Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан
Він побачив, що Рон пригорнув Герміону і гладить їй волосся, а вона ридає в Рона на плечі, і сльози стікають з кінчика його власного довгого носа. Смутно махнувши рукою, Гаррі встав, відвернувся від Джіні й Дамблдорової гробниці і пішов уздовж берега. Рухатися було не так нестерпно, як сидіти: так само набагато краще буде якнайшвидше вирушити на пошуки горокраксів, щоб убити Волдеморта, ніж цього чекати...
— Гаррі!
Він озирнувся.
Берегом озера, накульгуючи й спираючись на ковіньку, до нього поспішав Руфус Скрімджер.
— Я сподівався з тобою поговорити... ти не проти, якщо я з тобою прогуляюся?
— Не проти, — байдуже озвався Гаррі й пішов далі.
— Гаррі, це така жахлива трагедія, — тихо сказав Скрімджер, — ти навіть не уявляєш, який я був приголомшений, коли про це почув. Дамблдор був дуже видатний чаклун. Ти знаєш, що в нас були деякі непорозуміння, але ніхто краще за мене не знає...
— Що вам потрібно? — рішуче урвав його Гаррі.
Скрімджера це явно роздратувало, але він швидко надав своєму обличчю виразу співчутливого розуміння.
— Я розумію, ти пригнічений, — сказав він. — Я знаю, що ти був з Дамблдором дуже близький. Мені навіть здається, що ти був його найулюбленішим за всі часи учнем. Узи, що вас пов'язували...
— Що вам потрібно? — повторив Гаррі й зупинився.
Скрімджер теж зупинився, сперся на ковіньку й проникливо глянув на Гаррі.
— Подейкують, що ти був з ним, коли він у ніч своєї смерті покидав школу.
— Хто подейкує? — спитав Гаррі.
— Хтось приголомшив смертежера на вежі вже після того, як Дамблдор помер. А ще там були дві мітли. Гаррі, в міністерстві вміють рахувати.
— Радий це чути, — сказав Гаррі. — Але де я був з Дамблдором і що ми з ним робили, це вже моя справа. Він не хотів, щоб про це знали.
— Така вірність, зрозуміло, заслуговує на повагу, — ледве стримував роздратування Скрімджер, — але Дамблдора вже немає, Гаррі. Його не стало.
— Його не стане назавжди лише тоді, як не залишиться жодної вірної йому душі, — відповів Гаррі й несподівано навіть для себе усміхнувся.
— Хлопче... навіть Дамблдор не повернеться з...
— А я й не стверджую, що повернеться. Вам цього не зрозуміти. Але я нічого не скажу.
Скрімджер повагався, а тоді сказав тоном, на його думку, вельми делікатним:
— Гаррі, міністерство готове тобі запропонувати всі можливі види захисту. Я охоче надам у твоє розпорядження кількох своїх аврорів...
Гаррі розсміявся.
— Волдеморт хоче мене вбити, й аврори його не зупинять. Тому дякую вам за пропозицію, але мені нічого не треба.
— Отже, — холодним голосом промовив Скрімджер, — прохання, з яким я звернувся до тебе на Різдво...
— Яке прохання? А... щоб я на весь світ розхвалював вашу чудову роботу, щоб...
— ...щоб піднести людям дух! — зірвався Скрімджер.
Гаррі кинув на нього довгий погляд.
— А Стена Шанпайка вже випустили?
Скрімджер огидно побагровів, дуже нагадуючи дядька Вернона.
— Я бачу, що ти...
— ...відданий душею й тілом Дамблдорові, — додав Гаррі. — Саме так.
Скрімджер ще якусь мить дивився на нього, а тоді відвернувся й, більше нічого не кажучи, пошкутильгав геть. Гаррі бачив, що й Персі, і вся міністерська делегація чекають на свого керівника, боязко поглядаючи на ридаючого Геґріда й на Ґропа, які й досі не вставали зі своїх місць. Рон з Герміоною бігли до Гаррі повз Скрімджера, що шкутильгав у протилежний бік.
Гаррі відвернувся й повільно пішов далі, чекаючи, коли вони його наздоженуть; урешті-решт вони всі троє зупинилися в затінку того самого бука, під яким так любили сидіти в радісніші часи.
