Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан
Коли Півз зник, у коридорах знову запанувала тиша; до відбою залишалося всього чверть години, і більшість учнів порозходилися по своїх вітальнях. І тут Гаррі почув вереск і гуркіт. Він завмер і прислухався.
— Як... ти... смієш... а-а-а-а-ай!
Шум долинав з найближчого коридору; Гаррі кинувся на звук з чарівною паличкою напоготові, завернув за ріг і побачив, що на підлозі лежить професорка Трелоні, голову якої накривала одна з її численних шалей. Навколо неї валялися пляшки з хересом, до того ж одна розбита.
— Пані професорко...
Гаррі підбіг до вчительки й допоміг їй підвестися. Разки її блискучого намиста заплуталися за окуляри. Вона голосно гикнула, пригладила волосся й сперлася на руку свого рятівника.
— Що сталося, пані професорко?
— Якби ж я знала! — пронизливо вигукнула вона. — Я собі прогулювалася, обмірковуючи деякі темні знамення, що їх зуміла побачити...
Але Гаррі слухав її не дуже уважно. Він раптом усвідомив, де саме вони стояли: праворуч висів гобелен з танцюючими тролями, а ліворуч тяглася та гладенька й непроникна ділянка кам'яної стіни, що приховувала...
— Пані професорко, ви намагалися зайти в кімнату на вимогу?
— ...знаки, що ними мене було удостоєно... що?
Очі в неї раптом забігали.
— У кімнату на вимогу, — повторив Гаррі. — Ви намагалися туди потрапити?
— Я... ну... я й не знала, що учням про неї відомо...
— Не всім, — уточнив Гаррі. — І що сталося? Ви закричали так... наче хтось на вас напав...
— Я... ну, — пробурмотіла професорка Трелоні, а тоді, мовби захищаючись, щільніше загорнулася в свої шалі й подивилася на нього неймовірно побільшеними очима. — Я хотіла... е-е... покласти деякі... гм... особисті речі на зберігання в цій кімнаті... — І вона щось забурмотіла про "гидкі звинувачення".
— Ясно, — Гаррі глянув на пляшки з хересом. — Але ви не змогли туди зайти, щоб їх там заховати?
Його це здивувало, адже для нього кімната, зрештою, таки відчинилася, коли він захотів сховати там книжку Напівкровного Принца.
— Ой, та зайшла я спокійно, — люто глянула на стіну професорка Трелоні. — Але там уже хтось був.
— Хтось був?.. А хто? — розхвилювався Гаррі. — Хто там був?
— Гадки не маю, — професорку Трелоні трохи спантеличила Поттерова настирливість. — Я зайшла в кімнату й почула там чийсь голос — а такого ще ні разу не бувало за всі ті роки, що я тут ховаю... тобто, що я користаюся цією кімнатою.
— Голос? І що він казав?
— Не знаю, чи він взагалі щось казав, — відповіла професорка Трелоні. — Він просто... горлав.
— Горлав?
— Радісно, — додала вона.
Гаррі дивився на неї уважно.
— То був чоловік чи жінка?
— Радше, чоловік, — припустила професорка Трелоні.
— І він був радісний?
— Аж занадто, — презирливо пирхнула професорка Трелоні.
— Наче щось святкував?
— Безперечно.
— І що далі?..
— А тоді я гукнула: "Хто там?"
— А ви не могли цього з'ясувати, не запитуючи? — дещо роздратувався Гаррі.
— Мій Внутрішній Зір, — з почуттям власної гідності сказала професорка, поправляючи шалі та численні разки блискучого намиста, — був зосереджений на справах, що виходять далеко за межі буденних реалій, пов'язаних з горлопанськими голосами.
— Зрозуміло, — швидко погодився Гаррі; він уже по горло був ситий теревенями професорки Трелоні про її Внутрішній Зір. — І що, той голос відповів, хто він такий?
— Ні, не відповів, — сказала Трелоні. — Раптом стало темно-темнісінько, і наступної миті мене просто викинуло з приміщення!
