Українська література » » Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

---
Читаємо онлайн Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
перейшов до атаки.

— Отож хто покупець? — знову повторив він запитання, яке він уже ставив Роуперу в літаку.

— Моранті.

— Ні, не він. Він не заплатив вам ні цента. Ви вклали сто мільйонів доларів — ну, нехай інвестори це зробили.

А що вкладає Моранті? Ви продаєте йому зброю. Він її купує. А де ж його гроші? Чи він розплачується чимось кращим за гроші? Чимось, що ви зможете продати за значно, значно більше, ніж сто лимонів?

У темряві Роуперове обличчя стало схожим на мармурову маску, але довга іронічна посмішка не сходила з його вуст.

— Ти і сам з таким мав справу, правда? Ти і той кенгу-рушник, якого ти вбив. Гаразд, ти це заперечуєш. Не звернув на це належної уваги, то це вже твої проблеми. Як на мене, то або звертай належну увагу, або взагалі залишайся байдужим. Але все одно ти розумний хлопець. Шкода, що наші стежки раніше не перетнулися. Ти б мені став у пригоді у кількох інших місцинах.

У кімнаті позаду них задзвонив телефон. Роупер рвучко обернувся і Джонатан перехопив його погляд, спрямований на Ленгборна, який під час розмови, тримаючи слухавку біля вуха, дивився на годинник. Він поклав слухавку, заперечно похитав головою до Роупера і повернувся на диван до свого журналу. Роупер знову вмостився у пластмасовому кріслі.

— Пригадуєш, як колись Китай торгував зі Штатами? — з ностальгією в голосі запитав Роупер.

— Я думав, це відбувалося у тридцятих роках дев’ятнадцятого століття.

— Але ж ти про це читав, правда? Усе решту, як я уже помітив, ти читав.

— Так.

— Пам’ятаєш, що ті гонконгські британці переправляли річкою в Кантон? Обходячи китайську митницю, фінансуючи Імперію, заробляючи собі гори грошей?

— Опіум, — сказав Джонатан.

— За чай. Опіум за чай. Бартер. Повернулися в Англію — капітани промисловості. Рицарські звання, ордени і все таке. Яка в біса різниця? Візьми і зроби! — тільки це має значення. Американці це знають. А чим ми гірші? Закостенілі вікарії з їхніми щонедільними воланнями з кафедри, старпери з їхнім вічним попиванням чаю з печивом і балачками про те, що бідолашна місіс така-то померла від того і цього. Та до дідька таке життя! Гірше сраної в’язниці. Знаєш, що Джед мене спитала?

— Що?

— «Наскільки ти поганий? Розкажи мені про все найгірше!» Боже правий!

— Що ви відповіли?

— «До найбільшого засранця на світі мені ще як до неба рачки! — сказав я їй. — Є я, а є джунглі, — сказав я їй. — Нема поліцейських за кожним поворотом. Правосуддя не роздають направо і наліво хлопці в перуках, які хоч щось трохи знають про закон. Немає нічого. Я думав, тобі таке подобається». Це її трохи струсонуло. Нічого, піде їй на користь.

Ленгборн постукав по склі.

— Чому ви ходите на ці зустрічі? — спитав Джонатан. Вони вже піднімались на ноги. — Для чого, маючи собаку, гавкати самому?

Роупер голосно засміявся і поплескав Джонатана по спині.

— Друже, не вірю я собаці, ось чому. Жодному. Ти, Коркі, Сенді — не довірився би жодному з вас у порожньому курнику. Нічого особистого. Такий уже я є.

Дві автівки чекали між підсвіченими кущами гібіскусу у готельному дворику. Перша — «Вольво», за кермом якої був Ґас. Ленгборн сів спереду, Роупер і Джонатан — ззаду.

Таббі і Фріскі їхали за ними у «Тойоті». Ленгборн тримав у руках портфель.

Вони проїхали високим мостом та побачили знизу вогні міста і голландські водні шляхи, які чорніли між вогнями. Вони спустилися з крутого схилу. Старовинні будинки змінилися старими халупами. Раптом темрява здалася небезпечною. Вони їхали рівною дорогою, вода була від них справа, підсвічені контейнери з підписами на кшталт «Сі-ленд», «Недлойд» і «Тіппгук» — зліва. Вони повернули ліворуч і Джонатан побачив низький білий дах і сині стовбці й здогадався, що це митниця. Там був інший асфальт, від нього гуділи колеса.

— Зупинись біля воріт і вимкни фари, — наказав Ленгборн. — Усі.

Ґас зупинився біля воріт і вимкнув усі фари. Позаду них те ж саме зробив Фріскі у «Тойоті». Перед ними стояли білі заґратовані ворота з попереджувальними написами голландською і англійською. А потім ліхтарі навколо воріт також згасли і з темрявою запала й тиша. У далині Джонатан бачив сюрреалістичний пейзаж з кранів і автонавантажувачів, освітлених дуговими лампами, і бліді контури великих кораблів.

— Нікому не рухатися. Вони мають бачити ваші руки, — наказав Ленгборн.

Його голос став владним. Це була його вистава, хоча ще й не було зрозуміло, про що. Він привідкрив дверцята ав-тівки і порухав ними туди-сюди, щоб освітлення салону мигнуло двічі. Ленгборн закрив дверцята і вони знову опинилися у повній темряві. Він опустив вікно. Джонатан побачив, як у салон простягнулася рука — біла, чоловіча і сильна. Далі виднілося оголене передпліччя і біла сорочка на короткий рукав.

— Одна година, — сказав Ленгборн, звертаючись угору кудись у темряву.

— Це задовго, — заперечив грубий голос з акцентом.

— Ми домовилися про годину. Або одна година, або нічого.

— Окей, окей.

Лише тоді Ленгборн простягнув у вікно конверт. Загорівся ліхтарик і вміст конверта було швидко перераховано. Білі ворота відчинилися. Не вмикаючи фар, вони поїхали вперед, «Тойота» позаду них не відставала. Вони проїхали повз старовинний якір, вмурований в бетон, і опинилися на алеї різнокольорових контейнерів, кожен з яких був позначений комбінацією з літер і семи цифр.

— Тут ліворуч, — сказав Ленгборн. Вони повернули ліворуч і «Тойота» зробила так само. Джонатан рвучко пригнувся, коли на них раптом почала опускатися стріла помаранчевого крану.

— Тепер праворуч. Отут, — сказав Ленгборн.

Вони повернули праворуч і перед ними з моря показався чорний корпус танкера. Знову праворуч, і вони обгинали ряд з шести пришвартованих кораблів: два величезних, свіжопофарбованих лайнери і чотири обшарпаних вантажних судна, кожне з яких мало освітлений трап до води.

— Зупинись, — наказав Ленгборн.

Усе ще в темряві, вони зупинилися. «Тойота» позаду також. Цього разу минуло всього декілька секунд, поки на лобовому склі показалося світло ліхтарика: спочатку червоне, потім біле, і далі знову червоне.

— Відкрий усі вікна, — сказав Ґасу Ленгборн. Він знову переймався руками. — Поклади руки на панель, що вони їх бачили. Шефе, поклади руки на сидіння перед собою. Томасе, ти також.

З незвичним смиренням Роупер зробив так, як йому наказали. Було прохолодно.

Відгуки про книгу Нічний адміністратор - Джон Ле Карре (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: