Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

ніколи й не визнає, невиправний романтик. Роупер вірить у світло на кінці пірса. Але от біда в тому, що нещасний нічний метелик теж у це вірив. — Під супровід Коркоранового злого бурчання у воду полетів ще один камінь. — А от Коркі закоренілий скептик. І ти, з моєї особистої і професійної точки зору, ніщо інше як отрута. — Ще один камінь. І ще один. — Я кажу йому, що ти отрута, але він мені не вірить. Він вигадав тебе. Ти вихопив з полум’я його чадо. А тим часом Коркі — дякуючи певним особам, не будемо називати імен, твоїм друзям, як я підозрюю — пройдений етап. — Він допив пиво, швиргонув банку на пісок і взявся шукати ще один камінь, який Джонатан люб’язно йому подав. — Солоденький, давай начистоту, дехто вже трішечки підупав, правда?

— Коркі, як на мене, то у декого просто трішечки дах поїхав, — сказав Джонатан.

Коркоран струсив пісок з рук.

— Боже, як же ж важко бути злочинцем, — поскаржився він. — Купа людей, вічний шум. А скільки дурних засранціві Вічно треба йти туди, куди не хочеться. У тебе не так? Звісно, що ні. Ти так низько не опускаєшся. Саме це я безперестанку й торочу шефу. Але хіба він мене слухає?

— Нічим не можу допомогти, Коркі.

— О, не хвилюйся, я сам зі всім розберусь. — Він запалив сигарету і з вдячністю видихнув. — А тепер ось що, — сказав він, махнувши рукою у бік будиночка Вуді. — Дві ночі підряд, мої шпигуни мені доповіли. Мені кортить донести шефу, звичайно. Нема нічого приємнішого. Але я не можу так вчинити з нашою леді Кристалу. Але от за інших я не ручаюсь. Хтось все одно пробовкається. Так завжди буває. — На фоні місяця чітко вималювалися контури Міс Мейбл. — Ніколи не любив вечорів. Просто терпіти не можу цих сучих синів. Та й ранків також, раз уже на це пішло. А все через трикляті похоронні дзвони. Якщо ти Коркі, на більше ніж десять стерпних хвилин на день можна й не сподіватися. Ще по одній, за королеву?

— Ні, дякую.

На легку мандрівку ніхто не сподівався. На світанку вони зібралися біля злітно-посадкової смуги на вершині Міс Мейбл, немов справжні біженці. Джед була у темних окулярах і навмисно нікого не помічала. У літаку, не знімаючи окуляри, вона сиділа, згорбившись, на місці у задньому ряду між Коркораном і Деніелем, а Фріскі і Таббі пильнували Джонатана з флангів спереду. Коли вони приземлилися в Нассау, Макартур чекав на них біля турнікету. Коркоран подав йому паспорти, серед яких був і Джонатановий, і всіх пропустили без проблем.

— Джед зараз знудить, — заявив Деніел, коли вони сідали у новенький «Роллс-ройс». Коркоран наказав йому заткнутись.

Маєток Роупера виявився прикрашеним ліпниною будинком у стилі епохи Тюдорів. Він виглядав моторошно і на диво занедбано.

По обіді Коркоран повів Джонатана по магазинах у Фрі-тауні. Коркоран був дуже розсіяний. Кілька разів він зупинявся у гидких забігайлівках, щоб перехилити чарку, а Джонатан тим часом попивав «Кока-колу». Здавалося, тут усі знали Коркорана, а дехто навіть надто добре. Фріс-кі плентався позаду них. Вони купили три дуже дорогих італійських ділових костюми — штани потрібно підшити на вчора, будь ласка, Клайв, сонечко, інакше шеф оскаженіє. Далі вони придбали півдюжини сорочок, шкарпеток, і краваток під колір, а ще черевики і пояси, легенький синій дощовик, білизну, лляні носовички, піжами, і шкіряну торбинку для туалетних приладів з електробритвою і двома гарненькими щітками для волосся зі срібними ініціалами «Т»:

— Мій друг визнає лише те, що позначено літерою «Т», правда, любчику?

А коли вони повернулися назад до Роуперового маєтку, останніми штрихами Коркоранового творіння були гаманець зі свинячої шкіри, в якому було повно кредитних карток на Томасове ім’я, чорна ручна валіза, золотий годинник «Піаже» і дві золоті запонки з вигравіюваними ініціалами «ДСТ».

Отож до того часу, коли всі зібралися у вітальні, щоб перехилити по келиху шампанського — Джед і Роупер розпашілі і розслаблені, — Джонатан уже був взірцем сучасного молодого керівника.

— Що ми про нього думаємо, дорогенькі? — запитав Коркоран, явно пишаючись своїм творінням.

— Збіса гарний, — сказав Роупер байдужим тоном.

— Супер, — сказала Джед.

Випивши шампанського, вони подалися на острів Па-радайз в ресторан Енцо, де Джед і замовила салат з омарів.

Всього-на-всього. Один салат з омарів. Замовляючи його, Джед обіймала Роупера за шию. Вона не забрала руку, поки Роупер передавав її замовлення власникові ресторану. Вони сиділи поруч, бо це був їхній останній вечір разом, і, як всі знали, вони кохали одне одного до безтями.

— Дорогі, — сказав Коркоран, підіймаючи свій келих вина до них. — Ви чудова пара. Неймовірно красива. Нехай вас ніхто не розлучить. — Він залпом випив усе вино, тим часом як власник ресторану — італієць, якому від цієї картини серце кров’ю обливалося, — говорив, що, на превеликий жаль, салат з омарів закінчився.

— Джедс, може телятини? — запропонував Роупер. — Паста теж мала б бути непогана. Щось з курятиною? Ні, не треба. Забагато часнику. Доведеться тебе ізолювати. Риби? Принесіть їй рибу. Джедс, хочеш рибу? Може, морський язик? Яка у вас є риба?

— Для нашої дами, — сказав Коркоран, — лише найкращу рибу.

Джед замовила рибу замість омарів.

Джонатан також їв рибу і смакувала вона йому «пречудово». На думку Джед, риба була «розкішна». З ними погодились Макданбі, які по першому свистку стрімголов при-мчалися у ресторан, щоб кількість гостей за Роуперовим столом не була меншою, ніж належить.

— Як на мене, зовсім вона не розкішна, — сказав Коркоран.

— О, Корке, вона значно краща, ніж омари. Моя найулюбленіша риба.

— Але омари є в меню, весь острів аж кишить омарами, якого чорта вони їх не мають? — не вгавав Коркоран.

— Корке, вони просто напартачили. Не всі такі генії, як ти.

Роупер був стурбований. Але він не був налаштований вороже, просто його думки були далеко, а рука — на стегні

Джед. Проте Деніел, якому незабаром треба було їхати в Англію, вирішив повернути батька на землю.

— Роупер дуже гризеться, — порушив він неприємну тишу. — Він от-от має укласти одну супер-пупер угоду. От тоді вже й заживе як в Бога за пазухою.

— Денс, закрий пельку на петельку, — добродушно сказала Джед.

— Хто