Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

Проте якщо поглянути на них цілісно, надана Джонатаном інформація вказувала на надзвичайно сенсаційні викриття. Берр, просидівши над ними цілу ніч, сказав, що у нього почалася морська хвороба. Ґудгью, просидівши дві ночі, зазначив, що не здивувався би, якби прочитав, що його особистий успішний менеджер банку з’явився на Кристалі з саквояжиком, набитим готівкою клієнтів.

Їх жахали не так щупальця восьминога, а його уміння проникати у найнедоторканніші святая святих. Задіяни-ми виявилися такі установи, які навіть Берр досі вважав поза підозрою, і такі люди, яким, як він раніше думав, гріх було дорікати.

Ґудгью ж здавалося, що весь блиск Англії тьмянів просто у нього на очах. Коли він насилу волік додому ноги, часом зупинявся і гарячково вдивлявся у припарковану поліцейську машину, роздумуючи, чи щоденні репортажі про надмірне застосування сили поліцейськими або корупцію були правдою, а не вигадками журналістів чи недоброзичливців. Зайшовши в клуб і помітивши знайомого банкіра чи біржового брокера, замість того, щоб привітно махнути їм рукою, як він зробив би ще три місяці тому, Ґудгью спідлоба на них дивився і подумки питав: «Ти з ними заодно? Ти теж один з них? Так?»

— Я піду на демарш, — заявив одного разу Ґудгью під час їхніх пізніх посиденьок утрьох. — Я вирішив. Скличу комітет. Для початку мобілізую міністерство закордонних справ, вони завжди готові долучитися до боротьби проти Морокістів. Меррідью мене підтримає, на нього можна покластися, не сумніваюся.

— А чому ти такий упевнений?

— А чому б і ні?

— Якщо мені не зраджує пам’ять, брат Меррідью — велике цабе у «Джейсон-Воргоул». А «Джейсон» минулого тижня придбала п’ятсот неіменних облігацій компанії з Кюрасао вартістю півмільйона.

— Вибач, друже, мені дуже прикро, — прошепотів Полфрі з темряви, яка, здавалося, завжди його зусібіч огортала.

— За що, Гаррі? — лагідно спитав Ґудгью.

Безумні очі Полфрі дивилися повз Рекса на двері. Вони сиділи у пабі в північній частині Лондона, який сам Полфрі і обрав, недалеко від будинку Ґудгью у Кентіш-Таун.

— За те, що запанікував. Що зателефонував тобі в офіс. Сполохав. Як ти так швидко сюди дістався?

— На велосипеді, звичайно. Гаррі, у чому справа? Ти виглядаєш так, ніби побачив привида. Сподіваюсь, вони не погрожували вбити і тебе1.

— На велосипеді, — повторив Полфрі, ковтнувши віскі і одразу ж витерши рот носовичком, ніби хотів знищити сліди злочину. — їздити на ровері — це чи не найкраще, що можна придумати. Пішоходи не доженуть, а водії мусять повно всього об’їжджати. Ти не проти перейти в іншу кімнату? Де більше шуму.

Вони сіли в ігровій кімнаті, де музичний автомат глушив їхню розмову.

Двоє м’язистих хлопців з солдатськими зачісками грали в більярд. Полфрі і Ґудгью сиділи пліч-о-пліч на дерев’яній лавці.

Полфрі черкнув сірником і з неабияким зусиллям прикурив.

— Ситуація загострюється, — прошепотів він. — Берр підібрався надто близько. Я їх попереджав, але вони не слухали. Прийшов час скинути маски.

— Гаррі, ти попереджав їх? — перепитав Ґудгью, як завжди вражений складністю систем зрадництва Полфрі. — Попереджав кого? Не Морока часом? Ти ж не хочеш сказати, що попереджав Морока, правда?

— Друже, доводиться служити і нашим, і вашим, — сказав Полфрі, зморщуючи носа і знову обводячи бар нервовим поглядом. — Єдиний спосіб вижити. Доводиться підтримувати довіру. З обох сторін. — Він посміхнувся, як божевільний. — Прослуховують мій телефон, — пояснив він, показуючи на вухо.

— Хто?

— Джеффрі. І його люди. «Моряки». «Флагманці».

— Звідки ти знаєш?

— О, дізнатися напевно неможливо. Це нікому не під силу. Принаймні у наш час. Хіба що для прослушки використовується якийсь допотопний прилад. Чи це робить поліція своїми недоладними методами. Інакше ніяк. — Він випив, хитаючи головою. — Це вже занадто, Рексе. Виходить з усіх рамок. — Він знову випив великими ковтками. Пробурмотів «будьмо», хоча щойно вже це казав. — Вони натякають. Секретарі. Старі приятелі з юридичного відділу. Прямо вони не кажуть, розумієш. Та їм і не треба. Ніхто не скаже: «Перепрошую, Гаррі, мій бос прослуховує твій телефон». Лише натяки. Двоє чоловіків у шкіряних штанах, як у мотоциклістів, почали грати у настільну гру з монеткою. — Може, ходімо деінде?

Навпроти кінотеатру була порожня тратторія. На годиннику була шоста тридцять. Офіціант-італієць зиркнув на них з презирством.

— Хлопці ще й побували у моїй квартирі, — зі смішком сказав Полфрі, так ніби розповідав вульгарний анекдот. — Нічого не поцупили. Мені господиня розповіла. Два мої товариші. Сказали, я їм дав ключ.

— А ти давав?

— Ні!

— А комусь іншому ключ давав?

— Ну, ти сам розумієш. Дівчата і все таке. Більшість вертали назад.

— То я мав рацію, вони таки тобі погрожували. — Ґуд-гью замовив дві порції спагеті і пляшку «К’янті». Офіціант скривився, як середа на п’ятницю, і крикнув замовлення крізь двері на кухню. Страх Полфрі взяв над ним гору. Він був немов холодний вітер, який хапав за коліна і забивав дихання перед розмовою.

— Рексе, насправді нелегко отак вивертати душу, — сказав Полфрі, немов хотів перепросити. — Звичка — друга натура. Коли вже сів на тюбик з зубною пастою, то назад її не запхаєш. Проблема. — Він похапцем підніс рот до краю келиха, щоб зловити вино, перш ніж воно розіллється. — Потрібна допомога. Ти вже вибач.

Як це часто бувало під час розмов з Полфрі, Ґудгью здавалося, що він слухає зіпсований запис, суть якого передавалася лише окремими спотвореними уривками.

— Гаррі, я не можу тобі нічого пообіцяти, і ти це знаєш. У житті не буває подачок. Усе потрібно заробити. Я так вважаю. Гадаю, ти також.

— Так, але твій козир — рішучість, — заперечив Полфрі.

— А твій — знання, — сказав Ґудгью.

Полфрі широко розкрив очі від здивування.

— Морок точно те саме сказав! Слово в слово! Я аж надто багато знаю. Це небезпечні знання. І в цьому моя біда! Рексе, оце ти мене здивував. Ясновидець чортів.

— Отже, ти розмовляв з Джеффрі Мороком. Про що?

— Ну, швидше це він зі мною розмовляв. Я лише слухав.

— Коли?

— Вчора. Ні, у п’ятницю. Прийшов до мене в кабінет. За десять перша. Я саме