Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Повз них пройшов з мітлою сухорлявий довгий вояк зі стурбованим виразом.
— Це один учитель з останньої нашої маршки, — представив його єгер, що сидів біля Швейка. — Іде підмести біля себе. Це дуже порядна людина. Видумав один віршик і вскочив сюди.
— Ходіть сюди, пане абетко, — гукнув він воякові з мітлою.
Той поважно підійшов до лавки.
— Повідай нам тут про ті воші.
Вояк з мітлою відкашлявся й почав:
У вошах фронт! Усе їх ловить військо.
По нас усіх велика лізе вош.
Пан генерал підскакує на ліжку,
І він сорочку змінює також.
В полку живеться вошам, як у раї.
Вже й до капралів звикли — їм гаразд!
Ось прусську вош так палко обнімає
Австрійський франт, старий вошивець наш.
Змучений вояка-учитель присів на лавку і зітхнув:
— Оце й усе, і через це мене вже чотири рази допитував слідчий.
— А насправді це все й баранячих сліз не варте, — розважливо сказав Швейк. — Усе залежатиме від того, кого ті судові пани розумітимуть під старим австрійським вошивцем. Дуже добре, що ви приплели там палкі обійми. Це їх зіб’є з пантелику, вони зовсім очманіють, як дурний заєць. Ви їм поясніть, нібито вошивець — це самець воші і що на вош-самочку може лізти лише самець-вошивець. Інакше з цього не викараскаєтесь. Ви ж, певно, не для того писали, щоб когось образити. Це ясно, як Божий день. Ви скажіть панові слідчому, що писали для своєї власної приємності і так, як називають самця свині кнуром, так і самця воші — називають вошивець.
Учитель зітхнув.
— Але ж той пан слідчий не вміє добре по-чеськи. Я вже йому це подібним чином на допиті пояснював, а він на мене розкричався, що самець воші, мовляв, називається по-чеськи вошак. «Ніяки фошивець, — говорив слідчий. — Фошак. Femininum, sie gebildeter Kerl, ist той «фош», also masculinum звучить та «фошак». Wir kennen uns’re Pappenheimer»[296].
— Коротко кажучи, — сказав Швейк, — ваша справа кепська. Але надії не втрачайте. Це все ще може обернутися на краще, як казав циган Янечек у Пільзні, коли йому 1879-го року за подвійний грабунок з убивством уже наклали зашморг на шию. А він і справді вгадав. В останню хвилю його відвели з-під шибениці. Не мали права стратити, бо в цей самий день відзначався день народження найяснішого цісаря. Отже, його повісили аж другого дня, коли вже відсвяткували день народження. Та той торбохват мав таке щастя, що третього дня після страти дістав помилування, і слідство треба було почати наново, бо стало відомо, що це, власне, зробив інший Янечек. Таким чином, його довелося викопати з тюремного кладовища, реабілітувати і перенести на пільзенське католицьке кладовище. Але потім з’ясувалося, що він євангеліст, і його перевезли на протестантське кладовище, а потім...
— А потім дістанеш кілька разів по пиці, — відізвався старий сапер Водічка. — Якої тільки всякої всячини цей дурило не повигадує. Тут людина має клопоти з дивізійним судом, а цей паршивий баламут учора, коли нас вели на допит, цілу дорогу втирав мені, що таке єрихонська троянда.
— Та хіба ж це я вигадав. Про це розповідав одній старій бабі слуга художника Панушки Матвій, коли та його питала, як виглядає троянда з Єрихона. Він їй сказав: «Візьміть сухе коров’яче лайно, покладіть його на тарілку, полийте водою, і воно вам красно позеленіє, оце і є троянда з Єрихона», — захищався Швейк. — Я цих дурниць не вигадував. Ми ж мусили щось одне одному оповідати, коли нас вели на допит. Я тебе, Водічко, хотів тільки розважити.
— Ти вже розважиш когось іншого, — презирливо сплюнув Водічка. — У людини тут голова обертом іде, як викрутитися з цієї халазії, вийти на волю і порахуватися з мадярськими яропудами, а він тебе потішає якимось коров’ячим лайном. Як же я зможу повернути борг тим мадярським песиголовцям, коли мене замкнули? Та ще й доводиться прикидатися перед слідчим і божитися, буцімто я нічого проти мадярів не маю. Це, лебедику, собаче життя. Але якщо я колись такого сучого сина вловлю, то задушу, як цуценя. Я їм покажу «Isten old meg а Magyart»[297]. Я їм такого всиплю, що піде про мене слава по цілім світі.
— І якого дідька нам усім боятися? — сказав Швейк. — Якось воно буде, головне — не казати перед судом правди. Хто дасть себе заморочити й признається — тому завжди амінь. Із зізнання ніколи добра не вийде. Я колись працював у Моравській Остраві, і там трапилася така історія. Один шахтар віддубасив сам на сам інженера. Ніхто цього не бачив. Адвокат, який помагав йому брехати, безупинно торочив йому, нехай він усе заперечує, бо тільки так вилізе з халепи. І хоч голова сенату невпинно умовляв шахтаря і нагадував, що признання пом’якшує провину, той ані вухом не повів і тримався свого: не винен. І його звільнили, бо він довів своє алібі: того самого дня, мовляв, він був у Брно...
— О Мати Божа! — шарпнувся Водічка. — Тримайте мене, люди! Якого гаспида він усе це верзе, не розумію. Якраз учора на допиті був з нами ще такий один. Коли його слідчий питав, хто він у цивільному житті, той відповів: «Дмухаю в Хреста». І пройшло добрих півгодини, поки слідчий з’ясував, що він роздуває міхи в коваля Хреста. А коли його потім спитали: «Отже, ви в цивільному житті помічний робітник?», він відповів: «Та де ж понічний, нічний сторож у нас — Франта Гибшів».
У коридорі почулися кроки і вигуки вартових: «Zuwachs»[298].
— Знову нашого полку прибуває, — зрадів Швейк. — Може, десь заникали якогось бичка.
Двері відчинилися, і всередину заштовхали охотника, який сидів із Швейком у будейовицькій тюрмі і Божим провидінням був приречений на роботу в кухні якоїсь маршової роти.
— Слава Ісусу Христу, — сказав той, входячи, на що Швейк за всіх відповів:
— Во віки віків, амінь!
Охотник вдоволено глянув на Швейка, поклав на підлогу принесене з собою рядно, сів на лавку біля чеської колонії, розкрутив обмотки, витяг дотепно заховані у складках цигарки, роздав їх, а потім добув з черевика шматочок сірникової коробки і кілька сірничків, майстерно розрізаних надвоє.
Черкнув, обережно запалив цигарку, дав усім прикурити і
