Пісні далекої Землі - Кларк Артур

Артур Чарльз Кларк

Пісні далекої Землі

З англійської переклав Вадим ХАЗІН

Ніде в усьому космічному просторі, в жодному з тисячі світів не знайдеться людей, щоб поділити нашу самотність. Там може бути мудрість, може бути сила; десь із глибин космосу, можливо, величезні прилади… даремно спостерігатимуть, як руйнується наша дрейфуюча простором хмарка, і володарі тих приладів, можливо, тужитимуть, як тужимо ми. Проте, щодо природи життя і засад еволюції, ми своє слово вже сказали. І більше ніколи й ніде людини вже не буде…

Лорен Ейслі, "Неосяжна подорож" (1957)

Я написав негарну книжку, та почуваюся чистим, мов ягня.

З листа Мелвіла до Готорна (1851)

ПЕРЕДМОВА

В основі цього роману лежить ідея, висловлена майже три десятиліття тому в однойменному оповіданні, яке пізніше увійшло до збірки "По той бік неба". Проте написати роман мене "надихнув" — вживаю це слово в негативному значенні — зорепад так званих космічних опер, що заповнили останніми роками екрани кінотеатрів та телебачення. (До речі, який антонім від "надихнуло" — "видихнуло"?)

Прошу правильно мене зрозуміти: мені дуже сподобалися найкращі серії "Зоряних мандрів", як і епічні фільми Лукаса-Спілберга, коли згадати тільки найславетніші приклади з цього жанру. Але твори ці, власне, казкові, а не науково-фантастичні у точному розумінні цього терміна. Нині можна з достатньою певністю стверджувати, що в реальному світі нам, мабуть, ніколи не вдасться перевищити швидкість світла. Навіть якнайближчі зоряні системи лишаться віддалені від нас на чимало десятиліть чи століть; жоден космічний корабель неспроможний буде переправити вас з одного зоряного скупчення до іншого за тиждень, як запросто робить від серії до серії "Ворп-6". Небесний Продюсер спланував виставу зовсім не так.

За останнє десятиліття відбулись також значні й досить дивні зміни у ставленні вчених до проблеми Позаземного Розуму. Ця тематика не поважалась ніким (окрім підозрілих суб'єктів на зразок наукових фантастів) аж до 1960-х років: тут віхою може вважатися книга "Розумне життя у Всесвіті" Шкловського та Сагана, видана 1966 року.

Та зараз тут спостерігаємо тупцювання на місці. Цілковитий провал зі спробами знайти бодай який-небудь слід життя у Сонячній системі або вловити хоча б один радіосигнал із міжзоряного простору, для чого стояли напоготові наші гігантські антени, змусив деяких учених виснувати: "Мабуть, ми таки єдині на весь Усесвіт". Доктор Френк Тіплер, найвідоміший серед прибічників такої точки зору, напевно (і, без сумніву, умисно) образив саганівців, давши одній із своїх статей провокаційну назву "Нема ніякого Позаземного Розуму". Карл Саган з прихильниками (до них приєднуюсь і я) заперечують проти такого висновку, твердячи, що судити так категорично ще дуже й дуже зарано.

Тим часом полеміка розгортається; як хтось влучно висловився, відповідь на користь тієї чи іншої сторони викличе бурю емоцій. Вирішити це питання можна тільки за допомогою фактичних доказів, а не логічних міркувань, хоч якими правильними вони б здавались. Мені особисто було б до душі, якби всі ці суперечки на пару десятиліть припинились, давши змогу радіоастрономам, неначе старателям, що промивають золотоносний пісок, спокійно просівати ту зливу шумів, яка лине на нас із небес.

Цей роман є, власне, ще одна моя спроба створити цілком реалістичну оповідь на міжзоряну тематику — подібно до того, як у "Космічній прелюдії" (1951) я з допомогою знаної або передбачуваної тоді технології зобразив першу подорож, здійснену людством поза межі Землі. В цьому романі ви не знайдете нічого, що суперечило б відомим засадам чи заперечувало їх; єдиною справді буйною екстраполяцією можна вважати "квантовий двигун", але навіть він має вельми поважну рідню (див. Післямову). Якщо він виявиться нездійсненною мрією — що ж, тоді існують деякі ймовірні альтернативи; і коли ми, примітиви двадцятого століття, можемо їх собі уявити, то майбутні вчені, безперечно, винайдуть щось набагато краще.

Артур КЛАРК

Коломбо, Шрі-Ланка,

3 липня 1985 р.

Частина І. ТАЛАССА

1. Пляж у Тарні

Ще до того, як човен обігнув риф, Мірісса зрозуміла, що Брант сердиться. Те, як напружено стояв він біля керма, та й навіть той факт, що на цьому останньому відтинку шляху не віддав кермо у досвідчені руки Кумара, — все це свідчило: щось його непокоїть.

Вона вийшла з-під тіні пальм і невкапно рушила пляжем до води, з зусиллям ступаючи босими ногами по мокрому піску. Коли дійшла до берега, Кумар уже згортав вітрила. її "маленький" братик, нині зростом вже майже такий, як вона, міцний і кремезний, привітно помахав їй рукою. Як же часто вона мріяла, щоб і Брант мав таку саму легку вдачу, як Кумар, кого, здається, ніякі неприємності нездатні вивести з рівноваги…

Брант не став чекати, поки човен торкнеться піску, а стрибнув у воду, коли вона ще була до пояса, і, плескаючись, насуплений, побрів до неї. В руці він тримав якийсь зігнутий металевий предмет з гірляндою обірваних дротів. Він підняв його, показуючи:

— Дивись! Вони знову взялись за своє!

При цьому вільною рукою показав кудись на північ.

