Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан

а тепер, Гаррі, поклади долоню мені на руку. Не треба міцно хапатися, я тебе просто скеровуватиму. На рахунок три... Раз... два... три...

Гаррі перекрутився. Відразу з'явилося те жахливе відчуття, ніби його проштовхують крізь вузесеньку гумову трубку; він не міг дихати, все тіло страшенно стисло, і ось, коли він уже було подумав, що задихнеться, невидимі обручі ніби лопнули, і він тепер стояв у прохолодній темряві, вдихаючи на повні груди свіже солоне повітря.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ —

Печера

Повітря пахло сіллю, шелестіли хвилі, прохолодний вітерець куйовдив Гаррі волосся, коли він дивився на освітлене місячним сяйвом море й на всіяне зорями небо. Він стояв на високому виступі темної скелі, а внизу пінилася й вирувала вода. Він озирнувся. Ззаду нависала ще вища скеля, прямовисна, чорна й бездушна. Кілька величезних кам'яних уламків — таких, як той, де стояли Гаррі й Дамблдор — мабуть, колись давно відкололися від тієї скелі. Краєвид був похмурий і суворий; море й каміння, ніде ні дерева, ні землі, ні трави чи піску.

— І що ти думаєш? — запитав Дамблдор. Так, ніби він цікавився думкою Гаррі, чи гарне це місце для пікніка.

— Сюди привозили дітей із сиротинця? — здивувався Гаррі, якому важко було уявити незатишніше місце для денної мандрівки.

— Не зовсім сюди, — уточнив Дамблдор. — Там, за скелями, є невеличке село. Сиріт, мабуть, привозили, щоб вони подихали морським повітрям і подивилися на хвилі. Я не думаю, що це місце хтось відвідував, окрім Тома Редла та його малих жертв. Жоден маґл не вибрався б на цей камінь, хіба що був би надзвичайно вправним скелелазом. Човнами теж неможливо сюди дістатися — хвилі навколо скель дуже небезпечні. Уявляю, як Редл спускався звідти вниз; чари, мабуть, придалися тут краще, ніж мотузки. І він затяг сюди двох дітлахів, мабуть, щоб просто потішитися, їх залякуючи. Та сама дорога сюди залякає кого завгодно.

Гаррі ще раз глянув угору на скелю й відчув, як пробіг мороз по спині.

— Але його мета... і наша... лежить трохи далі. Ходімо.

Дамблдор підкликав Гаррі до самісінького краю стрімчака, звідки вервечка заглибин, що слугували опорами для ніг, вела вниз до валунів, напівзанурених у воду ближче до великої скелі. Спуск був вельми ненадійний, і Дамблдор, якому трохи заважала всохла рука, рухався поволі. Валуни були слизькі від морської води. Гаррі відчував на обличчі холодні солоні бризки.

— Лумос, — промовив Дамблдор, коли ступив на найближчий до урвища валун. Тисячі золотистих цяток світла заіскрилися на темній поверхні води; чорна кам'яна стіна за його спиною теж освітилася.

— Бачиш? — тихо запитав Дамблдор, підіймаючи чарівну паличку. Гаррі помітив у скелі розколину, в якій струменіла, вируючи, темна вода.

— Ти не проти трохи змокнути?

— Ні, — відповів Гаррі.

— Тоді знімай плащ-невидимку... тут він не потрібен... і стрибаймо.

І з несподіваною спритністю як для такого немолодого чоловіка Дамблдор зісковзнув з валуна, шубовснув у море й бездоганним брасом поплив до темної розколини, тримаючи сяючу чарівну паличку в зубах. Гаррі скинув плаща, запхнув його в кишеню й стрибнув слідом.

Вода була крижана;мокрий одяг сковував рухи й тягнув на дно. Глибоко вдихаючи, аж ніздрі вбирали запах солі й водоростей, Гаррі плив за мерехтливим зникомим світлом, що заглиблювалося усе далі й далі у скелю.

