Молодий місяць - Стефані Маєр

— Ти хочеш, щоб я пішов? — запитав він, від чого моє серце почало битися швидше — я бачила, що ця думка завдає йому болю, хоча він і намагається приховати свої почуття.

— Ні, — відповіла я. — Піду я.

Він із підозрою спостерігав за тим, як я вилізаю з ліжка й верчуся в темній кімнаті, шукаючи свої черевики.

— Чи можна запитати, куди ти йдеш? — поцікавився він.

— Я іду в твій дім, — сказала я йому, досі напотемки ходячи по кімнаті.

Він підвівся й підійшов до мене.

— Ось твої черевики. Як ти плануєш туди дістатися?

— На своєму пікапі.

— Шум якого вже напевно розбудить Чарлі, — мовив Едвард, намагаючись мене залякати.

Я зітхнула.

— Я знаю. Я ще довго почуватимуся винною. У скільки халеп мені ще доведеться вскочити? Це я в усьому винна.

— Ні. Він винитиме мене, а не тебе.

— Якщо у тебе є краща ідея, я готова її вислухати.

— Залишайся вдома, — все ж запропонував він, хоча на його обличчі читалася безнадія.

— Нізащо. А ти підеш першим і чекатимеш на мене в себе вдома, — наказала я, сама здивувавшись своїй сміливості, і рушила до дверей.

Його висока постать виросла переді мною і загородила дорогу.

Я скривилася й обернулася до вікна. Звідси не так далеко до землі, причому на ній росте трава…

— Гаразд, — зітхнув він. — Я підвезу тебе. Я знизала плечима.

— Але, мабуть, тобі також варто там бути.

— І чому б це?

— Тому що ти дуже впертий, і певно, захочеш висловити свою думку.

— Мою думку про що? — запитав він крізь зуби.

— Цього разу розмова стосуватиметься не тебе. Ти ж не центр усесвіту. І тобі це чудово відомо. — (Мій власний всесвіт — це, звісно, зовсім інша історія). — Якщо ти збираєшся спровокувати напад Волтурі на нас, і все це тільки через те, що я маю залишитися людиною, то твоя сім’я також повинна сказати своє слово.

— Стосовно чого? — запитав він, чітко вимовляючи кожне слово.

— Стосовно моєї смертності. Я виношу це питання на голосування.

Розділ 24

Голосування

Він був незадоволений таким поворотом подій, це легко читалося на його обличчі. Але, не сказавши й слова, він узяв мене на руки і граційно вискочив у вікно, приземлившись без найменшого шуму, немов кіт. Земля була трохи далі, ніж я собі уявляла…

— Гаразд, — мовив Едвард, не приховуючи осуду. — Поїхали.

Він завдав мене собі на спину й побіг. Навіть через стільки часу мені це здалося цілком нормальним і звичним. Легким. Очевидячки, це щось таке, що ніколи не забувається, як, наприклад, кататися на велосипеді.

В лісі було дуже тихо й темно, Едвард біг крізь густі дерева, дихаючи повільно й рівно; він мчав на такій шаленій швидкості, що дерева ставали майже невидимі, і тільки вітер, який віяв ув обличчя, давав мені уявлення про нашу швидкість. Повітря було вологе; вітер не випалював мені очей, як тоді, на площі, і це мене заспокоювало. Навкруги панувала ніч, і я почувалася, як у дитинстві, коли гралася під товстим пледом, — у безпеці, на звичному місці.

Я згадала, що раніше боялася бігати по лісу, як от зараз, і завжди заплющувала очі. Тепер це здавалося мені смішним. Я дивилася навколо широко розплющеними очима, поклавши підборіддя Едвардові на плече й притулившись щокою до його шиї. Швидкість була просто шалена. В сто разів більша, ніж на мотоциклі.

Я потягнулася до Едварда й притиснулася губами до холодної кам’яної шкіри його шиї.

— Дякую, — мовив він, а попри нас пролітали розмиті обриси темних дерев. — Це означає, що ти вже остаточно прокинулася?

Я засміялася, і мій сміх був таким легким, природним і невимушеним! Він звучав правильно.

— Не зовсім. Я не хочу прокидатися. Тільки не сьогодні.

— Я поверну собі твою довіру, — пробурмотів Едвард головним чином сам до себе. — Навіть якщо це мій останній шанс.

— Тобі я довіряю, — запевнила я його. — Справа не в тобі. Я не довіряю собі.

— Поясни, будь ласка.

Він сповільнився й тепер ішов — я зрозуміла це, оскільки вітер ущух, — мабуть, ми вже недалеко від Едвардового дому. До мене долинав шум ріки, яка вирувала десь поблизу.

— Гаразд, — я щосили намагалася висловити свою думку правильно. — Я не довіряю собі… Я не впевнена, що зможу. Я не впевнена, що заслуговую на тебе. В мені немає нічого такого, що могло б тебе утримати.

Він зупинився й опустив мене на землю. Його ніжні руки підтримували мене; поставивши мене на ноги, він міцно обняв мене за плечі й притягнув до грудей.

— Твоя сила наді мною вічна й незламна, — прошепотів він. — Ніколи не сумнівайся в собі.

Та як я могла не сумніватися?

— Ти так і не сказала мені… — пробурмотів він.

— Що?

— В чому твоя найбільша проблема.

— Я даю тобі одну спробу, вгадай, — зітхнула я й торкнулася вказівним пальцем кінчика його носа.

Він кивнув.

— Я гірше, ніж Волтурі, — мовив він похмуро. — Гадаю, я заслужив на це.

Я закотила очі.

— Найгірше, що можуть зробити Волтурі, — це вбити мене.

Він чекав, дивлячись на мене напруженими очима.

— А ти можеш знову мене кинути, — пояснила я. — Волтурі, Вікторія… вони — ніщо в порівнянні з цим.

Навіть у темряві я змогла роздивитися, як перекосилося його обличчя — це нагадало мені його вираз, коли він корчився від болю під пильним поглядом Джейн; мені стало не по собі, і я пошкодувала, що сказала правду.

— Не треба, — прошепотіла я, торкаючись Едвардового обличчя. — Не засмучуйся.

Він сумно скривив куток рота, намагаючись усміхнутися, але ця посмішка не торкнулася його очей.

— Якби був бодай якийсь спосіб переконати тебе, що я не можу без тебе жити! — прошепотів він. — Гадаю, час переконає тебе в цьому.

Мені сподобалася ідея стосовно часу.

— Гаразд, — погодилась я.

На його обличчі досі читалося страждання. Я спробувала відвернути Едвардову увагу, заговоривши про неважливе.

— Отже, оскільки ти залишаєшся… То, може, віддаси назад подаровані тобою речі? — запитала я, намагаючись надати своєму голосу якомога легковажнішого тону.

Моя спроба увінчалася успіхом: він усміхнувся. Але його очі були досі сумні.

— Твої речі нікуди не зникли, — сказав він. — Я знав, що чиню неправильно, адже пропонував тобі жити так, наче мене ніколи й не існувало. Це було по-дурному, я б сказав, по-дитячому, але насправді я хотів щось залишити по собі. Компакт-диск, фотографії, квитки — все сховано під однією зі сходинок.

— Справді?

Він кивнув, здається, йому було весело, що такий тривіальний факт