Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

–Анатоль, ходімо, мені треба поговорити з вами, – сказав він по-французьки.

Анатоль озирнувся на сестру і покірно встав, готовий слідувати за П'єром.

П'єр, взявши його за руку, смикнув до себе і пішов з кімнати.

– Якщо ви дозволите собі в моїй вітальні, [Si vous vous permettez dans mon salon,] – пошепки промовила Елен; але П'єр, не відповідаючи їй вийшов з кімнати.

Анатоль йшов за ним звичайною, молодцюватою ходою. Але на обличчі його було помітно занепокоєння.

Увійшовши до свого кабінету, П'єр зачинив двері і звернувся до Анатоля, не дивлячись на нього.

– Ви обіцяли графині Ростової одружитися з нею і хотіли увезти її?

– Мій милий, – відповідав Анатоль по-французьки (як і йшла вся розмова), я не вважаю себе зобов'язаним відповідати на допити, що робляться в такому тоні.

Лице П'єра, і перш бліде, спотворилося від люті. Він схопив своєю великою рукою Анатоля за комір мундира і став трясти з боку в бік до тих пір, поки обличчя Анатоля не прийняло достатній вираз переляку.

– Коли я говорю, що мені треба говорити з вами ... – повторював П'єр.

– Ну що, це нерозумно. Га? – сказав Анатоль, обмацуючи відірваний з сукном ґудзик коміра.

– Ви негідник і мерзотник, і не знаю, що мене стримує від задоволення розтрощити вам голову ось цим, – говорив П'єр, – висловлюючись так штучно тому, що він говорив по-французьки. Він взяв у руку важке прес-пап'є і загрозливо підняв і негайно ж квапливо поклав його на місце.

– Обіцяли ви їй одружитися?

– Я, я, я не думав; втім я ніколи не обіцяв, тому що ...

П'єр перебив його. – Є у вас листи її? Є у вас листи? – повторював П'єр, просуваючись до Анатоля.

Анатоль глянув на нього і негайно ж, засунувши руку в кишеню, дістав гаманець.

П'єр взяв лист, що подається йому і відштовхнувши стіл, який стояв на дорозі, повалився на диван.

– Не бійтеся, я насильства не вживу, [Je ne serai pas violent, ne craignez rien, ] – сказав П'єр, відповідаючи на переляканий жест Анатоля. – Листи – раз, – сказав П'єр, як ніби повторюючи урок для самого себе. – Друге, – після хвилинного мовчання продовжував він, знову встаючи і починаючи ходити, – ви завтра повинні виїхати з Москви.

– Але як же я можу ...

– Третє, – не слухаючи його, продовжував П'єр, – ви ніколи ні слова не повинні говорити про те, що було між вами і графинею. Цього, я знаю, я не можу заборонити вам, але якщо в вас є іскра совісті ... – П'єр кілька разів мовчки пройшов по кімнаті. Анатоль сидів біля столу і насупившись кусав собі губи.

– Ви не можете не зрозуміти нарешті, що крім вашого задоволення є щастя, спокій інших людей, що ви губите ціле життя з того, що вам хочеться веселитися. Забавляйтеся з жінками подібними моїй дружині – з цими ви в своєму праві, вони знають, чого ви хочете від них. Вони озброєні проти вас тим же досвідом розпусти; але обіцяти дівчині одружитися з нею ... обдурити, вкрасти ... Як ви не розумієте, що це так само підло, як прибити старого або дитину! ..

П'єр замовк і глянув на Анатоля вже не гнівним, але питальним поглядом.

– Цього я не знаю. Га? – сказав Анатоль, підбадьорити в міру того, як П'єр долав свій гнів. – Цього я не знаю і знати не хочу, – сказав він, не дивлячись на П'єра і з легким тремтінням нижньої щелепи, – але ви сказали мені такі слова: підло тощо, які я як чесна людина [comme un homme d'honneur] нікому не дозволю.

