Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Роулінг Джоан
— Лорд Волдеморт навряд чи хотів убивати тих, хто досягне цього острова.
Гаррі не вірив власним вухам. Це що, чергове підтвердження божевільного Дамблдорового прагнення бачити в усіх щось позитивне?
— Пане директоре, — якомога розважливіше мовив Гаррі, — це ж Волдеморт...
— Вибач, Гаррі; я мав би сказати, що він навряд чи хотів би негайно вбивати тих, хто добереться до цього острова, — виправився Дамблдор. — Він волів би залишати їх живими, аж доки з'ясується, як саме вони зуміли подолати стільки його перешкод, і, що найважливіше, чому це їм так заманулося спорожнити чашу. Не забувай, Лорд Волдеморт вірить, що ніхто, крім нього, не знає про його горокракси.
Гаррі хотів було сказати ще щось, але Дамблдор підняв руку, вимагаючи тиші. Він зосереджено дивився на смарагдову рідину й міркував.
— Безсумнівно, — сказав він нарешті, — ця рідина подіє так, щоб завадити мені взяти горокракс. Вона може мене спаралізувати, примусити забути, навіщо я сюди прибув, завдати такого болю, що я просто ошалію, чи ще якимось чином зробить мене недієздатним. У такому разі, Гаррі, простеж, щоб я випив усе до дна, навіть якщо доведеться рідину заливати в мене силою. Зрозумів?
Їхні погляди перетнулися над чашею: двоє блідих облич, освітлених химерним зеленим сяйвом. Гаррі мовчав. Невже саме для цього він і був сюди запрошений... щоб силою примусити Дамблдора випити рідину, яка може завдати йому нестерпного болю?
— Ти пам'ятаєш, — нагадав Дамблдор, — умови, на яких я взяв тебе з собою?
Гаррі завагався, дивлячись у сині очі, що стали зеленкуватими, віддзеркалюючи сяйво з чаші.
— А що, як...
— Ти поклявся виконувати будь-яку мою команду.
— Так, але...
— Я тебе попередив, що це може бути небезпечно?
— Так, — пробурмотів Гаррі, — але...
— Тоді, — Дамблдор знову підтяг рукав і підняв порожній келих, — виконуй мій наказ.
— Давайте я вип'ю замість вас, — у розпачі запропонував Гаррі.
— Я набагато старший, набагато розумніший і набагато менше цінний, — відказав Дамблдор. — Питаю востаннє, Гаррі, ти даєш мені слово, що зробиш усе можливе, аби примусити мене випити це до дна?
— А чи можна...
— Даєш чи ні?
— Але...
— Твоє слово, Гаррі.
— Я... так, але...
Перш ніж Гаррі встиг заперечити, Дамблдор занурив кришталевого келиха в рідину. Якусь частку секунди Гаррі ще сподівався, що директор не зможе торкнутися келихом рідини, проте кришталь миттєво пронизав її поверхню; коли келих заповнився по вінця, Дамблдор підніс його до вуст.
— За твоє здоров'я, Гаррі.
І він осушив келих. Гаррі перелякано дивився на нього, так міцно вчепившись за край чаші, що аж пальці заніміли.
— Пане професоре? — стурбовано запитав він, коли Дамблдор поставив порожній келих. — Як ви почуваєтесь?
Дамблдор із заплющеними очима захитав головою. Гаррі не знав, чи страждає директор від болю. Дамблдор ще раз наосліп зачерпнув келихом з чаші і знову випив.
У цілковитій тиші Дамблдор випив три повні келихи рідини. Надпивши з четвертого половину, він захитався й упав просто на чашу. Його очі були й досі заплющені, дихання важке.
— Пане професоре, — напруженим голосом запитав Гаррі, — ви мене чуєте?
Дамблдор не відповідав. Його обличчя смикнулося, ніби він міцно спав і бачив жахливий сон. Келих почав випадати з рук; рідина з нього от-от мала вилитися. Гаррі простяг руку, схопив кришталеву посудину й притримав.
— Пане професоре, ви мене чуєте? — голосно перепитав він, і його голос луною розлігся в печері.
Дамблдор важко зітхнув, а тоді заговорив голосом, якого Гаррі не впізнав, бо ще ніколи не чув, щоб Дамблдор був такий переляканий.
