Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Він був інстинктивно всім єством своїм переконаний в тому, що йому не можна було жити інакше, ніж як він жив, і що він ніколи в житті не зробив нічого поганого. Він не був у стані обдумати ні того, як його вчинки можуть відгукнутися на інших, ні того, що може вийти з такого або такого його вчинку. Він був переконаний, що як качка створена так, що вона завжди повинна жити в воді, так і він створений Богом так, що повинен жити в тридцять тисяч доходу і займати завжди вище становище в суспільстві. Він так твердо вірив в це, що, дивлячись на нього, і інші були переконані в цьому і не відмовляли йому ні в вищому становищі в світі, ні в грошах, які він, очевидно, без віддачі займав у зустрічного і поперечного.

Він не був гравець, принаймні ніколи не бажав виграшу. Він не був пихатий. Йому було абсолютно все одно, що б про нього не думали. Ще менш він міг бути винен в честолюбстві. Він кілька разів дражнив батька, псуючи свою кар'єру, і сміявся над усіма почестями. Він був не скупий і не відмовляв нікому, хто просив у нього. Одне, що він любив, це було веселощі і жінки, і так як за його поняттями в цих смаках не було нічого неблагородного, а обдумати те, що виходило для інших людей з задоволення його смаків, він не міг, то в душі своїй він вважав себе бездоганною людиною, щиро зневажав негідників і поганих людей і з спокійною совістю високо носив голову.

У гультяїв, у цих чоловічих магдалин, є таємне почуття усвідомлення невинності, таке ж, як і у магдалин-жінок, засноване на тій же надії вибачення. "Їй все проститься, бо вона багато любила, і йому все проститься, бо він багато веселився".

Долохов, в цьому році з'явився знову в Москві після свого вигнання і перських пригод, і вів розкішне гральне і розгульне життя, зблизився з старим петербурзьким товаришем Курагіним і користувався ним для своїх цілей.

Анатоль щиро любив Долохова за його розум і молодецтво. Долохов, якому були потрібні ім'я, знатність, зв'язки Анатоля Курагіна для приманки в свій гральний гурток багатих молодих людей, не даючи йому цього відчувати, користувався і бавився Курагіним. Крім розрахунку, за яким йому був потрібен Анатоль, самий процес управління чужою волею був насолодою, звичкою і потребою для Долохова.

Наташа справила сильне враження на Курагина. Він за вечерею після театру з прийомами знавця розібрав перед Долоховим гідність її рук, плечей, ніг і волосся, і оголосив своє рішення позалицятися до неї. Що могло вийти з цього залицяння – Анатоль не міг обміркувати і знати, як він ніколи не знав того, що вийде з кожного його вчинку.

– Хороша, брат, та не про нас, – сказав йому Долохов.

– Я скажу сестрі, щоб вона покликала її обідати, – сказав Анатоль. – А?

– Ти почекай краще, коли заміж вийде ...

– Ти знаєш, – сказав Анатоль, – обожнюю дівчаток: [j'adore les petites filles: ] – зараз загубиться.

– Ти вже попався раз на дівчинці [petite fille], – сказав Долохов, який знав про одруження Анатоля. –Дивись!

– Ну вже два рази не можна! Га? – сказав Анатоль, добродушно сміючись.

Глава 12

Наступний після театру день Ростови нікуди не їздили і ніхто не приїжджав до них. Марія Дмитрівна про щось, приховуючи від Наташі, перемовлялася з її батьком. Наташа здогадувалася, що вони говорили про старого князя і щось придумували, і її турбувало і ображало це. Вона будь-яку хвилину чекала князя Андрія, і два рази в цей день посилала двірника на Вздвіженку дізнаватися, чи не приїхав він. Він не приїжджав. Їй було тепер важче, ніж перші дні свого приїзду. До нетерпіння і туги її за ним приєдналися неприємний спогад про побачення з княжнею Марією і з старим князем, і страх та занепокоєння, яким вона не знала причини. Їй все здавалося, що або він ніколи не приїде, або що перш, ніж він приїде, з нею трапиться щось. Вона не могла, як раніше, спокійно і довго, одна сама з собою думати про нього. Як тільки вона починала думати про нього, до спогаду про нього приєднувалися спогад про старого князя, про княжну Марію і про останню виставу, і про Курагина. Їй знову представлялося питання, чи не винна вона, чи не порушена вже її вірність князю Андрію, і знову вона заставала себе до найменших подробиць згадувати кожне слово, кожен жест, кожен відтінок гри вираження на обличчі цього чоловіка, який умів порушити в ній незрозуміле для неї і страшне почуття. На погляд домашніх, Наташа здавалася жвавіше звичайного, але вона далеко була не так спокійна і щаслива, як була колись.