П'єр здивовано глянув на нього, не в силах зрозуміти, чого йому було потрібно.

– Хоча це і було віч-на-віч, – продовжував Анатоль, – але я не можу ...

– Що ж, вам потрібно сатисфакції? – глузливо сказав П'єр.

– Принаймні ви можете взяти назад свої слова. Га? Якщо ви хочете, щоб я виконав ваші бажання. Га?

– Беру, беру назад, – промовив П'єр і прошу вас вибачити мене. П'єр глянув мимоволі на відірвану ґудзик. – І грошей, якщо вам потрібно на дорогу. – Анатоль посміхнувся.

Цей вираз боязкої і підлої посмішки, знайомої йому по дружині, розлютив П'єра.

– О, підла, безсердечна порода! – промовив він і вийшов з кімнати.

На другий день Анатоль виїхав до Петербургу.

Глава 21

П'єр поїхав до Марії Дмитрівні, щоб повідомити про виконання її бажання – про вигнання Курагина з Москви. Весь будинок був в страху і хвилюванні. Наташа була дуже хвора, і, як Марія Дмитрівна під секретом сказала йому, вона в ту ж ніч, як їй було оголошено, що Анатоль одружений, отруїлася миш'яком, який вона тихенько дістала. Проковтнувши його трохи, вона так злякалася, що розбудила Софійку і оголосила їй те, що вона зробила. Вчасно були прийняті необхідні заходи проти отрути, і тепер вона була у безпеці; але все-таки слабка так, що не можна було думати везти її в село і послано було за графинею. П'єр бачив розгубленого графа і заплакану Софійку, але не міг бачити Наташі.

П'єр в цей день обідав в клубі і з усіх боків чув розмови про спробу викрадення Ростової і з завзятістю спростовував ці розмови, запевняючи всіх, що більше нічого не було, як тільки те, що його шурин зробив пропозицію Ростової і отримав відмову. П'єру здавалося, що на його обов'язки лежить приховати всю справу і відновити репутацію Ростової.

Він з острахом очікував повернення князя Андрія і кожен день заїжджав навідуватися про нього до старого князя.

Князь Микола Андрійович знав через m-lle Bourienne всі чутки, що ходили по місту, і прочитав ту записку до княжни Марії, в якій Наташа відмовляла своєму нареченому. Він здавався веселіше звичайного і з великим нетерпінням чекав сина.

Через кілька днів після від'їзду Анатоля, П'єр отримав записку від князя Андрія, де той сповіщає його про свій приїзд і просить П'єра заїхати до нього.

Князь Андрій, приїхавши в Москву, в першу ж хвилину свого приїзду отримав від батька записку Наташі до княжни Марії, в якій вона відмовляла нареченому (записку цю викрала у княжни Марії і передала князю m-lle Вourienne) і почув від батька з додатками розповіді про викраденні Наташі.

Князь Андрій приїхав увечері напередодні. П'єр приїхав до нього на другий ранок. П'єр очікував знайти князя Андрія майже в тому ж положенні, в якому була і Наташа, і тому він був здивований, коли, увійшовши до вітальні, почув з кабінету гучний голос князя Андрія, який жваво говорив щось про якусь петербурзьку інтригу. Старий князь і інший чийсь голос зрідка перебивали його. Княжна Марія вийшла назустріч до П'єру. Вона зітхнула, вказуючи очима на двері, де був князь Андрій, мабуть бажаючи висловити своє співчуття до його горя; але П'єр бачив по обличчю княжни Марії, що вона була рада і тому, що сталося, і тому, як її брат сприйняв звістку про зраду нареченої.

– Він сказав, що очікував цього, – сказала вона. – Я знаю, що гордість його не дозволить йому висловити свого почуття, але все-таки краще, набагато краще він переніс це, ніж я очікувала. Видно, так повинно було бути ...

– Але невже зовсім все скінчено? – сказав П'єр.

Княжна Марія з подивом подивилася на нього. Вона не розуміла навіть, як можна було про це питати. П'єр увійшов до кабінету. Князь Андрій, дуже змінився, очевидно поздоровівший, але з новою, поперечної зморшкою між брів, в цивільному платті, стояв проти батька і князя Мещерського і гаряче сперечався, роблячи вольові жести. Йшлося про Сперанського, звістка про раптове заслання і уявну зраду якого тільки що дійшла до Москви.

– Тепер судять і звинувачують його (Сперанського) всі ті, які місяць тому захоплювалися їм, – говорив князь Андрій, – і ті, які не в змозі були розуміти його цілей. Судити людину в немилості дуже легко і звалювати на нього всі помилки іншого; а я скажу, що якщо що-небудь зроблено хорошого в нинішньому царюванні, то все хороше зроблено ним – їм одним. – Він зупинився, побачивши П'єра. Обличчя його здригнулося і негайно ж прийняло злий вираз. – І нащадки отдадуть йому справедливість – договорив він, і одразу ж звернувся до П'єра.

– Ну ти як? Все товстієш, – говорив він жваво, але знову з'явилася зморшка і ще глибше вирізувалася на його лобі. – Так, я здоровий, – відповідав він на запитання П'єра і посміхнувся. П'єру ясно було, що посмішка його говорила: "здоровий, але здоров'я моє нікому не потрібно". Сказавши кілька слів з П'єром про жахливу дорогу від кордонів Польщі, про те, як він зустрів в Швейцарії людей, які знали П'єра, і про пана Десале, якого він вихователем для сина привіз з-за кордону, князь Андрій знову з запалом втрутився в розмову про Сперанського, яка тривала між двома людьми похилого віку.

– Якщо б була зрада і були б докази його таємних зносин з Наполеоном, то їх всенародно оголосили б – з запалом і поспішністю говорив він. – Я особисто не люблю і не любив Сперанського, але я люблю справедливість. – П'єр взнавав тепер в свого друга занадто знайому йому потребу хвилюватися і сперечатися про справу для себе чужу тільки для того, щоб заглушити занадто важкі задушевні думки.

Коли князь Мещерський поїхав, князь Андрій взяв під руку П'єра і запросив його в кімнату, яка була відведена для нього. У кімнаті була розібране ліжко, лежали розкриті валізи і скрині. Князь Андрій підійшов до однієї з них і дістав шкатулку. З шкатулки він дістав в'язку в папері. Він все робив мовчки і дуже швидко. Він підвівся, кашлянув. Обличчя його було нахмурене і губи підібгані.

– Прости мене, якщо я буду тебе обтяжувати ... – П'єр зрозумів, що князь Андрій хотів говорити про Наташу, і широке обличчя його висловило жаль і співчуття. Цей вираз обличчя П'єра розсердив князя Андрія; він рішуче, дзвінко і неприємно продовжував: – Я отримав відмову від графині Ростової, і до мене дійшли чутки про шукання її руки твоїм шваґром, чи щось таке. Чи це правда?

– І правда і неправда, – почав П'єр; але князь Андрій перебив його.

– Ось її листи і портрет, – сказав він. Він узяв в'язанку зі столу і передав П'єру.

– Віддай це графині ... якщо ти побачиш її.

– Вона дуже хвора, – сказав П'єр.

– Так вона тут ще? – сказав князь Андрій. – А князь Курагін? – запитав він швидко.

– Він давно виїхав. Вона була при смерті ...

– Дуже жалкую про її хворобу, – сказав князь Андрій. – Він холодно, зло, неприємно, як його батько, посміхнувся.

– Але пан Курагин, отже, не удостоїв своєю руки графиню Ростову? – сказав князь Андрій. Він пирхнув носом кілька разів.

– Він не міг одружитися, тому що він був одружений, – сказав П'єр.

Князь Андрій неприємно засміявся, знову нагадуючи свого батька.

– А де ж він тепер перебуває, ваш шурин, чи можу я дізнатися? – сказав він.

– Він поїхав в Петер ....