— Я не хочу... не примушуй мене...
Гаррі втупився в це поблідле обличчя, яке він так добре знав, з його гачкуватим носом та схожими на два півмісяці окулярами, й не знав, що робити.
— ...не подобається... хочу зупинитися... — простогнав Дамблдор.
— Ви... вам не можна зупинятися, пане професоре, — вимовив Гаррі. — Ви повинні випити все до дна, пам'ятаєте? Ви самі сказали, що повинні випити. Ось...
Ненавидячи самого себе, відчуваючи огиду до того, що робить, Гаррі силою приклав келиха Дамблдорові до рота й нахилив, щоб директор допив рідину.
— Ні... — захрипів Дамблдор, коли Гаррі знову зачерпнув келихом з чаші. — Не хочу... не хочу... пусти мене...
— Усе гаразд, пане професоре, — примовляв Гаррі; рука в нього тремтіла. — Усе гаразд, я тут...
— Припини це, припини, — стогнав Дамблдор.
— Так... так, зараз усе припиниться, — збрехав Гаррі і перехилив келих у роззявлений Дамблдорів рот.
Дамблдор закричав; його крик луною розлігся по величезній печері й понад мертвотною чорною водою.
— Ні, ні, ні... не треба... я не можу... не можу, не силуй мене, не хочу...
— Усе гаразд, пане професоре, усе добре! — примовляв Гаррі, а руки в нього так тремтіли, що він ледве зміг зачерпнути шостий келих; чаша була вже напівпорожня. — Нічого з вами не діється, ви в безпеці, це все несправжнє, клянуся, що це несправжнє... випийте ще, нате, випийте...
І Дамблдор слухняно випив, наче Гаррі пропонував йому протиотруту, але, вихиливши келиха, він упав навколішки й затрясся, мов у лихоманці.
— Я сам винен, я сам винен, — ридав він, — перестань, припини це все, я знаю, що я помилився, ох, благаю, перестань, я більше ніколи-ніколи...
— Випийте, пане професоре, і все припиниться, — сказав Гаррі надтріснутим голосом, перехиляючи Дамблдорові в рота сьомий келих.
Дамблдор припав до землі й зіщулився, неначе його оточили невидимі кати; махнув рукою, мало не вибивши з тремтячої долоні Гаррі знову наповненого келиха, й застогнав:
— Не зашкодь їм, не зашкодь їм, прошу тебе, прошу, це моя вина, краще мені завдай болю...
— Нате, випийте, випийте, вам стане краще, — у відчаї лепетав Гаррі, і Дамблдор знову йому підкорився, роззявивши рота, хоч очі все одно не розплющував і тремтів усім тілом.
Аж ось він упав долілиць, кричучи й б'ючи кулаками по землі, поки Гаррі наповнював дев'ятий келих.
— Прошу, прошу, прошу, ні... тільки не це, не це, я зроблю все, що завгодно...
— Просто випийте, пане професоре, просто випийте...
Дамблдор випив, наче дитина, що вмирає зі спраги, але щойно допив, як знову заволав, немовби його нутрощі горіли вогнем...
— Годі вже, будь ласка, годі...
Гаррі зачерпнув десятого келиха й відчув, як кришталь черкнув по дну чаші.
— Уже скоро, пане професоре, випийте це, випийте...
Він підтримав Дамблдора за плечі, і Дамблдор знову випив келих; Гаррі вкотре зачерпнув, і Дамблдор застогнав ще стражденніше, ніж досі:
— Я хочу вмерти! Я хочу вмерти! Припини це, припини, я хочу вмерти!
— Випийте, пане професоре, випийте... Дамблдор випив і відразу заголосив:
— УБИЙ МЕНЕ!
— Нате... це допоможе! — мало не задихнувся Гаррі. — Випийте ще... зараз усе закінчиться... все закінчиться!
Дамблдор пожадливо припав до келиха, випив його до останньої краплини, а тоді нестямно захрипів і долілиць повалився на землю.
— Ні! — крикнув Гаррі, що збирався вже знову наповнювати келих, але впустив посудину в чашу, кинувся до Дамблдора й перевернув його на спину; Дамблдорові окуляри збилися набік, рот був роззявлений, а очі заплющені. — Ні, — почав трясти його Гаррі, — ні, ви не вмерли, ви ж казали, що це не отрута, отямтеся, отямтеся... Ренервате! — вигукнув він, скеровуючи чарівну паличку на Дамблдорові груди; спалахнуло червоне сяйво, але нічого не сталося. — Ренервате... пане директоре... благаю...
