Молодий місяць - Стефані Маєр
— Ти полював на Вікторію? — скрикнула я, мій голос звучав на дві октави вище.
Віддалене похропування Чарлі стало нерівним, але скоро знову відновилося.
— Полювання було невдалим, — відповів Едвард, збентежено вивчаючи моє перекошене обличчя. — Але наступного разу в мене все вийде. Вона більше не отруюватиме чистого повітря, вдихаючи й видихаючи його.
— Це… навіть не обговорюється, — вичавила я насилу. Це ж божевілля. Навіть якщо Еммет і Джаспер полюватимуть разом з Едвардом. Навіть якщо вони йому допомагатимуть. Це ще гірше, ніж те, що я уявляла собі раніше: Джейкоб Блек стоїть навпроти зловісної хитрої Вікторії. Я не могла уявити Едварда на Джейковому місці, навіть незважаючи на те, що він був набагато витриваліший, ніж мій напівлюдський найкращий друг.
— Для неї вже все скінчено. Можливо, я не зміг упоратися з нею раніше, але зараз…
Я знову його перебила, силкуючись, щоб мій голос звучав спокійно.
— Хіба ти щойно не пообіцяв, що не покинеш мене? — запитала я, насилу вимовивши ці слова й не дозволяючи їм осісти в моєму серці. — Це трохи не в’яжеться з продовженням вистежування, чи не так?
Він насупився. З його грудей вихопилося тихе гарчання.
— Я дотримаю слова, Белло. Але Вікторія, — рявкнув він голосніше, — помре. І то скоро.
— Давай не поспішатимемо, — мовила я, намагаючись приховати паніку. — Можливо, вона більше не повернеться. Можливо, Джейкова зграя її відлякала. Зараз і справді немає причини вирушати на її пошуки. Крім того, Вікторія — це не найгірша моя проблема.
Очі Едварда звузилися, але він кивнув.
— Це правда. Твоя проблема — вовкулаки. Я пирхнула.
— Я говорила не про Джейкоба. Моя проблема набагато гірша, ніж жменька вовків-підлітків, які самі шукають проблем на свою голову.
Едвард мав такий вигляд, наче збирався щось сказати, а тоді передумав. Його зуби міцно зціпилися, й він процідив крізь них:
— Справді? Тоді в чому твоя найбільша проблема? Що може бути ще гіршим за повернення Вікторії?
— Ну, можливо, це друге після Вікторії, — підстрахувалася я.
— Гаразд, — погодився він, у його очах з’явилася підозра.
Я замовкла. Я не була впевнена, що зможу вимовити це ім’я вголос.
— Є дехто інший, хто мене шукатиме, — нагадала я йому пошепки.
Він зітхнув, але реакція не була такою сильною, як я сподівалася.
— Отже, Волтурі в тебе аж на другому місці?
— Здається, тебе це не дуже засмутило, — зауважила я.
— Ну, просто у нас є багато часу, щоб усе обміркувати. Їхнє розуміння часу вельми відрізняється від твого чи навіть мого. Для них роки — це те, що для тебе дні. Я б не здивувався, якби тобі виповнилося тридцять, перш ніж вони згадали би про тебе, — додав він легковажно.
Мене паралізував жах.
Тридцять.
Отже, виходить, не варто довіряти обіцянкам. Якщо колись мені виповниться тридцять, то Едвард не планував залишитися зі мною. Різкий біль від усвідомлення цього переконав мене, що я вже почала плекати надію, навіть не давши собі на це дозволу.
— Тобі не варто боятися, — сказав він схвильовано — мабуть, помітив, що на моїх очах знову виступили сльози. — Я не дозволю їм завдати тобі шкоди.
— Поки ти тут.
Я не збиралася хвилюватися за себе, коли він поїде. Він обхопив моє обличчя своїми кам’яними долонями, міцно стискаючи його, в той час як його очі кольору ночі затягували мене, мов гравітаційна сила чорної діри.
— Я більше ніколи тебе не покину.
— Але ж ти сказав тридцять, — прошепотіла я. Сльози полилися рікою. — Що? Ти збираєшся залишитися, але дозволиш мені постаріти? Так?
Його очі зм’якли, але вуста були досі напружені.
— Це саме те, що я збираюся зробити. А який у мене ще вибір? Я не можу жити без тебе, але я й не можу зруйнувати твою душу.
— Це справді… — я хотіла, щоб мій голос звучав рівно, але це було заважке запитання. Я запам’ятала вираз його обличчя, коли Аро майже благав його зробити мене безсмертною. Едвардів навіжений погляд. Він хоче, щоб я й надалі залишалася людиною тільки через душу — чи тому що він не був упевнений, що захоче бути біля мене так довго?
— Так? — сказав він, чекаючи на моє запитання.
Я запитала не те, що хотіла. Хоча це запитання також було не з легких.
— А що коли я так постарію, що люди вважатимуть мене твоєю матір’ю? Твоєю бабусею? — мій голос захрип від огиди — я знову побачила в дзеркалі лице бабусі з мого сну.
Тепер усе його обличчя пом’якшилося. Він висушив сльози з моїх щік своїми губами.
— Для мене це не має ніякого значення, — відчула я його подих на своїй шкірі. — Ти назавжди залишишся найкращим, що було в моєму світі. Звісно… — він вагався, ледь помітно здригаючись, — якщо ти мене переростеш — якщо ти захочеш чогось більшого — я зрозумію тебе, Белло. Я обіцяю, що не стоятиму в тебе на дорозі, якщо ти вирішиш мене покинути.
Його прекрасні мов онікс очі світилися щирістю. Він говорив так, немов безліч разів думав про таке божевільне майбутнє.
— Ти ж усвідомлюєш, що колись я помру, правда? — запитала я.
Здається, цю можливість він також обміркував.
— Я піду одразу ж за тобою.
— Ти серйозно… — я спробувала підібрати правильне слово. — Ти хворий.
— Белло, це єдиний правильний шлях…
— Поміркуймо хвилинку, — мовила я; злість робила мої думки набагато яснішими, додавала мені відваги. — Ти ж пам’ятаєш Волтурі, правда? Я не можу залишитися людиною назавжди. Вони мене вб’ють. Навіть якщо й не думатимуть про мене, аж поки мені не виповниться тридцять, — я злісно прошипіла останнє слово. — Ти й справді сподіваєшся на те, що вони забудуть?
— Ні, — відповів він, повільно хитаючи головою. — Вони не забудуть. Але…
— Але?
Він усміхнувся, і я насторожено витріщилася на нього. Мабуть, я не єдина тут божевільна.
— У мене є кілька планів.
— І ці плани… — мовила я. З кожним словом мій голос ставав дедалі кислішим. — І ці плани зосереджені навколо того, щоб я залишилася людиною.
Мої слова додали йому впевненості.
— Ну, звісно, — його тон був різкий, а божественне обличчя самовпевнене.
Ми довго дивилися одне на одного.
Тоді я глибоко вдихнула,
