Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
Він почав кричати:
— Обережно! Дайте проїхати! — але вони його наче і не чули. Фургон, який їхав позаду, тримався бампер у бампер з фургонами обабіч Ґудгью. Крізь брудне вітрове скло неможливо було роздивитися обличчя водія. Фургони з обох боків затиснули його настільки, що варто було йому легенько повернути кермо, і він би зачепив когось з них.
Припіднявшись з сідла, Ґудгью загримав кулаком у рукавичці по боковій панелі лівого фургону, а потім відштовхнувся від нього, щоб відновити рівновагу. Байдужі очі в бокових дзеркалах дивилися на нього без будь-якої зацікавленості. Він так само атакував і фургон справа. Той у відповідь лише під’їхав ще ближче.
Він наглої смерті його врятувало червоне світло світлофора. Фургони зупинилися, але Ґудгью, уперше в житті, проїхав на червоне світло, заледве розминаючись зі смертю, яка виглядала як відполірований передній бампер «Мерседеса».
Того ж дня Реке Ґудгью переписав свій заповіт. Наступного дня він вдався до лише йому відомих хитрощів і зумів обійти бюрократичну машинерію свого власного міністерства — і приватного офісу свого шефа — й конфіскував частину верхнього поверху — хаотично розкидані мансардні приміщення, переповнені застарілим електронним обладнанням, якому вже давно місце в музеї, і яке тут тримали на випадок захоплення Британії більшовиками, що було не за горами. Хоча ймовірність такого розвитку подій уже канула в далеке минуле, проте чиновникам з адміністративно-господарського відділу ще поки про це не повідомили, тому коли Ґудгью попросив доступ до мансарди для виконання секретного завдання, вони радо пішли назустріч. За одну ніч застаріле обладнання вартістю кілька мільйонів фунтів стерлінгів відправили на стоянку для вантажівок у Олдершот — доживати віку й іржавіти.
Наступного дня Беррова маленька команда мала у своєму розпорядженні дванадцять затхлих мансардних кімнаток, два несправних туалети розміром з тенісний корт, сигнальну комірку з обірваними дротами, окремі сходи з мармуровою балюстрадою і протертими дірками в лінолеумі, а ще сталеві двері з тюремним вічком. А ще через день Ґудгью ретельно перевірив кожен куток і повідрізав усі телефонні лінії, які потенційно могли б прослуховува-тися Рівер-гаузом.
Що стосувалося викачування грошей з міністерства, то тут чвертьстолітній досвід Ґудгью у ролі простого смертного працівника Вайтголлу не минув даремно. Він став Робін Гудом-бюрократом, який запускав руку в урядові рахунки, щоб урешті піймати на гачок державних службовців, які збилися з шляху істинного.
Берру потрібно ще троє працівників і він навіть знає, де їх знайти? Найми їх, Леонарде, найми їх.
Інформатору є що розповісти, але він хоче декілька тисяч завдатку? Заплати йому, Леонарде, дай стільки, скільки він схоче.
Роб Рук просить двох охоронців, щоб поїхати на Кюрасао? Робе, хіба двох вистачить? Може, краще чотирьох, це задля його ж безпеки.
Усі дріб’язкові заперечення, насмішки і причіпки Ґуд-гью як вітром здуло. Варто було йому ввійти крізь сталеві двері нового Беррового мансардного гніздечка, і він скидав свою ущипливість, мов маску, чим вона насправді весь час і була. Щовечора, коли офіційні робочі справи добігали кінця, Ґудгью ішов на свою, як він її скромно називав, нічну зміну, і Берру доводилося братися за роботу з не меншим ентузіазмом. Ґудгью наполіг, щоб йому виділили найбільш занехаяну кімнату в кінці порожнього коридору, з вікнами на парапет, загарбаний голубами. їхнє воркування звело б з розуму кого завгодно, але Ґудгью їх ніби й не чув. Твердо вирішивши не заходити на Беррову операційну територію, він з’являвся лише для того, щоб прихопити черговий стос звітів, чи заварити собі шипшинового чаю, чи обмінятися слівцем з працівниками нічної зміни. А потім знову повертався до свого робочого столу і продовжував стежити за останніми диспозиціями ворога.
— Леонарде, я планую потопити їхнього «Флагмана» з усіма на борту, — сказав він Берру і голова його при цьому несподівано засіпалася. Такого за ним Берр ще не спостерігав. — У Морока опісля не залишиться жодного «моряка». А твій Діккі Бомж Роупер надійно сидітиме за ґратами, згадаєш мої слова.
Берр не проти їх згадати, але все ж сумнівається в їхній правдивості. І справа не в тому, що він сумнівався у твердості намірів Ґудгью. Як і не сумнівався у тому, що люди
Морока навмисно зроблять усе, щоб вимотати, налякати чи навіть госпіталізувати свого противника. Довгими місяцями Берр і сам уважно стежив за всіма своїми діями. Він завжди старався зранку самотужки відвозити дітей до школи і домовлявся, щоб хтось їх забирав увечері. Берр переймався лише тим, що Ґудгью досі не усвідомлював масштабів цього восьминога. Лише минулого тижня Берру тричі відмовили у доступі до документів, які, як він знав, ходили по руках. Він тричі протестував і все даремно. Востаннє він особисто пішов у міністерство закордонних справ, щоб поговорити зі співробітником архіву у його ж лігві.
— Містере Берр, боюся, вас дезінформували, — сказав архіваріус у чорній краватці працівника похоронного бюро і чорних нарукавниках поверх чорного піджака. — Досьє, про яке йдеться, наказали знищити ще декілька місяців тому.
— Ви хочете сказати, що до нього мають доступ лише «флагмани». Чому б вам не називати речі своїми іменами?
— Хто до нього має доступ, сер? Здається, я вас неправильно зрозумів. Не могли б ви пояснити більш зрозуміло?
— Містере Аткінс, моя справа — це «П’явка». Я особисто відкривав досьє, на яке зараз даю запит. Це одне з шести досьє по «П’явці», які відкривали і паралельно наповнювали люди з мого відділу: два по суті справи, два по організації, два особисті. Жодне з них не проіснувало більше, ніж півтора року. Хто коли-небудь чув про архіваріуса, який би дав дозвіл на знищення досьє через вісімнадцять місяців після того, як його завели?
— Містере Берр, мені дуже шкода. Може, «П’явка» і ваша справа, я не маю підстав не вірити вашим словам, сер. Але, як кажуть у нас в архіві, навіть якщо вам належить справа, це ще не означає, що вам належить і досьє.
Попри все, інформація продовжувала