Дамблдорові вії здригнулися; серце в Гаррі ледь не вискочило з грудей.
— Пане директоре, ви?..
— Води, — прохрипів Дамблдор.
— Води, — задихано повторив Гаррі, — ...зараз...
Він зірвався на ноги, схопив келиха, що лежав у чаші, і майже не звернув уваги на золотий медальйон, що лежав на дні.
— Аґваменті! — крикнув він, тицьнувши в келих чарівною паличкою.
Келих наповнився прозорою водою; Гаррі впав навколішки біля Дамблдора, підняв йому голову й підставив келих до вуст... але той був порожній. Дамблдор захрипів і почав задихатися.
— Але ж тут була... стривайте... Аґваменті! — знову вигукнув Гаррі, націлившись чарівною паличкою на келих. І знову на якусь секунду в ньому блиснула чистісінька вода, але щойно келих наблизився до Дамблдорових уст, як вона миттю зникла.
— Пане директоре, я зараз, я зараз! — у відчаї белькотів Гаррі, хоч і не думав, що Дамблдор його чує; той повалився на бік, хрипів і судомно хапав ротом повітря, наче в передсмертній агонії. — Аґваменті... Аґваменті... АҐВАМЕНТІ!
Келих наповнився і знову спорожнів. Аж ось Дамблдорове дихання почало затихати. У голові в Гаррі все переплуталося від паніки, він інстинктивно вловив, що залишався один-єдиний шлях здобути воду, бо так задумав Волдеморт...
Він кинувся до самого краєчка каменя й занурив келих в озеро, наповнивши його по самісінькі вінця крижаною водою, що вже не зникала.
— Пане директоре... нате! — загорлав Гаррі й незграбно вилив воду Дамблдорові на обличчя.
Нічого кращого він і не міг зробити, бо та його рука, в якій не було келиха, раптом закрижаніла, але не від холоду води. За зап'ястя його вхопили білі слизькі пальці, а істота, котрій вони належали, помалу стягала хлопця з каменя. Поверхня озера вже не була гладенька, як дзеркало; вона пінилася, і скрізь, куди не глянь, з води вигулькували білі голови й руки — чоловіки, жінки й діти з запалими, невидющими очима сунули до острова: армія мерців, що піднімалася з чорної води.
— Петрифікус Тоталус! — зарепетував Гаррі, чіпляючись за гладеньку мокру поверхню острівця, й одночасно цілячись чарівною паличкою в інферія, що вчепився йому в руку: той відпустив руку й шубовснув у воду. Гаррі ледве звівся на ноги; проте нові й нові інферії дряпалися на острів, хапаючись кістлявими руками за слизьку поверхню, витріщаючи на нього свої сліпі, осклілі очі, тягнучи за собою мокре лахміття, ошкіряючи свої гнилі зуби.
— Петрифікус Тоталус! — заревів Гаррі знову, відступаючи назад і батожачи повітря чарівною паличкою; шестеро чи семеро з них повалилися, але на нього вже насувалися інші. — Імпедімента! Зв'язатус!
Деякі заточилися, одного чи двох обв'язали мотузки, але ті, що лізли на острів ззаду, просто переступали через них або й затоптували. І далі розрізаючи повітря чарівною паличкою, Гаррі заволав: — СЕКТУМСЕМПРА!
Та хоч у їхньому вологому лахмітті та крижаній шкірі й з'являлися діри, з цих ран не бризкала кров, бо в них її просто не було: вони сунули далі, нічого не відчуваючи, тягнучи до нього висохлі руки, а він задкував од них, поки не відчув, що його і ззаду охопили руки, — тонкі, безплотні й холодні, наче смерть, і ось його ноги відірвалися від землі, бо почвари підняли його вгору й понесли, неухильно й невідворотно, до води, і він знав, що порятунку вже немає, що його втоплять і він стане ще одним мертвим охоронцем частки розшматованої Волдемортової душі...
Але тут у темряві спалахнув вогонь: багряно-золотисте вогненне кільце оточило острівець.
