Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан
— Професор Дамблдор не казав, щоб я перестав виконувати його накази, якщо він помре.
— Але...
— Вам треба знати лиш одне, перш ніж сюди прибуде хтось із міністерства: мадам Розмерта перебуває під дією закляття "Імперіус", вона допомагала Мелфоєві і смертежерам, ось як те намисто й отруєний мед...
— Розмерта? — недовірливо урвала його професорка Макґонеґел, та не встигла вона сказати ще щось, як за їхніми спинами постукали в двері, і в кабінет ввалилися професори Спраут, Флитвік та Слизоріг, а за ними Геґрід, що й далі заливався рясними слізьми й здригався від горя усім своїм велетенським тілом.
— Снейп! — вигукнув Слизоріг, який був найбільше за всіх приголомшений, блідий і спітнілий. — Снейп! Я ж його навчав! Я вважав, що його знаю!
Але ніхто не встиг йому відповісти, бо високо вгорі зі стіни пролунав різкий голос: у свою порожню раму щойно повернувся чаклун з жовтавим обличчям і коротким чорним чубчиком.
— Мінерво, за кілька секунд тут буде пан міністр, він щойно роз'явився з міністерства.
— Дякую, Еверарде, — сказала професорка Макґонеґел і швидко обернулася до вчителів.
— Поки він не прийшов, я мушу поговорити про те, що буде з Гоґвортсом, — квапливо сказала вона. — Я особисто не впевнена, що наступного року варто відкривати школу. Смерть директора від рук нашого колеги залишиться страшною плямою в історії Гоґвортсу. Це жахливо.
— Я впевнена, що Дамблдор волів би, щоб школа працювала й далі, — заперечила професорка Спраут. — На мою думку, якщо сюди захоче приїхати хоч один-єдиний учень, то школа має залишатися відкритою навіть для нього.
— Але чи залишиться в нас після цього хоч єдиний учень? — засумнівався Слизоріг, витираючи спітнілого лоба шовковою хустинкою. — Батьки не захочуть відпускати дітей, і я б їх у цьому не винуватив. Хоч я особисто вважаю, що в Гоґвортсі перебувати не більш небезпечно, ніж будь-де, та навряд чи з цим погодяться матері. Вони бажатимуть, щоб їхні родини були разом, і це цілком природно.
— Я погоджуюся, — сказала професорка Макґонеґел. — Не можна сказати, що Дамблдор не передбачав ситуації, коли заняття в Гоґвортсі можуть бути скасовані. Коли знову було відкрито Таємну кімнату, він думав над тим, щоб закрити школу... а мушу сказати, що вбивство професора Дамблдора для мене значно страшніше, ніж перебування десь там, глибоко під замком, слизеринського монстра...
— Нам треба порадитися з опікунами, — запропонував писклявим голосочком професор Флитвік; на лобі в нього був великий синець, але, судячи з усього, він цілком одужав після того, як зомлів у Снейповім кабінеті. — Слід дотримуватися встановленого порядку. Таке рішення не можна приймати зопалу.
— Геґріде, ти щось нічого не кажеш, — звернулася до нього професорка Макґонеґел. — А як на твою думку — чи можна залишати Гоґвортс відкритим?
Геґрід, який під час їхньої розмови мовчки схлипував у свою плямисту хустинку-як-скатертинку, підняв набряклі червоні очі й прохрипів:
— Йой, та я не знаю, пані професорко... най то вирішують вихователі гуртожитків і директорка...
— Професор Дамблдор завжди цінував твою думку, — лагідно сказала Макґонеґел, — і я її ціную.
— Ну, я залишаюся, — сказав Геґрід, з очей якого й досі текли сльози, величезними краплями зрошуючи кошлату бороду. — Се мій дім, се був мій дім, відколи мені було тринадцять. І якщо будуть діточки, що схочуть, аби я їх учив, я се робитиму. Але... йой, я не знаю... Гоґвортс без Дамблдора...
Він зайшовся плачем і знову затулився хустинкою, а всі принишкли.