— Цього разу їм так не минеться! А мер хай собі торочить, що хоче!

Мірісса відступила вбік, коли цей невеликий катамаран, неначе якийсь первісний морський звір, що робить перший наскок на земну твердь, важко просунувся піском на своїх забортних роликах. Як тільки він опинився поза межами припливу, Кумар вимкнув мотор і вистрибнув із човна, щоб приєднатися до свого шкіпера, який ніяк не міг потамувати свого обурення.

— Я кажу Брантові, що це, мабуть, якийсь випадок — можливо, плавучий якір чи хтозна-що. Навіщо північани кинуть таку залізяку навмисно?

— Це я тобі поясню, навіщо, — відказав Брант. — Бо вони надто ледачі, щоб розробити технологію самотужки. Бо бояться, що ми надто багато зловимо риби. Бо…

Помітивши посмішку на вустах Кумара, він сердито шпурнув йому металеву штуковину. Кумар спокійно впіймав її.

— Хоч як там є — навіть коли це справді випадковість, — вони не повинні кидати тут якір. Адже на всіх морських картах чітко позначено: ЗАПЛИВАТИ ЗАБОРОНЕНО — ДОСЛІДЖЕННЯ. Тож я все-таки вважаю: треба подати протест.

Брант уже пересердився: навіть найшаленіші приступи гніву рідко тривали в нього довше, ніж декілька хвилин. Аби заспокоїти його остаточно, Мірісса провела пальцями вздовж його спини і якомога м'якше спитала:

— Чи вдалося тобі спіймати яку хорошу рибу?

— Звичайно, ні, — відповів за нього Кумар. — Адже його цікавить лише статистика вилову: скільки кілограмів на кіловат енергії та подібні дурниці. Добре, що хоч я прихопив свою вудку. То матимемо тунця на обід.

І він витяг з човна красеня метрової довжини, чиї кольори швидко блякли, а очі наче оскліли.

— Не часто вдається такого спіймати, — гордо виголосив Кумар.

Цієї миті, коли вони милувалися цією здобиччю, до Таласси повернулась Історія, і їхньому світові, що з незапам'ятних часів жив спокійним злагідним життям, раптом настав кінець.

Знак цього кінця вписано було там, нагорі, в небі, неначе якийсь велетень білою крейдою прокреслив голубе склепіння неба. На їхніх очах інверсійний слід розбився на хмарні жмутки і став скидатися на сніговий міст, перекинутий від обрію до обрію.

І ось якийсь віддалений грім загуркотів, накочуючись на них з невідомих космічних висот. Такого звуку Талассі не доводилося чути цілих сім століть, але його безпомилково впізнала б кожна дитина.

Хоч вечір був теплий, Мірісса задрижала, інстинктивно вхопившись за Брантову руку. їхні пальці сплелися, проте він навряд чи помітив це: він не відривав погляду від розколотого неба.

Навіть Кумар був приголомшений, але він заговорив перший:

— Якась колонія, мабуть, розшукала нас. Брант повільно, але не дуже впевнено, хитнув головою:

— Але навіщо? Вони ж бо мають старі карти й відають, що Таласса — то майже суцільний океан. Прилітати сюди не має ніякого сенсу.

— Може, наукова експедиція? — зробила припущення Мірісса. — їм цікаво дізнатися, що скоїлося з нами? Я ж весь час повторювала, що нам слід було б налагодити лінію зв'язку…

То була давня суперечка, яка поновлювалась кожні кілька десятиріч. Коли-небудь, погоджувалась більшість, Талассі справді треба буде відбудувати оту схожу на велетенську таріль антену на Східному острові, зруйновану чотириста років тому через виверження вулкана Кракан. Та весь час було стільки важливіших справ — чи просто цікавіших.

— Побудова міжзоряного корабля — то грандіозна річ, — замислено промовив Брант. — Не думаю, що якась колонія взялася б за це, якби її не змусила нагальна потреба. Як-от сама Земля…

Він раптом замовк, настала тиша. Попри всі прожиті тут століття, цю назву ще важко було вимовляти.

Всі як один вони обернулися на схід, звідки надходила, напинаючи на море покривало, швидка екваторіальна ніч.

Декотрі з яскравіших зірок вже з'явилися на небосхилі, і над пальмами підіймалося щільне сузір'я Трикутника. Його три досить близько одна від одної розташовані зірки були майже однакової яскравості, але кілька тижнів тому біля південної верхівки сузір'я блиснув якийсь набагато яскравіший прибулець.

Його потьмянілу обгортку було ще видно в телескоп середньої потужності. Та в жоден прилад неможливо було побачити той згусток попелу, що колись був планетою Земля.

2. Нейтральна крихітка

Роки 1901–2000 один видатний історик назвав — більше тисячі років по тому — "століттям, коли сталось усе". І ще додав, що тогочасні люди з ним погодилися б — хоч і з зовсім інших, невірних причин.

Вони з обґрунтованою гордістю вказали б на те, що то була доба наукових досягнень — підкорення атмосфери, освоєння атомної енергії, відкриття основних джерел життя, революцій в електроніці та засобах зв'язку, перших кроків штучного розуму, та найефектнішого — дослідження Сонячної системи з першою висадкою людини на Місяці. Та, як вважав історик, з майже абсолютною певністю можна стверджувати, що навіть одна людина на тисячу не знала про відкриття, яке перевершило за значенням усі вищезгадані, що в порівнянні з ним виявилися зовсім незначними.

Воно здавалося таким же невинним і далеким від земних справ, як раніше — зіпсована фотоплатівка в лабораторії Беккереля, що всього лиш через п'ятдесят років призвела до вогняного смерчу над Хіросімою.