Фенікс - Валерія Дражинська

Марат відразу акуратно опускає мене на підлогу і, переконавшись, що я можу стояти, відходить. Ні, мені не соромно. Навпаки, хочу повторення і бажано до кінця. Ось це лякає до чортиків. Я ніколи раніше нічого подібного не відчувала. І від цієї еротичної атаки я ще остаточно не відійшла.

- Дякую, що зупинився.

Марат важко зітхає і повертається до мене, засовуючи руки в кишені штанів. Від колишнього збудження не залишилося й сліду. Так само, як і від чарівного чоловіка, яким він був весь вечір. Сама серйозність і зосередженість.

- Я напав на тебе, а обіцяв, що все буде за твоїм бажанням. Для продовження мені потрібна твоя згода, - просто пояснює він свою "благородну" поведінку.

- Хм, так! Точно! - невиразно видаю, все ще під враженням від його "нападу".

Чоловік з розумінням дивиться на мене:

- Збудженою ти виглядаєш приголомшливо. Мені було складно відірватися від тебе.

- Відвези мене додому, будь ласка! - наша зустріч однозначно закінчена.

- А ти запросиш мене зайти? - з цікавістю нахиляє голову на бік.

- Ні! - насилу ковтаю слину, поборовши бажання погодитися, що спалахнуло.

- Тоді, вибач! - явно припускаючи таку відповідь, Марат усміхається, - Тебе відвезе мій водій.

Я нерозумно піднімаю брову. Адже раніше, на моє зауваження, за випивку за кермом, він відповів, що нас відвезе його водій. Ключове слово "нас".

- Бачиш, Ава, ситуація склалася так, що мені зараз потрібна жінка, - просто констатує стан речей.

Я, від цієї заяви, мимоволі відкриваю рот. Він же жартує. Адже так? Дивлюся на нього і бачу - ні! Сволота! Я ж і сама прекрасно розуміла можливість такого розкладу з його боку. Але навіщо мені це говорити ось так прямо?

- Не треба водія! Я викличу таксі! - цежу я, прямуючи в бік виходу.

- Тебе відвезе мій водій, - тоном, що не терпить заперечень, каже він, схопивши мене за лікоть.

Передає мені мою сумочку, підхопивши ту з крісла, і виводить із кімнати. Ми підходимо до одного зі столиків, за яким сидить чоловік у футболці та джинсах.

- Андрію, відвези дівчину додому! Головою відповідаєш!

Той поспішно піднімається. Я намагаюся звільнити свою руку, але Марат не дає. Кивком голови вказує водієві на вихід, щоб чекав мене там.

- Ава, не треба злитися! Я не маю звички прикрашати правду або приховувати очевидні речі, - спокійно каже, - І не потрібно мене бояться! Я нічого тобі не зроблю, якщо ти нічого не зробиш.

Я просто дивлюся на нього, чекаючи, коли відпустить. З пів хвилини він пильно розглядає мене, після чого з м'якою посмішкою відпускає.

- До зустрічі!

- Яка ніколи не відбудеться! - не стримуюся, йдучи.

- Звичайно! - чую поблажливе в слід.

У машині матюкаю його всіма відомими словами. А в очах стоять злі сльози. Чи злі?