— Ну що ж, — сказала професорка Макґонеґел і виглянула з вікна на подвір'я, перевіряючи, чи не прибув міністр, — тоді я мушу погодитися з Філіусом, що найкраще буде порадитися з опікунами, які й вирішать остаточно.
Тепер щодо відправки учнів додому... є думка, що краще це зробити раніше, ніж пізніше. Якщо буде потрібно, ми домовимося, щоб "Гоґвортський експрес" прибув уже завтра...
— А як же похорон Дамблдора? — втрутився нарешті в розмову Гаррі.
— Ну... — затнулася професорка Макґонеґел, бо голос її затремтів, — я... я знаю, що Дамблдор хотів, щоб його поховали тут, у Гоґвортсі...
— Отже, так воно й буде? — сердито запитав Гаррі.
— Якщо в міністерстві вважатимуть, що так буде доречно, — пояснила професорка Макґонеґел. — Жоден інший директор чи директорка не були...
— Жоден інший директор чи директорка не зробили сій школі стілько всього файного, — прохрипів Геґрід.
— Гоґвортс має бути місцем останнього спочинку Дамблдора, — заявив професор Флитвік.
— Безперечно, — погодилася професорка Спраут.
— Але в такому разі, — сказав Гаррі, — ви не повинні відправляти учнів додому раніше, ніж відбудеться похорон. Вони ж захочуть з ним...
Останнє слово застрягло йому в горлі, але професорка Спраут договорила за нього.
— ...попрощатися.
— Добре сказано, — пискнув професор Флитвік. — Просто чудово сказано! Наші учні повинні віддати останню шану як годиться. А додому їх можна відправити й після цього.
— Підтримую, — сказала професорка Спраут.
— Я гадаю... що так... — досить нервово погодився Слизоріг, а Геґрід замість згоди просто заридав.
— Він уже прибув, — повідомила раптом професорка Макґонеґел, виглядаючи у вікно. — Міністр... і з ним, здається, ціла делегація...
— Пані професорко, можу я вийти? — відразу запитав Гаррі.
Він не мав ані найменшого бажання розмовляти з Руфусом Скрімджером.
— Можеш, — відповіла професорка Макґонеґел, — швиденько.
Вона підійшла до дверей і відчинила їх перед ним. Гаррі збіг по ґвинтових сходах, потім помчав безлюдним коридором; він залишив плаща-невидимку на астрономічній вежі, але це не мало значення. Ніхто в коридорах не бачив, як він біжить; не було навіть Філча, місіс Норіс чи Півза. Він не зустрів ані душі, поки не завернув у перехід, що вів до ґрифіндорської вітальні.
— Це правда? — прошепотіла Гладка Пані, коли він до неї підбіг. — Це таки правда? Дамблдор... загинув?
— Так, — відповів Гаррі.
Гладка Пані заголосила й відхилилася, пропускаючи його, навіть не питаючи пароль.
Як і передбачав Гаррі, вітальня була набита учнями. Усі принишкли, коли він проліз крізь отвір за портретом. Дін і Шеймус сиділи неподалік: це означало, що в спальні нікого не було, чи майже нікого. Нічого не кажучи, не дивлячись нікому у вічі, Гаррі пройшов усю вітальню й зайшов у двері до хлопчачих спалень.
Як він і сподівався, там на нього чекав Рон, що вдягнений сидів на ліжку з чотирма стовпчиками. Гаррі сів на своє, і якусь мить вони просто дивилися один на одного.
— Вони кажуть, що треба закривати школу, — повідомив Гаррі.
— Люпин припускав, що таке може бути, — відповів Рон. Запала тиша.
— І що? — ледь чутно запитав Рон, ніби боявся, що їх підслухають меблі. — Чи ви знайшли його? Здобули? Той... горокракс?
Гаррі заперечно похитав головою. Усе, що відбувалося коло того чорного озера, тепер здавалося якимось давнім жахіттям; невже це справді сталося всього кілька годин тому?
— Ви його не здобули? — пригнічено перепитав Рон. — Його там не було?
— Ні, — відповів Гаррі. — Хтось його вже забрав і залишив там підробку.
