Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан
Він аж кипів злістю на Снейпа, і прагнення вчинити щось відчайдушне й ризиковане лише подесятерилося. Це, мабуть, відбилося в Гаррі на обличчі, бо Дамблдор відійшов від вікна й уважніше придивився до нього; між його сивими бровами пробігла малесенька зморшка.
— Що з тобою?
— Нічого, — негайно збрехав Гаррі.
— Що тебе засмучує?
— Я не засмучений.
— Гаррі, з тебе ніколи не був добрий блоколог...
Це слово виявилося тією іскоркою, що розпалила в Гаррі лють.
— Снейп! — так голосно вигукнув він, що Фоукс аж скрикнув у них за спинами. — Снейп, ось що зі мною! Це він розповів Волдемортові про те пророцтво! Він розповів, бо то він підслуховував під дверима! Мені сказала Трелоні!
Дамблдорів вираз не змінився, але Гаррі здалося, що червонястий відблиск призахідного сонця на щоках трохи зблід.
Досить довго Дамблдор мовчав.
— Коли ти про це довідався? — спитав він нарешті.
— Та щойно! — відповів Гаррі, ледве стримуючись, щоб не закричати. І все ж не стримався. — І ВИ ЩЕ ДОЗВОЛИЛИ ЙОМУ ТУТ ВИКЛАДАТИ, А ВІН СКАЗАВ ВОЛДЕМОРТОВІ, ЩОБ ТОЙ НАПАВ НА МОЇХ МАМУ Й ТАТА!
Важко дихаючи, наче після бійки, Гаррі відвернувся від Дамблдора, що й далі стояв непорушно, й закрокував кабінетом, потираючи кісточки пальців і з останніх сил гамуючи себе, щоб усе тут не потрощити. Хотілося бушувати й кидатися на Дамблдора, але водночас хотілося піти з ним і знищити горокракс; було бажання образити директора, сказати, що лише такий старий дурень, як він, міг довіряти Снейпові, але був і страх, що Дамблдор не візьме його з собою, якщо він не опанує свій гнів...
— Гаррі, — спокійно сказав Дамблдор. — Вислухай мене.
Було не легше зупинити свою нестримну ходу, ніж загнуздати крик. Гаррі завмер на місці, закусивши губу, і глянув у Дамблдорове зморшкувате обличчя.
— Професор Снейп зробив жахливу...
— Тільки не кажіть, що це помилка, пане директоре! Він підслуховував під дверима.
— Дай мені договорити. — Дамблдор зачекав, поки Гаррі кивнув головою, і повів далі: — Професор Снейп зробив жахливу помилку. Він ще служив Волдемортові у той вечір, коли почув першу частину пророцтва професорки Трелоні. Звісно, він поспішив розповісти своєму хазяїнові про почуте, бо воно стосувалося хазяїна безпосередньо. Але він не знав... і не міг знати... за яким саме хлопцем почне після того полювати Волдеморт, як не знав і того, що батьки, яких той погубить під час цих кривавих ловів, добре знайомі професорові Снейпу, і що це будуть твої батько й мати...
Гаррі невесело засміявся.
— Та ж він ненавидів мого батька — так само, як ненавидів і Сіріуса! Чи ви не помічали, пане професоре, що ті, кого ненавидить Снейп, чомусь опиняються на тому світі?
— Гаррі, ти навіть не уявляєш, які муки сумління гризли професора Снейпа, коли він збагнув, як витлумачив Волдеморт пророцтво. Я впевнений, що він ні в чому в житті так не каявся, і це була основна причина його повернення...
— Пане директоре, але він — дуже добрий блоколог, — Гаррі ніяк не міг заспокоїтися й голос у нього тремтів. — А хіба Волдеморт не переконаний, що Снейп і далі працює на нього, навіть тепер? Пане професоре... як ви можете бути впевнені, що Снейп на вашому боці?
Дамблдор якусь мить мовчав; здавалося, він щось зважує, вирішує. Нарешті він промовив:
— Я впевнений. Я цілком довіряю Северусу Снейпу.
Гаррі набрав повні груди повітря, щоб угамувати нерви. Це не допомогло.
