Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

— Містере Роупер, я його анітрохи не звинувачую. Ви коли в гарному настрої, то буваєте дуже підлий. Мені вже не раз доводилося таке бачити. Підлий і хитрий, а ще дуже і дуже чарівний.

Роупер задрімав, і Джонатан слухняно задрімав також, прислухаючись до стрекотання ноутбуків Макденбі на фоні ревіння двигунів. Він прокинувся, Меґ принесла шампанського і канапе з копченим лососем, і вони знову розмовляли, знову сміялися, і знову задрімали. Коли він прокинувся знову, то помітив, що літак робить кола над немов іграшковим голландським містечком, закутаним у біле марево спеки. Крізь сухий туман він помітив повільні залпи артилерійського вогню — у вишках Віллемстад-ського нафтопереробного заводу згоряв надлишковий газ.

— Томмі, твій паспорт на якийсь час побуде в мене, якщо ти не проти, — тихо сказав Фріскі, коли вони переходили мерехтливу злітну смугу. — Лише тимчасово, гаразд? Як у тебе з готівкою?

— У мене її нема, — сказав Джонатан.

— Тоді добре. Значить, не варто цим перейматися. Щоправда, Томмі, ті кредитні картки, які дав тобі старий Кор-кі, вони, розумієш, більше про людське око. Приємно це не буде, ними користуватися, розумієш, про що я?

Роупер уже прошмигнув крізь митницю і вітався за руку з поважними людьми.

Рук сидів на помаранчевій лавці і читав середину газети «Файненшиал Таймз», на ньому були окуляри у роговій оправі, які він одягав лише для відстані. Група місіонерок, які кудись мандрували, співала дитячими голосами «Ісусе, любов душі моєї», за диригента у них був одноногий чоловік. Побачивши Рука, Джонатан майже опустився на землю.

Їхній готель був розташований на околиці міста: будиночки з червоними дахами скупчилися у формі підкови, біля них було два пляжі і ресторан просто неба, звідки відкривався вигляд на неспокійне вітряне море. У центральному найбундючнішому будиночку, у цілій низці просторих кімнат на верхньому поверсі, влаштувалося Роуперове товариство. Апартаменти шефа — в одному кінці, апартаменти Дерека С. Томаса, керівника, в іншому. Джонатанова вітальня мала вихід на балкон, де стояв столик і крісла, ліжко у спальні було таке велике, що на ньому могло б поміститися четверо людей, а подушки не пахли деревним димом. На столі його чекала пляшка подарункового шампанського repa Майстера і грона зеленого винограду, який наминав Фріскі, поки Джонатан влаштовувався. А ще він мав телефон, який не був закопаний глибоко під землею, і який задзвонив, ще коли Джонатан розкладав речі. Фріскі не спускав з нього погляду, коли він підняв слухавку.

Це був Рук, він хотів поговорити з Томасом.

— Томас слухає, — сказав Джонатан своїм найкращим голосом керівника.

— Повідомлення від Менді, вона вже в дорозі.

— Не знаю ніякої Менді. Хто це?

Пауза. Рук на іншому кінці вдає розгубленість.

— Це містер Пітер Томас?

— Ні, я Дерек. Ви не до того Томаса потрапили.

— Перепрошую, той, мабуть, у двадцять другому.

Джонатан кинув трубку і пробурмотів «ідіот». Він прийняв душ, одягнувся і повернувся у вітальню, де застав Фріскі, який згорбився у кріслі, вишукуючи у готельному журналі потенційні джерела еротичного збудження. Він зателефонував у двадцять другий номер і почув, як Руковий голос сказав «алло».

— Це містер Томас з 319-го. У мене назбиралося прання, заберіть його, будь ласка. Я залишу за дверима.

— Вже йду, — сказав Рук.

Джонатан пішов у ванну, витягнув стос списаних листків, які він заховав за баком, замотав їх у брудну сорочку, поклав сорочку у пакет для прання, кинув туди ж шкарпетки, носовичок і труси, написав список речей, поклав список у пакет і повісив його на дверну ручку з зовнішнього боку. Закриваючи двері, він помітив Міллі з лондонської навчальної групи Рука, яка йшла коридором у строгій ситцевій сукні, до якої був прикріплений бейджик з написом «Мілдред».

Шеф сказав вбивати час, поки не надійдуть подальші накази, повідомив Фріскі.

Отож, на Джонатанове щастя, вони вбивали час — Фріскі озброївся телефоном, а Таббі понуро волочився за ним, так ніби разом вони могли б убити більше часу. Проте Джонатану, попри всі його тривоги, було легше на душі, ніж у будь-який інший час, відколи він вирушив з Леньйону у свою одіссею. Неймовірна краса старих будівель наповнила його радісною ностальгією. Плавучий ринок і плавучий міст неабияк зачарували його, як і мало статися. Немов в’язень, якого випустили на волю, він любовно розглядав шумні юрби засмаглих туристів, і з захватом слухав тутешнє пап’яменто[87], яке перепліталося з голландською говіркою. Він знову був серед справжніх людей. Людей, які сміялися, розглядалися, скуповувалися, штовхалися і поїдали солодкі булочки на вулиці. І нічого, абсолютно нічого не знали про те, чим він займається.

Якось він помітив Рука і Міллі, які пили каву в одному з вуличних ресторанчиків, і у своєму новому настрої легковажності мало що їм не моргнув. Ще якось він упізнав чоловіка, на ім’я Джек, який ще в Лондоні, у Ліссон-Ґроув, вчив його користуватися копіювальним папером для тайнопису. Джеку, як справи? Він озирнувся і виявилося, що образ, який вимальовувала його уява, це не Таббі і не Фріс-кі, що йдуть за ним слідом, а капітанове волосся Джед, яке розвівається на вітрі.

«Томасе, я не розумію. Хіба людину люблять за те, чим вона заробляє на життя? Це не для мене».

«А якщо він грабує банки?»

«Всі грабують банки. Банки грабують усіх».

«А якщо він убив твою сестру?»

«Томасе, ради Бога».

«Називай мене просто Джонатан», — сказав він.

«Чому?»

«Так мене звуть. Джонатан Пайн».

«Джонатан, — сказала вона. — Джонатан. О чорт! Так ніби тебе відправили назад на манеж і змусили почати все спочатку. Джонатан...Мені навіть не подобається... Джонатан... Джонатан».

«Може, ти звикнеш», — сказав він.

Повернувшись у готель, у вестибюлі вони наткнулися на Ленгборна, оточеного групою грошовитих чоловіків у темних костюмах. Він виглядав розлюченим — так він міг виглядати, коли його машина запізнювалася чи хтось відмовлявся з ним спати. Хороший настрій Джонатана лише роздратував його ще більше.

— Ти ніде тут Апостола не бачив? — запитав він, навіть не привітавшись. — Чортовий карлик як у воду канув.

— Ні сном ні духом, — сказав Фріскі.

З Джонатанової вітальні винесли меблі. На пересувному столику серед льоду охолоджувалися пляшки шампанського

«Дом Периньйон». Кілька дуже повільних офіціантів перекладали з візка тарілки з канапе.

«Ти вестимеш світські бесіди, — говорив йому Роупер, — усміхатимешся до діток, виглядатимеш у розквіті сил.

«А якщо вони почнуть