: ти бачив, як на мене напали ті бісові мадяри. Бо ж тепер як не крути, а ми все робили з тобою разом.

— Ти, Водічко, нічого не бійся,— заспокоював його Швейк,— будь тільки спокійний, не хвилюйся. Невже ж це так страшно стояти перед якимось дивізійним судом? Ти б тільки бачив, як швиденько відбувався у старі часи військовий суд. Служив у нас на строковій один учитель Гераль. Одного разу, коли ми всі дістали казармений арешт, він, розвалившись на матраці, розповів нам, що в Празькому музеї зберігається книжка записів військового суду ще за часів Марії Терези. Кожен полк мав тоді свого ката, який страчував вояків свого полку. Одного по одному, по терезійському талеру за штуку. І той кат, згідно із записами, в деякі дні заробляв навіть п’ять талерів. Це не важко зрозуміти, — розважливо додав Швейк, — тоді були великі полки, і їх безперервно поповнювали села.

— Коли я був у Сербії, — сказав Водічка, — в нашій бригаді були такі, що добровільно за сигарети вішали чужаків. За повішеного чоловіка вояк діставав десять цигарок «Спорт», за жінку й дитину — п’ять. Потім інтендантство почало наводити економію і розстрілювати людей цілими гуртами. Зі мною служив один циган, і ми довго не могли второпати, що і він цим займається. Правда, нас трохи дивувало, чому його завжди на ніч кличуть до канцелярії. Ми тоді стояли на Дрині. Раз уночі, коли його не було, одному з наших спало на думку понишпорити в його речах. І ось що виявилося: цей гультяй ховав у наплічнику три коробки, а в кожній сотня «Спорту». Удосвіта вернувся циган до нашої стодоли. Ми недовго розглядали його справу, звалили на землю, а якийсь Бєлоун задушив його ременем. Ох і живучий же був, чортів циган, як той кіт. — Старий сапер Водічка плюнув: — Ніяк не можна було його задушити. Вже обробився, очі йому вилізли на лоба, а все ще тріпався, як недорізаний півень. Тоді його схопили двоє за голову, а двоє за ноги, шарпнули, як кицьку, і скрутили йому в’язи. Потім ми нап’ялили на нього наплічник з його цигарками і нишком кинули в Дрину. Хто б ті цигарки курив? А вранці його почали шукати.

— Ви повинні були заявити, що він здезентирував, — розважливо сказав Швейк. — Він, мовляв, довго до цього готувався і щодня торочив, що ось-ось зникне.

— Та хто б то про таке думав? — відповів Водічка. — Ми своє зробили, а інше вже нас не турбувало. Там це було зовсім легко. Щодня хтось зникав і вже навіть трупів з Дрини не витягали. Біля нашого розшарпаного цигана гарненько Дриною до Дунаю плив і роздутий чужак. Побачать таке вперше новачки, і аж температура в них підскакує.

— Треба було їм давати хінін, — сказав Швейк.

Вони саме ввійшли до канцелярського бараку дивізійного суду, і патруль одразу ж відвів їх до канцелярії № 8, де за довгим столом над купами актів сидів слідчий Руллер.

Перед ним на столі лежав том кодексу законів, а на ньому — недопита склянка чаю. Праворуч стояло розп’яття з імітації слонової кості. Запорошений Христос розпачливо дивився на підставку хреста, вкриту попелом і недопалками цигарок.

Слідчий Руллер, знову викликаючи жаль розп’ятого Бога, струсив нову цигарку об підставку розп’яття, а другою рукою віддирав склянку з чаєм, яка прилипла до кодексу.

Звільнивши склянку з обіймів кодексу, він перегортав сторінку книжки з бібліотеки офіцерського клубу.

Це був твір Фр. С. Краузе з багатообіцяючою назвою «Forschungen zur Entwicklungsgeschichte der geschlechtlichen Moral»[304].

Задивившись на репродукцію наївних малюнків чоловічих і жіночих статевих органів з відповідними віршами, які відкрив учений Фр. С. Краузе у вбиральнях берлінського західного вокзалу, слідчий не звернув уваги на прибулих.

Тільки коли Водічка закашляв, він стрепенувся і перестав розглядати репродукцію.

— Was geht los?[305] — спитав він і знову почав перегортати сторінки, шукаючи продовження наївних малюночків, ескізів та рисунків.

— Голошу слухняно, пане аудитор, — відповів Швейк, — камарад Водічка застудився і тепер кашляє.

Слідчий Руллер лише тепер поглянув на Швейка і на Водічку, намагаючись надати своєму обличчю суворого виразу.

— Нарешті ви сунетеся, ледарі, — сказав, порпаючись у купі актів на столі. — Я наказав привести вас на дев’яту годину, а тепер уже майже одинадцята.

— Як ти стоїш, воле старий? — звернувся він до Водічки, бо той насмілився стати «вільно». — Як скажу ruht[306], лише тоді зможеш робити зі своїми ратицями, що хочеш.

— Голошу слухняно, пане аудитор, — відізвався Швейк, — у нього ревматизм.

— Ти ліпше заткни пельку, — сказав слідчий Руллер. — Говоритимеш, коли тебе запитаю. Ти вже тричі був у мене на допиті, і правда з тебе лізла, як з дурної кобили розум. То знайду ж я, нарешті, ці кляті папери чи не знайду? Ну й маю я з вами, мерзотники, мороку. Ви думали під суд попасти, прорахувалися, лебедики. Ось подивіться, сучі псини, — сказав він, витягнувши з купи актів