— І ви не побачили, що там було? — ледве стримувався Гаррі.
— Не побачила. Я ж кажу, що там була суцільна... — вона раптом замовкла й підозріло на нього глянула.
— Думаю, треба розповісти про це професорові Дамблдору, — порадив Гаррі. — Він повинен знати, що там святкує Мелфой... тобто той "хтось", який викинув вас з кімнати.
На його подив, почувши цю пропозицію, професорка Трелоні випросталася й набундючилася.
— Директор мені натякнув, щоб я його не відвідувала занадто часто, — холодно процідила вона. — Я не збираюся нав'язувати своє товариство тим, хто його не цінує. Якщо Дамблдор воліє ігнорувати небезпеку, про яку попереджають карти...
Зненацька вона схопилася кістлявими пальцями за руку Гаррі.
— Попереджають постійно, хоч як я їх розкладаю...
І професорка театральним жестом вийняла з-під шалі карту.
— ...пронизана блискавкою вежа, — зашепотіла вона. — Нещастя. Лихо. Дедалі ближче...
— Зрозуміло, — зітхнув Гаррі. — Але я все одно вважаю, що вам треба розповісти Дамблдорові про той голос, про те, як усе потемніло і як вас викинуло з кімнати...
— Ти так вважаєш? — Професорка Трелоні немовби завагалася, але Гаррі бачив, що їй кортить ще раз розповісти про свою невеличку пригоду.
— Я, власне, до нього йду, — сказав Гаррі. — Маю з ним зустріч. Можемо піти разом.
— О, ну тоді що ж, — усміхнулася професорка Трелоні. Вона нахилилася, позбирала свої пляшки з хересом і безцеремонно кинула їх у велику біло-блакитну вазу, що стояла в ніші неподалік.
— Гаррі, тебе так не вистачає на моїх уроках, — сентиментально зізналася вона, коли вони нарешті пішли. — Ти ніколи не був великим провидцем... але завжди залишався чудовим об'єктом...
Гаррі не відповів; він ненавидів бути об'єктом постійних лиховісних віщувань професорки Трелоні.
— На жаль, — вела вона далі, — та шкапа... вибач, кентавр... геть не тямить у ворожінні на картах. Я звернулася до нього... як Провидиця до Провидця... з запитанням, чи він теж відчуває вібрації наближення катастрофи. А йому, бач, здалося, що я просто кумедна. Уявляєш? Кумедна!
Її голос звучав істерично, і на Гаррі війнуло сильним перегаром, хоч пляшки з хересом залишилися позаду.
— Можливо, жеребець почув балачки, що я не успадкувала дару моєї прапрабабусі. Ці чутки роками поширюють усілякі заздрісники. А знаєш, Гаррі, що я таким кажу? Хіба Дамблдор тримав би мене викладачем у цій видатній школі, хіба довіряв би мені всі ці роки, якби я не довела йому, на що здатна?
Гаррі для годиться пробурмотів щось нерозбірливе.
— Я дуже добре пам'ятаю мою першу співбесіду з Дамблдором, — гортанним голосом мовила професорка Трелоні. — Він був глибоко вражений, авжеж, глибоко вражений... я зупинилася в "Кабанячій голові", чого, до речі, не раджу робити... там є блохи в ліжку, любий хлопче... зате низькі ціни. Дамблдор люб'язно погодився відвідати мою кімнатку в готельчику. Він мене розпитував... мушу визнати, що спочатку він, по-моєму, мав щодо віщування певні упередження... пригадую, я почувалася якось дивно... я в той день майже нічого не їла... а потім...
Це вперше Гаррі слухав її уважно, бо знав, що було потім: професорка Трелоні виголосила пророцтво, що змінило все його життя, пророцтво про нього й про Волдеморта.
— ...а потім у нашу розмову зухвало втрутився Северус Снейп!
— Що?
