Молодий місяць - Стефані Маєр

Я збагнула, що на моєму обличчі з’явилося збентеження.

— А хіба ні?

— Почувався винним? Більше. Набагато більше, ніж ти можеш осягнути.

— Тоді… про що ти говориш? Я не розумію.

— Белло, я пішов до Волтурі, бо подумав, що ти мертва, — мовив він; його голос був м’який, а очі — люті. — Навіть якби я не був причетний до твоєї смерті, — він здригнувся, вимовивши останнє слово, — навіть якби це була не моя вина, я все одно подався б в Італію. Мабуть, я мав бути обачнішим — мені слід було поговорити з самою Алісою, а не сліпо вірити у розповідь Розалії. Але що мені залишалося думати, коли хлопець сказав, що Чарлі на похороні? Я не підозрював, що це просто збіг… Збіг… — пробурмотів він розгублено. Він говорив так тихо, що я не була впевнена, що правильно його зрозуміла. — Збіги трапляються часто. Помилка за помилкою. Я більше ніколи не критикуватиму Ромео.

— Але я все одно нічого не тямлю, — сказала я. — Поясни мені. Що змусило тебе…?

— Ти мені пробачиш?

— Що якби я й справді померла? Перш ніж відповісти, він довго з підозрою дивився на мене.

— Невже ти не пам’ятаєш того, що я казав тобі раніше?

— Я пам’ятаю все, що ти говорив мені.

Навіть ті слова, які спростували все інше. Він провів кінчиком свого холодного пальця по моїй нижній губі.

— Белло, ти дуже помиляєшся, — він заплющив очі, хитаючи головою, на його вустах застигла напівусмішка. Було важко назвати її щасливою. — Я гадав, що все чітко тобі пояснив. Белло, мені немає місця в світі, де не існує тебе.

— Я… — в моїй голові все попливло. Я намагалася підібрати потрібне слово. — Заплуталася. — Ось воно — годяще слово. Я не могла зрозуміти, про що він говорить.

Едвард глибоко зазирнув у мої очі своїм щирим, палким поглядом.

— Мабуть, я — гарний брехун, Белло.

Я завмерла, всі мої м’язи напружилися. Рана в моїх грудях почала розходитися; від болю я не могла дихати.

Едвард поплескав мене по плечу, щоб я заспокоїлася.

— Дозволь мені договорити! Я гарний брехун, але я не думав, що ти так легко мені повіриш, — він здригнувся. — Це було… нестерпно.

Я чекала, досі завмерши.

— Коли ми були в лісі, коли я прощався з тобою…

Я не дозволяла собі це згадувати. Я щосили намагалася жити однією секундою.

— Ти не хотіла мене відпускати, — прошепотів він. — Я все бачив. І я не хотів цього робити — я відчував, що це мене вб’є, — але я знав: якщо мені вдасться переконати тебе, ніби я більше не люблю і не хочу тебе, то ти зможеш жити далі. Я сподівався: побачивши, що я іду по життю без тебе, ти також підеш.

— Чистий перелом, — прошепотіла я крізь нерухомі губи.

— Саме так. Але я ніколи й не уявляв, що зробити це буде так легко! Я вважав, що це буде майже неможливо — ти будеш настільки впевнена у протилежному, що мені доведеться вигадувати все нову й нову брехню, щоб посіяти бодай зерно недовіри в твоїй голові. Я збрехав, і мені так шкода — шкода, бо я завдав тобі болю; шкода, бо всі мої старання зійшли нанівець. Вибач, що я не зумів захистити тебе від себе. Я обманув, щоб урятувати тебе, а це не спрацювало. Мені так шкода…

Але як ти могла мені повірити? Після того, як я тисячу разів казав, що кохаю тебе. Як ти могла дозволити, щоб одне слово зруйнувало твою віру в мене?

Я не відповіла. Я була занадто вражена, щоб дібрати розумну відповідь.

— Я бачив у твоїх очах, що ти й справді мені віриш, думаєш, що я більше тебе не хочу. Я ще не бачив нічого абсурднішого й безглуздішого — так наче я зміг би існувати, не потребуючи тебе!

Я досі не рухалася. Його слова було незбагненні, тому що неможливі.

Він знову потрусив мене за плече, несильно, але достатньо для того, щоб мої зуби зацокотіли.

— Белло, — зітхнув він. — Ти й справді так подумала!

Мої нерви не витримали, і я розридалася. Хлинули сльози і почали ріками стікати вниз по щоках.

— Я так і знала, — схлипнула я. — Я так і знала, що сплю.

— Ти неможлива, Белло, — мовив він і засміявся — його посмішка була натягнута. — Що я можу зробити для того, щоб ти мені повірила? Ти не спиш, і ти не мертва. Я тут, і я кохаю тебе. Я завжди кохав і завжди тебе кохатиму. Я думав про тебе, бачив твоє обличчя щосекунди, коли був далеко від тебе. Коли я сказав, що ти мені більше не потрібна, — це було найгірше, найчорніше блюзнірство.

Я похитала головою, сльози досі продовжували сочитися з кутиків моїх очей.

— Ти ж не віриш мені, правда? — прошепотів він, його обличчя стало ще білішим, ніж завжди; я помітила це навіть у тьмяному світлі. — Чому ти віриш у брехню, але не можеш повірити в правду?

— Я ніколи не могла зрозуміти, чому ти кохаєш мене, — пояснила я, мій голос двічі зірвався. — В цьому не було ніякого сенсу, і я завжди це знала.

Його очі звузилися, а щелепи напружилися.

— Я доведу, що ти не спиш, — пообіцяв він.

Він обережно обхопив моє обличчя своїми залізними руками, ігноруючи мій спротив, коли я намагалася відвернути голову.

— Не треба, будь ласка, — прошепотіла я. Він зупинився, його губи завмерли за півдюйма від моїх.

— Чому? — запитав він. Його подих обдував моє обличчя, від чого голова йшла обертом.

— Коли я прокинуся… — (Він уже був розтулив рота, щоб заперечити, але я одразу змінила початок). — Гаразд, забудьмо… Коли ти знову підеш, мені й без цього буде не дуже легко.

Він відсунувся на дюйм, щоб мати змогу роздивитися моє обличчя.

— Вчора, коли я торкався тебе, ти була… така невпевнена, обережна, але все-таки така, як завжди. Мені треба знати чому. Може, я запізнився? Або засильно ранив тебе? Можливо, ти пішла по життю далі, як я і хотів? Це було б… цілком справедливо. Я не засуджуватиму твого рішення. Будь ласка, не щади моїх почуттів — просто скажи, чи зможеш ти кохати мене після всього того болю, якого я тобі завдав. Зможеш? — прошепотів він.

— Що це за безглузде запитання?

— Просто дай на нього відповідь. Будь ласка. Я довго дивилася на нього.