— А я не довіряю! — знову крикнув він. — Вони з Драко Мелфоєм зараз щось готують, прямісінько у вас під носом, а ви й далі...
— Гаррі, ми це вже обговорювали, — нагадав Дамблдор, і цього разу голос його звучав суворо. — Я висловив тобі свою позицію.
— Вас сьогодні не буде в школі! А чи ви задумувалися, що Снейп і Мелфой тим часом можуть...
— Що? — вигнув брови Дамблдор. — У чому ти їх підозрюєш?
— Я... вони щось замислили! — вигукнув Гаррі, мимоволі стискаючи кулаки. — Професорка Трелоні щойно заходила в кімнату на вимогу, де ховала пляшки з хересом, і почула, як Мелфой там щось радісно горлав, святкував! Він намагався відремонтувати щось небезпечне, і йому це, мабуть, нарешті вдалося, а ви збираєтеся покинути школу без...
— Годі, — урвав Дамблдор. Він це сказав доволі спокійно, але Гаррі одразу замовк — зрозумів, що цього разу переступив якусь невидиму межу. — Невже ти вважаєш, що я цього року, кудись відлучаючись, хоч раз лишав школу без захисту? Такого не було. Сьогодні, коли я покину Гоґвортс, тут знову буде застосовано додаткові засоби захисту. Не треба, Гаррі, натякати, що я недбало ставлюся до безпеки своїх учнів.
— Я не натякаю... — пробелькотів спантеличений Гаррі, але Дамблдор його не слухав.
— Я більше не бажаю говорити на цю тему.
Гаррі не посмів протестувати, побоюючись, що й так зайшов надто далеко і Дамблдор тепер його з собою не візьме, однак Дамблдор запитав:
— То ти хочеш зі мною?
— Так, — миттєво відповів Гаррі.
— Ну що ж, тоді слухай.
Дамблдор випростався на увесь свій зріст.
— Я беру тебе з однією умовою: ти повинен виконувати будь-яку мою команду негайно й без жодних запитань.
— Звичайно.
— Гаррі, зрозумій мене правильно. Я маю на увазі, що ти повинен виконувати навіть такі накази, як "біжи", "ховайся" чи "вертайся назад". Ти даєш мені слово?
— Я... так, аякже.
— Якщо я звелю тобі ховатися, ти це зробиш?
— Так.
— Якщо я звелю тобі тікати, ти підкоришся?
— Так.
— Якщо я звелю тобі покинути мене й рятуватися, — ти виконаєш мій наказ?
— Я...
— Гаррі?
Вони якусь мить дивилися один на одного.
— Так, пане директоре.
— Дуже добре. Тоді біжи візьми плащ-невидимку, і за п'ять хвилин прошу чекати мене у вестибюлі.
Дамблдор відвернувся й визирнув з залитого призахідною загравою вікна; рубіново-червоне сонце палахкотіло над самісіньким обрієм. Гаррі швидко вийшов з кабінету і збіг по ґвинтових сходах. Він знав, що має робити.
Вбігши до вітальні, побачив там Рона й Герміону, що сиділи удвох.
— Що хотів Дамблдор? — одразу запитала Герміона. — Гаррі, з тобою все добре? — стурбовано додала вона.
— Усе нормально, — кинув Гаррі, пролітаючи повз них. Він кинувся сходами нагору до своєї спальні, відкрив валізу, вийняв Карту Мародера та пару скручених клубочком шкарпеток. Тоді майнув донизу у вітальню і пригальмував біля Рона й Герміони, що сиділи ошелешені.
— Не маю часу, — видихнув Гаррі, — Дамблдор сказав, щоб я взяв плащ-невидимку. Послухайте...
Він швидко переповів їм, куди вирушає й чому. Не зупинявся, коли злякано ойкала Герміона чи щось перепитував Рон; нехай потім самі обговорюють деталі.