Розколина незабаром перетворилася на темний тунель, який, як подумалося Гаррі, ущерть заливає вода під час припливу. Слизькі стіни, відстань між якими не перевищувала метра, у світлі Дамблдорової чарівної палички виблискували, наче мокрий асфальт. Трохи далі тунель завернув ліворуч, і Гаррі побачив, що він тягнеться далеко вглиб скелі. Він і далі плив за Дамблдором, зачіпаючи пучками занімілих пальців шорстке мокре каміння.

Згодом він побачив, що Дамблдор попереду вже вилазить з води, поблискуючи сріблястим волоссям і темною мантією.

Коли Гаррі доплив до того місця, то виявив східці, що вели до великої печери. Він став на них і, тремтячи від холоду, виліз у застигле морозне повітря; з мокрющого одягу струменіла вода.

Дамблдор стояв посеред печери, високо піднявши чарівну паличку, й помалу обертався, обводячи поглядом стіни й стелю.

— Так, це саме тут, — сказав він.

— А як ви знаєте? — прошепотів Гаррі.

— Тут відчуваються чари, — просто відповів Дамблдор.

Гаррі не знав, чи то він тремтів від холоду, що пронизував до кісток, чи теж від усвідомлення присутності чарів. Він спостерігав за Дамблдором, що й досі обертався на місці, очевидно, зосереджуючись на якихось невидимих для Гаррі речах.

— Це лише сіни, передпокій, — сказав Дамблдор за мить. — Треба проникнути всередину... тепер на нашому шляху постануть перешкоди, створені Лордом Волдемортом, а не самою природою...

Дамблдор підійшов до стіни печери й погладив її пучками зчорнілих пальців, бурмочучи якісь слова чудернацькою мовою, що її Гаррі не розумів. Двічі Дамблдор обійшов довкола печери, промацуючи кожнісінький сантиметр шорсткого каміння, а іноді зупинявся й обмацував пальцями якусь окрему ділянку, аж нарешті завмер на місці, приклавши долоню до стіни.

— Тут, — сказав він. — Заходити треба тут. Вхід приховано.

Гаррі не питав, звідки Дамблдор це знає. Він ще не бачив чаклуна, який би все робив саме отак — за допомогою звичайних поглядів та доторків; але Гаррі давно вже збагнув, що вибухи й дим найчастіше бувають свідченнями дурості, а не майстерності.

Дамблдор одійшов від стіни печери й націлив на неї чарівну паличку. За мить там з'явилися сліпучо-білі обриси арки, немовби її ззаду підсвітили потужним світлом.

— Ви з-зуміли! — цокотів зубами Гаррі, та не встигли ці слова зірватися йому з вуст, як обриси зникли, залишивши ту саму голу й міцну кам'яну поверхню. Дамблдор озирнувся.

— Вибач, Гаррі, я й забув, — він спрямував на нього чарівну паличку — й одяг Гаррі миттю став теплий і сухий, наче повисів біля палаючого вогнища.

— Дякую, — зрадів Гаррі, але Дамблдор знову зосередився на міцній стіні печери. Він не вдавався до чарів, а просто стояв і пильно дивився, немовби побачив якийсь надзвичайно цікавий напис.

Гаррі не рухався; він не хотів відволікати зосередженого Дамблдора.

Це тривало цілих дві хвилини, а тоді Дамблдор тихо сказав:

— Не може бути. Так грубо.

— Що таке, пане професоре?

— Я так собі думаю, — Дамблдор сягнув здоровою рукою в мантію і вийняв короткий срібний ніж, схожий на той, яким Гаррі кришив складники для настоянок та відварів, — що з нас вимагають плати за прохід.

— Плати? — здивувався Гаррі. — Треба розплачуватися з дверима?

— Так, — відповів Дамблдор. — Кров'ю, якщо не помиляюся.

— Кров'ю?

— Я ж казав, що це грубо, — презирливо й навіть розчаровано відповів Дамблдор, немовби Волдеморт не дотягував до очікуваного ним рівня. — Ідея, як ти, мабуть, розумієш, полягає в намаганні ослабити ворога, котрий бажав би туди зайти. І знову Лорд Волдеморт неспроможний збагнути, що є муки набагато страшніші за фізичні рани.

