Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

— Ти саме вчасно, — тихо сказав Рук. — А тепер послухай.

«Джонатане, — думав він, поки слухав інструктаж Рука. — Джонатане, Джонатане, Джонатане... Коли це все нарешті вилізе тобі боком?»

22

У нотаріальній конторі Молдера були меблі з трояндового дерева, штучні квіти і сірі жалюзі. Безліч щасливих облич голландської королівської сім’ї радісно усміхалися з панельних стін, і нотаріус Молдер усміхався разом з ними. Ленгборн і заступник Апостола Моранті сиділи за столом: Ленгборн, як завжди понурий, гортав документи, проте Моранті був насторожений, немов старий собака пойнтер, і своїми карими очима стежив за кожним Джонатановим рухом. Моранті був італійцем приблизно шістдесяти років, з великою головою, сивим волоссям, смуглою шкірою і ямками на обличчі. Навіть зовсім не рухаючись, він викликав у присутніх почуття тривоги: від нього віяло духом народного правосуддя, духом боротьби селян за виживання. Одного разу він розлючено забурчав і вдарив своєю гігантською лапою по столу. Але це було лише для того, щоб притягнути до себе через стіл документи, і, оглянувши їх, швиргонути назад. Іншого разу він відкинув голову назад і вп’явся поглядом у Джонатанові очі, так ніби хотів розгледіти у них чи він прибічник колоніалізму, чи ні.

— Містере Томас, ви англієць?

— Я новозеландець.

— Ласкаво просимо у Кюрасао.

Молдер, навпаки, був опасистий, простий, життєрадісний чоловік. Коли він усміхався, його щічки виблискували, як червоні яблука, а коли він переставав усміхатися, вам кортіло якомога швидше лагідно поцікавитися у нього, що ж ви зробили не так.

Проте рука його тремтіла.

Чому вона тремтіла, хто нею трусив, від чого вона тремтіла, від розпусти чи від хвороби, від пиятики чи від страху, Джонатан міг лише здогадуватися. Але вона тремтіла так, ніби належала не Молдеру, а комусь зовсім іншому. Вона тремтіла, коли приймала Джонатанів паспорт від Ленгбор-на, тремтіла, коли старанно переписувала у бланк фальшиві дані. Тремтіла, коли віддавала паспорт назад Джонатану, а не Ленгборну. І знову затремтіла, коли розкладала документи на столі. Навіть його пухкий вказівний палець тремтів, коли він показував Джонатану місце, де той мав поставити підпис під відмовою від власного життя, і місце, де для цього було достатньо й ініціалів.

І коли Молдер дав на підпис Джонатану всі відомі і невідомі йому документи, тремтяча рука дістала і самі безіменні облігації — важку тремтячу пачку блакитних документів, виданих Джонатановою власною компанією «Трейдпезс лімітед», на кожній з яких був номер і рельєфна герцогська печатка, і кожна — із тисненням, ніби це й насправді були банкноти, хоча теоретично так і було, бо їхнім призначенням було збагатити власника документа, не розголошуючи його імені. І Джонатан одразу здогадався, йому не потрібне було підтвердження, що дизайн облігацій розробив Роупер: щоб напустити туману, як би він сказав, щоб підняти планку, щоб вразити клоунів.

Потім Молдер по-ангельськи кивнув Джонатану і той відразу ж підписав і самі облігації як єдина сторона, яка представляла інтереси компанії.

За одним махом він тут же підписав і надрукований любовний лист нотаріусу Молдеру, в якому призначав його як жителя Кюрасао менеджером «Трейдпезс Лімітед», згідно з місцевими законами.

Раптом процедура закінчилася і їм залишилося лише потиснути руку, яка так сьогодні напрацювалася. Що вони належним чином і зробили, навіть Ленгборн, а Молдер, рум’яний п’ятдесятилітній школяр, уже махав їм зі сходів своєю пухкенькою ручкою, і мало що не обіцяв щотижня їм писати.

— Томмі, якщо ти не проти, я заберу паспорт назад, — сказав Таббі і підморгнув.

— Але, Діккі, ми з Дереком уже знайомі, якщо я не помиляюся! — голландський банкір виспівував Роуперу, який стояв там, де мав би бути мармуровий камін, якби банки в Кюрасао мали каміни. — І, гадаю, не лише зі вчора! Я б сказав, ми старі друзі з Кристалу. Нетті, принеси, будь ласка, містеру Томасу чаю!

На якусь мить професійному спостерігачеві відібрало пам’ять. Потім він пригадав ніч на Кристалі, і Джед, яка сиділа на протилежному кінці столу, до її шкіри торкалися перлові прикраси і синя сатинова сукня з декольте, і там же був і цей пустоголовий банкір, який зараз стояв перед ним і нудотно розповідав усім про його зв’язки з нинішніми впливовими державними чиновниками.

— Звісно, Піте, радий знову вас бачити, — з невеликим запізненням вигукнув готельєр, простягаючи свою руку підписанта. І відразу ж Джонатан уже вдруге за останніх двадцять хвилин обмінювався рукостисканнями з Мол-дером і Моранті, так ніби бачив їх уперше в житті. Проте Джонатан навіть і оком не моргнув, як і вони, тому що він починав розуміти, що у цьому театрі один актор може грати декілька ролей протягом одного робочого дня.

Вони сіли за стіл з усіх його сторін, Моранті спостерігав і слухав, немов арбітр, а говорив переважно банкір, який, вочевидь, вважав своїм обов’язком ознайомити Джонатана з горою непотрібної інформації.

Акціонерний капітал офшорної компанії в Кюрасао може бути у будь-якій валюті, сказав голландський банкір. Немає жодних обмежень на переведення акцій у власність іноземців.

— Чудово, — сказав Джонатан.

Ленгборн ліниво підвів на нього погляд. Моранті не поворухнувся. Роупер, який відкинув голову назад і розглядав старовинну голландську ліпнину на стелі, загадково посміхнувся.

Компанія звільняється від сплати податків на прибуток від приросту капіталу, на прибуток нерезидента, на дарування чи на нерухомість, сказав банкір. Передача акцій необмежена. Вона не обкладається адвалерним податком і гербовий збір також сплачувати не потрібно.

— Ну, як гора з плеч упала, — з неменшим ентузіазмом, як раніше, сказав Джонатан.

Містер Дерек Томас не зобов’язаний перед законом призначати зовнішніх аудиторів, сказав банкір так серйозно, ніби ці слова піднімали його до вищого чернечого сану. Містер Томас може вільно у будь-який момент перевести компанію під іншу юрисдикцію на свій вибір.

— Я матиму це на увазі, — сказав Джонатан, і цього разу, на його здивування, байдужий Моранті розплився в усмішці і сказав: «У Нову Зеландію», так ніби вирішив, що врешті-решт це місце цілком доречне.

Потрібно оплатити частину акціонерного капіталу сумою не менше шести тисяч доларів, але цій нормі ви цілком відповідаєте, продовжував банкір. Залишається лише «нашому дорогому другу Дереку» для проформи написати своє ім’я на деяких документах.

Банкір посміхнувся, розтягнувши губи, як еластичну стрічку, і вказав на чорну ручку, яка стояла на столі на дерев’яній підставці.

— Піте, я перепрошую, — сказав Джонатан стурбовано, але з усмішкою. — Я не зовсім зрозумів, що саме ви мали