— Так, за дверима виникла якась метушня, а тоді вони відчинилися, й там стояли той неотесаний шинкар і Снейп, який щось там молов, ніби помилився сходами, хоч я підозрюю, що його застукали, коли він підслуховував нашу співбесіду з Дамблдором... розумієш, він сам тоді добивався якоїсь посади й, мабуть, сподівався з'ясувати, чим саме цікавиться Дамблдор! Після того Дамблдор вирішив дати мені роботу, бо він, здається, збагнув разючу відмінність між моїми невибагливими манерами й безпретензійним талантом і нахабністю того пробивного молодика, що не зупинявся навіть перед тим, щоб тулитися вухом до замкових шпарин... Гаррі, хлопчику?
Вона озирнулася, нарешті відчувши, що Гаррі немає поруч; він зупинився, і їх тепер розділяло метрів зо три.
— Гаррі? — невпевнено перепитала вона.
Мабуть, лице його збіліло, судячи з її стривоженого й переляканого виразу. Гаррі стояв мов укопаний, відчуваючи, як накочуються на нього хвилі шоку, одна за одною, змиваючи все, крім інформації, яку від нього так довго приховували...
Це Снейп підслухав пророцтво. І саме Снейп розповів про нього Волдемортові. Снейп і Пітер Петіґру підштовхнули Волдеморта до пошуків Лілі, Джеймса та їхнього сина...
Для Гаррі зараз більше ніщо не мало значення.
— Гаррі? — ще раз перепитала професорка Трелоні. — Гаррі... ми ж начебто мали йти до директора?
— Залишайтеся тут, — процідив Гаррі крізь затерплі вуста.
— Але ж, хлопче... я хотіла йому розповісти, як на мене напали в кімнаті на...
— Залишайтеся тут, — сердито повторив Гаррі.
Учителька стривожено дивилася, як він пробіг за ріг у Дамблдорів коридор, де стояв на чатах самотній гаргуйль. Гаррі крикнув йому пароль і кинувся вгору по рухомих ґвинтових сходах, перестрибуючи по три сходинки за раз.
Він не постукав, а загупав у двері до Дамблдора; спокійний голос відповів: "Заходь" уже після того, як Гаррі увірвався в кабінет.
Фенікс Фоукс озирнувся, і в його блискучих чорних очах іскрилися золотисті вогники, віддзеркалюючи захід сонця за вікном.
Дамблдор з чорним дорожнім плащем у руках стояв біля вікна, дивлячись на шкільні угіддя.
— Гаррі, я обіцяв узяти тебе з собою.
Одну-дві секунди Гаррі нічого не розумів; після розмови з Трелоні його голова немовби спорожніла, й мозок працював дуже повільно.
— Візьмете... з вами?..
— Якщо бажаєш, звісно.
— Якщо...
І тут Гаррі згадав, чому він так прагнув потрапити до цього кабінету.
— Ви його знайшли? Знайшли горокракс?
— Думаю, що так.
Гнів і обурення боролися з потрясінням і хвилюванням: кілька секунд Гаррі не міг говорити.
— Боятися — це природно, — сказав Дамблдор.
— Я не боюся! — негайно заперечив Гаррі, і це була щира правда; чого-чого, а страху він не відчував. — А який саме горокракс? І де він?
— Я ще точно не знаю, який саме... хоч змію, гадаю, можна відразу відкинути... але думаю, що він захований у печері на одному узбережжі за багато миль звідсіля, в печері, яку я шукав страшенно довго, в печері, де Том Редл колись перелякав двох дітей з сиротинця під час їхньої щорічної екскурсії. Пам'ятаєш?
— Так, — відповів Гаррі. — А чим він там захищений?
— Не знаю; маю певні припущення, хоч може виявитися, що вони цілком хибні. — Дамблдор завагався, а тоді сказав: — Гаррі, я пообіцяв узяти тебе з собою, і не відмовляюся від свого слова, але я зробив би величезну помилку, якби не попередив тебе, що це може бути вкрай небезпечно.
— Я з вами, — сказав Гаррі ще до того, як Дамблдор договорив.