— Чого від тебе хотів Скрімджер? — прошепотіла Герміона.
— Того самого, що й на Різдво, — знизав плечима Гаррі. — Щоб я виклав йому таємну інформацію про Дамблдора і щоб рекламував роботу міністерства.
Рон якусь мить намагався стриматися, а тоді голосно гукнув Герміоні:
— Я зараз піду й наб'ю Персі пику!
— Не треба, — схопила вона його за руку.
— Це мені піднесе настрій!
Гаррі засміявся. Навіть Герміона всміхнулася, але її усмішка зів'яла, коли вона глянула на замок.
— Не віриться, що ми можемо більше ніколи сюди не повернутися, — тихенько сказала вона. — Хіба можна закривати Гоґвортс?
— Може, його й не закриють, — припустив Рон. — Тут ми не в більшій небезпеці, ніж удома. Зараз однаково скрізь. Я навіть сказав би, що в Гоґвортсі безпечніше, тут більше чаклунів, які можуть оборонятися. Що думаєш, Гаррі?
— Навіть якщо школу знову відкриють, я вже сюди не повернуся, — відповів Гаррі.
Рон здивовано роззявив рота, а Герміона сумно зітхнула:
— Я знала, що ти це скажеш. А що ж ти тоді робитимеш?
— Повернуся до Дурслів, бо так хотів Дамблдор, — пояснив Гаррі. — Але це буде короткий візит, а потім я покину їх назавжди.
— І куди ти подасися, якщо не повернешся до школи?
— Мабуть, повернуся в долину Ґодрика, — пробурмотів Гаррі. Після загибелі Дамблдора ця думка твердо засіла в нього в голові. — Для мене все це почалося там. Я просто відчуваю, що мушу туди вирушити. Заодно відвідаю могили батьків, це було б добре.
— А потім що? — запитав Рон.
— А потім я повинен розшукати решту горокраксів — що ж іще? — Гаррі дивився на білу Дамблдорову гробницю, що віддзеркалювалася у воді на тому боці озера. — Він хотів, щоб я їх познаходив, тому й розповів мені про них. Якщо Дамблдор мав рацію... а я в цьому не сумніваюся... то їх залишилося чотири. Я мушу їх знайти й знищити, а потім здобуду сьому частку Волдемортової душі — ту частку, що й досі міститься в його тілі, і саме я повинен його вбити. А якщо на моєму шляху трапиться Северус Снейп, — додав він, — тим краще для мене й тим гірше для нього.
Запанувала довга тиша. Юрба вже майже розсмокталася, а ті, хто ще затримався, старанно обходили монументальну постать Ґропа, що пригортав Геґріда, чиї тужливі завивання й досі відлунювали понад водою.
— Ми будемо там, Гаррі, — сказав Рон.
— Де — там?
— У твоїх тітки й дядька, — пояснив Рон. — А потім ми вирушимо з тобою, куди завгодно.
— Ні... — рішуче заперечив Гаррі; він на це не розраховував, він хотів дати їм зрозуміти, що в цю надзвичайно небезпечну мандрівку вирушить сам.
— Ти нам якось казав, — тихенько нагадала Герміона, — що є ще час повернутися назад, якщо ми забажаємо. Ми ж мали цей час, правда?
— Ми будемо з тобою, хоч би там що, — додав Рон. — Але ти, старий, повинен ще заскочити до моїх батьків, перш ніж кудись вирушати, навіть у долину Ґодрика.
— Чому?
— Весілля у Білла й Флер. Забув?
Гаррі вражено на нього глянув; думка, що й далі можуть існувати такі нормальні явища, як весілля, здавалася неймовірною, але прекрасною.
— Так, весілля пропускати не можна, — сказав він зрештою.
Його рука мимоволі стисла фальшивий горокракс. Незважаючи ні на що — ні на темний і непевний шлях, що лежав у нього попереду, ні на вирішальну зустріч з Волдемортом, яка, він це знав, неодмінно настане за місяць, рік, чи за десять років, серце в Гаррі затріпотіло від думки, що він насолодиться разом з Роном і Герміоною ще одним, останнім золотим днем спокою.