— Уже забрав?..
Не кажучи ні слова, Гаррі вийняв з кишені фальшивий медальйон, розкрив його й передав Ронові. Подробиці можна буде розповісти пізніше... сьогодні це не має значення... ніщо не має значення, окрім кінця, кінця їхньої намарної пригоди, кінця Дамблдорового життя...
— Р.А.Б., — прошепотів Рон, — а хто ж це такий?
— Не знаю, — знизав плечима Гаррі і, не роздягаючись, ліг на ліжко, байдуже дивлячись угору. Його зовсім не цікавило, хто такий той Р.А.Б. Він сумнівався, що його взагалі хоч щось тепер цікавитиме. Він лежав і раптом відчув, що на подвір'ї запанувала тиша. Це перестав співати Фоукс.
І він знав, невідь-як і невідь-чому, що фенікс відлетів, назавжди покинувши Гоґвортс, так само, як і Дамблдор покинув школу, покинув світ... покинув Гаррі.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ —
Біла гробниця
Усі уроки було скасовано, всі іспити відкладено. Протягом кількох наступних днів деякі батьки поспіхом забирали своїх дітей з Гоґвортсу... близнючки Патіл відбули ще до сніданку на другий день після Дамблдорової загибелі, а Захаріас Сміт покинув замок у супроводі свого бундючного батька. А от Шеймус Фініґан навідріз відмовився повертатися з матір'ю додому; вони бурхливо сперечалися у вестибюлі, після чого їй довелось погодитися, щоб син залишився на похорон. Шеймус розповів Гаррі й Ронові, як важко їй було знайти в Гоґсміді місце для ночівлі, бо в село прибували все нові й нові чаклуни та чарівниці, щоб віддати Дамблдорові останню шану.
Неабияке хвилювання серед молодших учнів, які ніколи такого не бачили, викликала блідо-блакитна карета з будинок завбільшки, запряжена дванадцятьма велетенськими крилатими кіньми, що під вечір напередодні похорону спустилася з неба й приземлилася на краю Лісу. Гаррі спостерігав з вікна, як вродлива чорнява велетка з обличчям оливкового кольору зійшла з приступки карети й кинулася в обійми Геґріда, що її чекав. Тим часом у замку розмістилася делегація міністерських високопосадовців на чолі з самим міністром магії. Гаррі старанно уникав будь-яких контактів з ними; він не мав сумніву, що рано чи пізно йому доведеться звітувати про останній Дамблдорів виїзд з Гоґвортсу.
Гаррі, Рон, Герміона й Джіні постійно були разом. Чудова погода ніби знущалася над ними; Гаррі міг лише уявляти, що було б, якби Дамблдор не загинув, а в них було б стільки вільного часу наприкінці навчального року після того, як Джіні склала б іспити, і ні на кого вже не тисли б домашні завдання... Минали години, а він ніяк не наважувався сказати те, що мусив сказати, зробити те, що треба було зробити, бо так важко було відмовитися від найбільшого джерела його спокою.
Двічі на день вони відвідували шкільну лікарню: Невіл уже виписався, а от Білл ще залишався там під наглядом мадам Помфрі. Його шрами не загоювалися; чесно кажучи, він тепер дуже нагадував Дикозора Муді, хоч мав, на щастя, цілі очі й ноги, та й характер його, здається, змін не зазнав. Тільки тепер невідь-звідки у нього з'явилася пристрасть до недосмажених стейків з кров'ю.
— ...то йому ше дюже пошчастило, шо він одгушується зі мною, — пожартувала Флер, підбиваючи Біллові подушки, — бо тут усі стгашенно пегесмажують м'ясо, я завшти тсе казала.
— Доведеться мені, мабуть, змиритися з тим, що він на ній ожениться, — зітхнула Джіні трохи згодом того ж вечора, коли сиділа з Гаррі, Роном та Герміоною біля відчиненого вікна ґрифіндорської вітальні й дивилася на оповиті сутінками шкільні угіддя.
— Не така вона й погана, — знизав плечима Гаррі.