— ...тож бачите, що все це означає? — поспіхом завершив розповідь Гаррі. — Дамблдора сьогодні в школі не буде, і Мелфой знову спробує досягти того, що задумав. Ні, ви дослухайте! — сердито засичав він, бо й Рон, і Герміона вже роззявили роти. — Я знаю, що це Мелфой святкував щось у кімнаті на вимогу. На, — тицьнув він Герміоні в руки Карту Мародера, — пильнуйте за ним і за Снейпом. Постарайтеся залучити ще когось із ДА. Герміоно, твій зв'язковий псевдоґалеон ще діє? Дамблдор каже, що в школі буде вжито додаткових заходів безпеки, але Снейп знатиме, які це заходи і як їх оминути... та він не здогадається, що ви будете за ним пильнувати.
— Гаррі... — почала було Герміона з круглими від страху очима.
— Ніколи сперечатися, — урвав Гаррі. — І це теж візьми... — він кинув Ронові в руки шкарпетки.
— Дякую, — здивувався Рон. — Е-е... а навіщо мені шкарпетки?
— Тобі знадобиться те, що в них загорнуто, це фелікс-феліціс. Поділите на трьох — ви і Джіні. Попрощайтеся з нею від мене. Мушу бігти, Дамблдор уже чекає...
— Ні! — вигукнула Герміона, коли збентежений Рон розгорнув шкарпетку з крихітною пляшечкою золотистого відвару. — Нам воно не потрібне, бери краще ти, хтозна, з чим тобі там доведеться мати справу.
— Я не пропаду, я буду з Дамблдором, — заперечив Гаррі. — Я хочу знати, що з вами все буде добре... та не дивися так, Герміоно! До зустрічі...
І він поспіхом виліз крізь отвір за портретом і побіг до вестибюлю.
Дамблдор уже чекав біля дубових вхідних дверей. Гаррі, хекаючи й тримаючись за бік, підбіг до нього.
— Накинь, будь ласка, плащ-невидимку, — звелів Дамблдор, зачекав, поки Гаррі це зробить, і сказав: — Дуже добре. То ходімо?
І Дамблдор негайно рушив кам'яними сходами. Його дорожній плащ ледь-ледь ворушився в застиглому літньому повітрі. Гаррі, накритий плащем-невидимкою, усе ще важко дихаючи й заливаючись потом, намагався не відставати.
— Пане професоре, а що подумають люди, побачивши, що ви кудись ідете? — запитав Гаррі, маючи на увазі Мелфоя та Снейпа.
— Що я пішов у Гоґсмід випити чарочку, — безтурботно відповів Дамблдор. — Я часом забігаю до Розмерти або відвідую "Кабанячу голову"... принаймні створюю таке враження. Так дуже непогано вдається замаскувати свій справжній маршрут.
Сутінки поступово густішали. Повітря просякло пахощами теплої трави, озерної води й диму з Геґрідової хатини. Важко було повірити, що попереду на них чекає щось небезпечне чи загрозливе.
— Пане професоре, — тихенько запитав Гаррі, коли вдалині забовваніла брама, — ми будемо являтися?
— Так, — підтвердив Дамблдор. — Ти ж уже вмієш являтися?
— Так, — сказав Гаррі, — але ще не маю дозволу.
Він відчував, що краще казати правду; а що, як він усе зіпсує, опинившись за сотні миль від того місця, куди мав потрапити?
— Нічого, — заспокоїв його Дамблдор, — я ще раз тобі допоможу.
Вони вийшли з брами й завернули на присмеркову безлюдну дорогу до Гоґсміда. Швидко темніло, і коли вони дісталися Високої вулиці, була вже справжня ніч. У вікнах над крамничками мерехтіло світло, а коли вони підійшли до "Трьох мітел", то почули звідти пронизливий крик.
— ...вимітайся! — кричала мадам Розмерта, виштовхуючи якогось чаклуна-нечупару. — Ой, вітаю, Албусе... ти щось пізненько...
— Добрий вечір, Розмерто, добрий вечір... ти вже вибач, але я йду в "Кабанячу голову"... не ображайся, просто сьогодні хочеться спокійнішої обстановки.
За хвилину вони вже завернули за ріг у бічну вуличку, де порипувала вивіска з написом "Кабаняча голова", хоч вітерцю й не було. На відміну від "Трьох мітел", цей шинок, здавалося, був цілком порожній.
— Не треба туди заходити, — пробурмотів, озираючись, Дамблдор. — Головне, щоб ніхто нас не побачив...
