Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
— І що він сказав? — наполягав Ґудгью.
— Він сказав, — Полфрі глибоко вдихнув, так ніби збирався глибоко пірнути, — він сказав, що час добрим людям прийти на допомогу партії. Сказав, що американські колеги хочуть прибрати до рук «П’явку». Вони самі розберуться зі своїми правоохоронними органами, які беруть участь в операції, але розраховують, що ми своїх притримаємо самі. Хотів переконатися, що я з ними заодно.
— І ти на це сказав..?
— Так, заодно. На сто відсотків. Бо так воно і є, правда? — Він обурено відвернув голову. — Ти ж не хочеш сказати, що я мав його послати, правда? Боже правий!
— Гаррі, звичайно ні. Ти повинен робити, як краще для тебе. Я це розумію. Отож ти сказав, що ти з ними заодно. Як він на це відреагував?
Полфрі знову став агресивно-понурим.
— Йому потрібна юридична оцінка договору про розподіл сфер впливу між Рівер-гаузом і Берровим агентством, у середу до п’ятої по полудні. Того договору, який я для вас підготував. Я пообіцяв, що принесу його.
— І?
— І все. Мій дедлайн — у п’ятницю о п’ятій. Команда «Флагмана» збереться на засідання наступного ранку. Йому потрібен час, щоб спочатку вивчити мій звіт. Я сказав, без проблем.
Він різко замовк, на високій ноті, припіднявши брови. Ґудгью задумався: коли так робив його син, це означало, що він щось приховував. Ґудгью запідозрив Полфрі у тому ж самому.
— Це все?
— А що має бути ще щось?
— Морок залишився тобою задоволений?
— Якщо чесно, то дуже.
— Чому, Гаррі? Ти ж всього-на-всього погодився виконувати вказівки? Чому він має бути тобою задоволений? Ти погодився ще щось для нього зробити? — У Ґудгью було дивне відчуття, ніби Полфрі хоче, щоб на нього натиснули сильніше. — Може, ти ще щось йому сказав? — припустив він з усмішкою, щоб співрозмовник охочіше зізнався.
Полфрі зболено посміхнувся.
— Але Гаррі, що такого ти міг сказати Мороку, про що він не знав раніше?
Полфрі старався з усіх сил. Здавалося, він знову і знову намагається здолати якусь перешкоду, твердо вирішивши рано чи пізно її таки перемогти.
— Ти сказав йому про мене? — допустив Ґудгью. — Ти не міг цього зробити. Це було б самогубство. То ти сказав?
Полфрі захитав головою.
— Ніколи, — прошепотів він. — Рексе, слово честі. Мені б таке навіть у голову не прийшло.
— Тоді що?
— Рексе, просто теорії. Припущення, от і все. Гіпотези. Теорія ймовірності. Жодних таємниць, нічого поганого. Теорії. Сухі теорії. Пустослівні балачки. Щоб час минув швидше. Хлопака стоїть у моєму кабінеті. Обід. Витріщається на мене. Мусив же я йому хоч щось сказати.
— Теорії, які ґрунтуються на чому?
— На основі клопотання, яке я для тебе підготував. Про те, як притягнути Роупера до кримінальної відповідальності згідно з британськими законами. Я працював над ним у твоєму офісі, пам’ятаєш?
— Звісно, пам’ятаю. Якою була твоя теорія?
— Все закрутилося завдяки секретному додатку, який підготували правоохоронці з Маямі. Огляд наявних доказів. Як там його, Стрельскі? Перша партія товару, яку Роупер надіслав картелям. Угода лише в загальних рисах, усе дуже приховано, все надсекретно. Лише для твоїх і Беррових очей.
— І твоїх також, звичайно, — сказав Ґудгью, відсовуючись від нього у передчутті огидного зізнання.
— Розумієш, я трохи погрався у гру, від якої неможливо стриматися, коли читаєш подібний звіт. Ми всі цим грішимо, правда? По-іншому ніяк. Природна цікавість. Мозок сам тобі говорить: «вияви шпигуна». Всі ці записи довгих розмов, коли в кімнаті їх лише троє. А іноді й двоє. Де б вони не були, завжди з ними був той, хто на них доносив. Звісно, я розумію, що сучасні технології можуть творити дива, але ж не настільки.
— Отож ти виявив шпигуна.
У Полфрі був дуже гордий вигляд, як у людини, яка нарешті наважилася і виконала своє завдання на цей день.
— І ти розповів Мороку, на кого вийшов, — допустив Ґуд-гью.
— Отой грек. Поплічник картелів у їхніх темних оборуд-ках, але варто їм обернутися, як він уже видає їх американським правоохоронцям. Апостол. Адвокат, як і я.
Дізнавшись тієї ж ночі від Ґудгью про нерозважливий вчинок Полфрі, Берр опинився перед дилемою, якої найбільше боїться кожен керівник агента розвідки.
Його перша реакція була, як завжди, імпульсивна. Він накидав термінове особисте донесення Стрельскі у Маямі, у якому повідомив, що у нього є підстави думати, що «ворожі сили в «чистій розвідці» викрили твого брата Майкла». Він виправив «викрили» на «демаскували» через повагу до лексикону американських шпигунократів і відправив донесення. Він не написав, що витік інформації іде з британської сторони: Стрельскі і сам міг про це здогадатися. Виконавши свій обов’язок перед Стрельскі, нащадок йоркширських ткачів стоїчно сидів у своєму мансардному офісі і розглядав жовтогаряче небо над Вайтголлом крізь засклений дах. Минули ті часи, коли Берр місця собі не знаходив, чекаючи на звістку, будь-яку звістку, про свого агента. Тепер він мусив вирішити, чи витягувати агента, чи наплювати на ризик і продовжувати операцію. Усе ще в роздумах, він поплентався довгим коридором і влаштувався, тримаючи руки в кишенях, на батареї в офісі Ґудгью, з якого було чутно туркотання голубів на парапеті.
— Прикинемо найгірший сценарій? — запропонував Ґудгью.
— Найгірше — це якщо вони притиснуть Апо до стінки і він їм розповість, що це ми наказали йому дискредитувати Коркорана як підписанта документів, — сказав Берр. — А тоді їхньою наступною мішенню стане новий підпи-сант — мій хлопчина.
— Леонарде, хто такі «вони» у цьому сценарії?
Берр знизав плечима.
— Клієнти Апо. Або працівники «чистої розвідки».
— Але ж, Боже милостивий, Леонарде, відділ «чистої розвідки» на нашому боці! Наші думки не в усьому збігаються, але вони не нехтуватимуть безпекою нашого інформатора лише через війну за розподіл сфер впливу між...
— О, Рексе, ще й як нехтуватимуть, — лагідно сказав Берр. — Розумієш, вони такі. І саме