— Так, але якщо їх можна уникнути... — пробурмотів Гаррі, який добре знав, що таке біль, і геть не прагнув відчути його знову.

— Іноді їх, однак, не уникнути, — сказав Дамблдор, відгортаючи рукав мантії й виставляючи ушкоджену руку.

— Пане професоре! — запротестував Гаррі, підбігаючи до Дамблдора, що вже заніс ножа. — Давайте я, бо я...

Він навіть не знав, що сказати: молодший, дужчий? Але Дамблдор тільки всміхнувся. Блиснуло срібло — і бризнув яскраво-червоний струмінь; кам'яна поверхня рясно вкрилася темними блискучими крапельками.

— Ти дуже люб'язний, Гаррі, — Дамблдор провів кінчиком чарівної палички над глибоким порізом на руці — і той негайно зарубцювався, так само, як Снейп гоїв Мелфоєві рани. — Але твоя кров дорожча за мою. Ага, здається, вийшло, так?

Сліпучі сріблясті обриси арки знову з'явилися на стіні, але тепер уже не зникали: натомість щезло забризкане кров'ю каміння, окреслене аркою, залишивши прохід у непроглядну темряву.

— Спочатку, мабуть, я, — сказав Дамблдор, заходячи в арку. Гаррі пішов за ним, на ходу засвічуючи чарівну паличку.

Їхнім очам відкрилося моторошне видовище: вони стояли на краю величезного чорного озера, протилежного берега якого Гаррі навіть не розрізняв, у такій височенній печері, що її стелі теж не було видно. Десь удалині, начебто в самому центрі озера, сяяло невиразне зеленаве світло; воно віддзеркалювалося від поверхні нерухомої води. Зеленаве сяйво і дві чарівні палички були єдиними джерелами світла у цій суцільній оксамитовій темряві. Однак проміння з паличок не сягало так далеко, як хотілося б Гаррі. Ця темрява здавалася густішою, ніж звичайна.

— Ходімо, — спокійно сказав Дамблдор. — Старайся не ступати у воду. Тримайся біля мене.

Він пішов уздовж берега, Гаррі намагався не відставати. Їхні кроки відлунювали над вузькою смугою каміння, що оточувала озеро. Вони йшли далі й далі, але картина не мінялася: з одного боку від них височіла шорстка стіна печери, а з другого — безмежна широчінь гладенької, мов скло, чорної-пречорної поверхні озера, з отим загадковим зеленавим сяйвом посередині. І печера, й ця тиша у ній здавалися Гаррі гнітючими й тривожними.

— Пане професоре? — не витримав нарешті він. — Думаєте, горокракс тут?

— Тут, — відповів Дамблдор. — Я переконаний. Питання лише, як нам до нього дістатися?

— А не можна... спробувати замовляння-викликання? — запропонував Гаррі. Він добре розумів, що це ідіотська пропозиція, але так хотілося якнайшвидше звідси зникнути.

— Та вже ж, можна, — погодився Дамблдор, так різко зупиняючись, що Гаррі ледь на нього не наштовхнувся. — Візьми й спробуй.

— Я? Ну... ну що ж...

Гаррі такого не сподівався, однак прокашлявся і голосно вигукнув, піднявши чарівну паличку:

— Акціо горокракс!

Зі звуком, схожим на вибух, щось величезне й бліде вирвалося з темної води за якихось шість метрів од них. Гаррі ще й не встиг роздивитися, як воно вже шубовснуло назад, розігнавши по дзеркальній поверхні великі й глибокі брижі. Гаррі з переляку відсахнувся й ударився об стіну, Серце шалено гупало, коли він повернувся до Дамблдора.

— Що це було?

— Мабуть, щось таке, що реагуватиме на наші спроби здобути горокракс.

Гаррі ще раз подивився на воду. Поверхня озера знову нагадувала блискуче чорне скло: брижі зникли якось неприродно швидко, а от серце в Гаррі й далі калатало.

— Ви знали, що таке станеться, пане директоре?

— Щось мало статися обов'язково, якби ми вдалися до відвертої спроби заволодіти горокраксом, і я це знав.