Молодий місяць - Стефані Маєр

— Це все, що я хотів почути.

Потім його губи почали наближатися до моїх, і я не могла опиратися. І не тому, що він був у тисячі разів дужчим за мене, а тому, що моє бажання опиратися розвіялося, щойно його вуста діткнулися моїх. Цей поцілунок був далеко не таким обережним, як усі попередні, які я добре пам’ятала і яких мені було достатньо. Якщо я й надалі збираюся завдавати собі болю, то я обрала правильну тактику.

Отже я поцілувала його у відповідь, моє серце калатало, мов навіжене, я почала важко й часто дихати, а пальці жадібно вивчали його обличчя. Я відчувала його мармурове тіло кожним вигином свого, і я була така вдячна Едварду за те, що він не послухав мене і не зупинився — змарнувати такий поцілунок означало б завдати собі ще сильнішого болю. Едвардові руки також пестили моє обличчя, і в ті короткі секунди, коли його губи були вільні, він шепотів моє ім’я.

Коли моя голова пішла обертом, він відсунувся та приклав вухо до мого серця.

Я лежала, приголомшена, й чекала, поки моє важке дихання заспокоїться й затихне.

— До речі, — мовив він так, ніби між іншим. — Я не збираюся тебе залишати.

Я нічого не відповіла, і здається, він почув скепсис у моїй мовчанці.

Він підняв голову, і наші погляди зустрілися.

— Я нікуди не піду. Нікуди — без тебе, — додав він серйознішим тоном. — Я покинув тебе, бо хотів, щоб у тебе з’явився шанс на нормальне, щасливе, людське життя. Я просто бачив, що біля мене ти завжди в небезпеці, я розумів, що забираю тебе зі світу, якому ти належиш, що навіть у моїй присутності ти постійно ризикуєш життям. Тож я вирішив спробувати. Я повинен був зробити щось, тоді мені здавалося, що поїхати — це єдиний вихід. Якби я не був упевнений, що ти в цілковитій безпеці, то ніколи б звідси не поїхав. Я занадто егоїстичний. Ти — найважливіше з усього, чого я хотів… чого потребував. І все, чого я хочу й чого потребую — це бути з тобою, і я знаю, що мені забракне сили, аби покинути тебе вдруге. У мене забагато причин, щоб залишитися, — і я вдячний за це небесам! Здається, ти ніколи не будеш у безпеці, незалежно від того, скільки миль нас розділятимуть.

— Не обіцяй мені нічого, — прошепотіла я. Якщо я дозволю собі плекати надію і мої сподівання не здійсняться… це мене вб’є. Якщо безжальні вурдалаки не спромоглися прикінчити мене, то надія зробить це за них.

Гнів спалахнув металічним блиском у його темних очах.

— Гадаєш, що я й зараз тебе обманюю?

— Ні, не обманюєш, — похитала я головою, намагаючись все обміркувати. Навіть якби гіпотеза про те, що він справді мене кохає, підтвердилася, я все одно не квапилася потрапити в тенета надії. — Можливо, ти й справді думаєш так… зараз. Але що буде завтра, коли ти знову згадаєш обґрунтування, через які й покинув мене? Або за місяць, коли, наприклад, Джаспер знову спробує напасти на мене?

Він здригнувся.

Я згадала всі дні мого минулого життя до того, як Едвард покинув мене, і спробувала подивитися на них крізь фільтр того, що він говорив мені зараз. Навіть якщо уявити, що він мене залишив, тому що кохав, залишив мене для мене, його замислену холодну мовчанку можна було сприймати по-різному.

— Не схоже на те, що ти довго обмірковував своє перше рішення, чи не так? — здогадалася я. — Зрештою, ти знову зробиш те, що, на твою думку, буде по правді.

— Я не такий сильний, як ти вважаєш, — мовив він. — Правда й кривда перестали відігравати важливу роль для мене; я б усе одно повернувся. Перш ніж Розалія сповістила мені погані новини, я докладав чимало зусиль, щоб пережити ще один тиждень, ще один день без тебе. Я боровся, щоб перетривати бодай годину. Це було тільки питання часу — і не дуже тривалого — і я б опинився біля твого вікна й благав прийняти мене назад. Я з радістю благатиму тебе зараз, якщо ти цього хочеш. Я скривилася.

— Будь ласка, поводься серйозно.

— А я так і роблю, — наполягав він, тепер він дивився на мене люто. — Будь ласка, спробуй почути те, що я тобі кажу. Чи дозволиш ти мені пояснити, що ти для мене значиш?

Він чекав, вивчаючи моє обличчя, щоб переконатися, чи я й справді готова його слухати.

— До тебе, Белло, моє життя було схоже на безмісячну ніч. Там було дуже темно, але блимали маленькі зірочки, які вказували мені шлях і правильні вчинки… А тоді ти, немов метеор, розітнула моє небо навпіл. Раптом усе залило світло; все стало яскравим і прегарним. Коли ти щезла, коли метеор зник за обрієм, усе раптом стемніло. Нічого не змінилося, але мої очі осліпли від яскравого світла. Я більше не бачив зірок. Зник будь-який сенс жити.

Я хотіла йому вірити. Але він описував моє життя без нього, а не навпаки.

— Твої очі звикнуть, — пробурмотіла я.

— Ось у чому проблема — вони не звикають.

— А як же ж твої захоплення? Він усміхнувся гіркою посмішкою.

— Не було ніяких захоплень, це частина обману, любове моя. Єдине моє захоплення… це страждання. Моє серце не билося майже дев’яносто років, але це зовсім інше. Зараз же я почувався так, наче моє серце вирвали з грудей — і залишили глибоку рану. Так ніби я зоставив усе, що було всередині мене, тут, із тобою.

— Це смішно, — пробурмотіла я. Він вигнув свою ідеальну брову.

— Смішно?

— Я мала на увазі — дивно. Таке враження, що ти говориш про мене. Я також наче втратила себе. Я так довго не могла дихати, — я тут-таки набрала побільше повітря в легені, насолоджуючись цим відчуттям. — А моє серце! Я його втратила.

Едвард заплющив очі та знову притиснувся вухом до моїх грудей. Я дозволила собі діткнутися щокою його волосся, відчути його на своїй шкірі, вдихнути його дивовижний аромат.

— Значить, вистежування — це не захоплення? — поцікавилась я. Мені треба було хоч якось змінити тему. Ще одна мить — і в мені оживе надія. Я не зможу довго стримуватися. Моє серце калатало, співало в грудях.

— Ні, — зітхнув він. — Це ніколи не було захопленням. Це — обов’язок.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі,