Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Вона навіть не піднялася на зустріч йому.

– Що з тобою, мій ангел, хвора? – запитав граф. Наташа помовчала.

–Так, хвора, – відповідала вона.

На неспокійні розпитування графа про те, чому вона така убита і чи не сталося чого-небудь з нареченим, вона запевняла його, що нічого, і просила його не турбуватися. Марія Дмитрівна підтвердила графу запевнення Наташі, що нічого не сталося. Граф, судячи з уявної хвороби, по розладу дочки, по сконфуженим лицям Софійки і Марії Дмитрівни, ясно бачив, що в його відсутність мало що-небудь трапитися: але йому так страшно було думати, що хтозна-що ганебне сталося з його улюбленою донькою , він так любив свій веселий спокій, що він уникав розпитувань і все намагався запевнити себе, що нічого особливого не було і тільки тужив про те, що з нагоди її нездоров'я відкладався їх від'їзд в село.

Глава 19

З дня приїзду своєї дружини в Москву П'єр збирався виїхати куди-небудь, тільки щоб не бути з нею. Незабаром після приїзду Ростових в Москву, враження, яке справляла на нього Наташа, змусило його поквапитися виконати свій намір. Він поїхав до Твері до вдові Йосипа Олексійовича, яка обіцяла давно передати йому папери покійного.

Коли П'єр повернувся в Москву, йому подали лист від Марії Дмитрівни, яка кликала його до себе за досить важливої справи, що стосується Андрія Болконського і його нареченої. П'єр уникав Наташі. Йому здавалося, що він мав до неї почуття сильніше, ніж те, яке повинен був мати одружений чоловік до нареченої свого друга. І якась доля постійно зводила його з нею.

"Що таке трапилось? І яке їм діло до мене? думав він, одягаючись, щоб їхати до Марії Дмитрівні. Швидше б приїхав князь Андрій і одружився б на ній!" думав П'єр дорогою до Ахросимової.

На Тверському бульварі хтось гукнув його.

– П'єр! Давно приїхав? – прокричав йому знайомий голос. П'єр підняв голову. У парних санях, на двох сірих рисаках, як закидали снігом головочки саней, промайнув Анатоль з своїм постійним товаришем Макариним. Анатоль сидів прямо, в класичній позі військових франтів, закутавши низ лиця бобровим коміром і трохи пригнувши голову. Обличчя його було рум'яне і свіже, капелюх з білим плюмажем був надітий набік, відкриваючи завите, напомаджене і обсипане дрібним снігом волосся.

"І далебі, ось справжній мудрець! подумав П'єр, нічого не бачить далі поточної хвилини втіхи, ніщо не турбує його, і від того завжди веселий, задоволений і спокійний. Що б я дав, щоб бути таким як він! " із заздрістю подумав П'єр.

У передній Ахросимової лакей, знімаючи з П'єра його шубу, сказав, що Марія Дмитрівна просять до себе в спальню.

Відчинивши двері в залу, П'єр побачив Наташу, яка сиділа біля вікна з худим, блідим і злим обличчям. Вона озирнулася на нього, насупилася і з виразом холодної гідності вийшла з кімнати.

– Що трапилося? – запитав П'єр, входячи до Марії Дмитрівні.

– Добрі справи, – відповідала Марія Дмитрівна: – п'ятдесят вісім років прожила на світі, такого сорому не бачила. – І взявши з П'єра чесне слово мовчати про все, що він дізнається, Марія Дмитрівна повідомила йому, що Наташа відмовила своєму нареченому без відома батьків, що причиною цієї відмови був Анатоль Курагін, з яким зводила її дружина П'єра, і з яким вона хотіла бігти за відсутності свого батька, з тим, щоб таємно обвінчатися.

П'єр піднявши плечі і роззявивши рот слухав те, що говорила йому Марія Дмитрівна, не вірячи своїм вухам. Нареченій князя Андрія, так сильно улюбленої, цієї перш милої Наташі Ростової, проміняти Болконського на дурня Анатоля, вже жонатого (П'єр знав таємницю його одруження), і так закохатися в нього, щоб погодитися бігти з ним! –Цього П'єр не міг зрозуміти і не міг собі уявити.

Миле враження Наташі, яку він знав з дитинства, не могло з'єднатися в його душі з новим поданням щодо її ницості, дурості і жорстокості. Він згадав про свою дружину. "Всі вони одні й ті ж", сказав він сам собі, думаючи, що не йому одному дісталася сумна доля бути пов'язаним з бридкою жінкою. Але йому все-таки до сліз шкода було князя Андрія, шкода було його гордості. І чим більше він жалів свого друга, тим з більшим презирством і навіть відразою думав про цю Наташу, яка з таким виразом холодної гідності зараз пройшла мимо нього по залі. Він не знав, що душа Наташі була сповнена розпачу, устиду, приниження, і що вона не винна була в тому, що обличчя її ненавмисно виражало спокійну гідність і строгість.

– Та як обвінчатися! – промовив П'єр на слова Марії Дмитрівни. – Він не міг обвінчатися: він одружений.

– Час від часу не легше, – промовила Марія Дмитрівна. – От тобі й хлопчик! Ото ж бо мерзотник! А вона жде, другий день чекає. Принаймні дожидати перестане, треба сказати їй.

Дізнавшись від П'єра подробиці одруження Анатоля, виливши свій гнів на того лайливими словами, Марія Дмитрівна повідомила Безухову те, для чого вона викликала його. Марія Дмитрівна боялася, щоб граф або Болконський, який міг будь-яку хвилину приїхати, дізнавшись справу, яку вона мала намір приховати від них, не викликали на дуель Курагина, і тому просила його наказати від її імені його шваґру виїхати з Москви і не сміти показуватися їй на очі. П'єр обіцяв їй виконати її бажання, тільки тепер зрозумівши небезпеку, яка загрожувала і старому графу, і Миколі, і князю Андрію. Коротко і точно виклавши йому свої вимоги, вона випустила його в вітальню. – Гляди ж, граф нічого не знає. Ти роби, як ніби нічого не знаєш, – сказала вона йому. – А я піду сказати їй, що чекати нічого! Так залишайся обідати, коли хочеш, – крикнула Марія Дмитрівна П'єру.

П'єр зустрів старого графа. Він був збентежений і засмучений. Цього ранку Наташа сказала йому, що вона відмовила Болконському.

– Біда, біда, mon cher, – говорив він П'єру, –– біда з цими дівками без матері; вже я так тужу, що приїхав. Я з вами відвертий буду. Чули, відмовила нареченому, ні у кого не спитавши нічого. Воно, між іншим, я ніколи щодо цього шлюбу дуже не тішився. Покладемо, він хороша людина, але що ж, проти волі батька щастя б не було, і Наташа без женихів не залишиться. Так все-таки довго вже так тривало, та й як же це без батька, без матері, такий крок! А тепер хвора, і Бог знає, що! Погано, граф, погано з дочками без матері ... – П'єр бачив, що граф був дуже засмучений, намагався перевести розмову на інший предмет, але граф знову повертався до свого горя.

Софійка із стурбованим обличчям увійшла до вітальні.

– Наташа не зовсім здорова; вона в своїй кімнаті і хотіла б вас бачити. Марія Дмитрівна у неї і просить вас теж.

– Та це ж ви дуже дружні з Болконським, вірно що-небудь передати хоче, – сказав граф. – Ах, Боже мій, Боже мій! Як все добре було! – І взявшись за рідкі віскі сивого волосся, граф вийшов з кімнати.

Марія Дмитрівна оголосила Наташі про те, що Анатоль був одружений. Наташа не хотіла вірити їй і вимагала підтвердження цього від самого П'єра. Софійка повідомила це П'єру в той час, як вона через коридор проводжала його в кімнату Наташі.

Наташа, бліда, сувора сиділа біля Марії Дмитрівни і від самих дверей зустріла П'єра гарячково-блискучим, питальним поглядом. Вона не посміхнулася, не кивнула йому головою, вона тільки наполегливо дивилася на нього, і погляд її питав його тільки про те: друг він або такий же ворог, як і всі інші, по відношенню до Анатоля. Сам по собі П'єр очевидно не існував для неї.

– Він все знає, – сказала Марія Дмитрівна, вказуючи на П'єра і звертаючись до Наташі. – Він нехай тобі скаже, чи правду я говорила.

Наташа, як підстрелений, як загнаний звір дивиться на собак і мисливців, що наближаються, позирала то на того, то на іншого.

– Наталя Іллівна, – почав П'єр, опустивши очі і відчуваючи почуття жалості до неї і відрази до тієї операції, яку він повинен був робити, – правда це чи не так, це для вас має бути все одно, тому що ...

– Так це чи не так, що він одружений!

– Ні, це правда.

– Він одружений був і давно? – запитала вона, – чесне слово?

П'єр дав їй чесне слово.

– Він тут ще? – запитала вона швидко.

–Так, я його зараз бачив.

Вона очевидно була не в силах говорити і робила руками знаки, щоб залишили її.

Глава 20

П'єр не залишився обідати, а зараз же вийшов з кімнати і поїхав. Він поїхав відшукувати по місту Анатоля Курагіна, при думці про який тепер вся кров у нього приливала до серця і він відчував утруднення переводити подих. На горах, у циган, у Comoneno – його не було. П'єр поїхав в клуб.

У клубі все йшло своїм звичайним порядком: гості, що з'їхалися обідати, сиділи групами і віталися з П'єром і говорили про міські новини. Лакей, привітавшись з ним, доповів йому, знаючи його знайомство і звички, що місце йому залишено в маленькій їдальні, що князь Михайло Захарич в бібліотеці, а Павло Тимофеич не приїжджали ще. Один із знайомих П'єра між розмовою про погоду запитав у нього, чи чув він про викрадення Курагіним Ростової, про яке говорять в місті, чи правда це? П'єр, засміявшись, сказав, що це дурниця, тому що він зараз тільки від Ростових. Він питав у всіх про Анатоля; йому сказав один, що не приїжджав ще, інший, що він буде обідати нині. П'єру дивно було дивитися на цю спокійну, байдужу юрму людей, які не знали того, що робилося у нього в душі. Він пройшовся по залі, дочекався поки всі з'їхалися, і не дочекавшись Анатоля, не став обідати і поїхав додому.

Анатоль, якого він шукав, в цей день обідав у Долохова і радився з ним про те, як виправити зіпсовану справу. Йому здавалося необхідно побачитися з Ростовою. Увечері він поїхав до сестри, щоб переговорити з нею про засоби влаштувати це побачення. Коли П'єр, марно об'їздивши всю Москву, повернувся додому, камердинер доповів йому, що князь Анатоль Васильович у графині. Вітальня графині була повна гостей.

П'єр не вітаючись із жінкою, яку він не бачив після приїзду (вона більше ніж коли-небудь ненависна була йому в цю хвилину), увійшов до вітальні і побачивши Анатоля підійшов до нього.

– Ah, Pierre, – сказала графиня, підходячи до чоловіка. –Ти не знаєш в якому становищі наш Анатоль ... –Вона зупинилася, побачивши в опущеній низько голові чоловіка, в його блискучих очах, в його рішучої ході той страшний вираз сказу і сили, який вона знала і випробувала на собі після дуелі з Долоховим.

– Де ви – там розпуста, зло, – сказав П'єр дружині.