У неділю вранці Марія Дмитрівна запросила своїх гостей до обідні в свій прихід Успіння на Могільцях.

–Я цих модних церков не люблю, – говорила вона, мабуть пишаючись своїм вільнодумством. – Скрізь Бог один. Піп у нас прекрасний, служить пристойно, так це благородно, і диякон теж. Хіба від цього святість яка, що концерти на криласі співають? Не люблю, одне баловство!

Марія Дмитрівна любила недільні дні і вміла святкувати їх. Будинок її бував весь вимитий і вичищений в суботу; люди і вона не працювали, всі були святково розряджені, і всі бували у обідні. До панського обіду додавалися страви, і людям давалася горілка і смажений гусак або порося. Але ні на чому в усьому будинку так не бувало помітне свято, як на широкому, строгому лиці Марії Дмитрівни, яке в цей день набирало незмінний вираз урочистості.

Коли напилися кави після Служби Божої, в вітальні з знятими чохлами, Марії Дмитрівні доповіли, що карета готова, і вона з суворим виглядом, одягнена в парадну шаль, в якій вона робила візити, піднялася і оголосила, що їде до князя Миколи Андрійовичу Болконського, щоб порозумітися з ним щодо Наташі.

Після від'їзду Марії Дмитрівни, до Ростових приїхала модистка від мадам Шальме, і Наташа, зачинивши свої двері в сусідній з вітальнею кімнаті, дуже задоволена розвагою, зайнялася примірювання нових суконь. У той час як вона, надівши стулений на живу нитку ще без рукавів ліф і загинаючи голову, дивилася в дзеркало, як сидить спинка, вона почула у вітальні жваві звуки голосу батька і іншого, жіночого голосу, який змусив її почервоніти. Це був голос Елен. Не встигла Наташа зняти ліф, що примірявся, як двері відчинилися і в кімнату увійшла графиня Безухова, сяюча добродушною і лагідною посмішкою, в темноліловій, з високим коміром, оксамитовій сукні.

– О, моя чарівна! [Ah, ma delicieuse! ] – сказала вона червонівшій Наташі. – Чудово! [Charmante! ] Ні, це ні на що не схоже, мій милий граф, – сказала вона Іллі Андрійовичу, який ввійшов за нею. – Як жити в Москві і нікуди не їздити? Ні, я від вас не відклеюся! Сьогодні ввечері у мене m-lle Georges декламує і зберуться дехто; і якщо ви не привезете своїх красунь, які краще m-lle Georges, то я вас знати не хочу. Чоловіка немає, він поїхав до Твері, а то б я його за вами прислала. Неодмінно приїжджайте, безпремінно, о дев'ятій годині. – Вона кивнула головою знайомій модистки, що шанобливо присіла їй, і спустилася на крісло біля дзеркала, живописне розкинувши складки свого оксамитового плаття. Вона не переставала добродушно і весело базікати, безперестанку захоплюючись красою Наташі. Вона розглянула її сукні і похвалила їх, похвалилася і своїм новим платтям з газу металевого відтінку, [en gaz metallique,] яке вона отримала з Парижа і радила Наташі зробити таке ж.

– Втім, вам все йде, моя чарівна, – говорила вона.

З обличчя Наташі не сходила посмішка задоволення. Вона відчувала себе щасливою і квітучою під похвалами цієї милої графині Безухової, що здавалася їй перш такою неприступною і поважною дамою, і бувшою тепер такою доброю з нею. Наташі стало весело і вона відчувала себе майже закоханою в цю таку красиву і таку добродушну жінку. Елен з свого боку щиро захоплювалася Наташею і бажала повеселити її. Анатоль просив її звести його з Наташею, і для цього вона приїхала до Ростових. Думка звести брата з Наташею бавила її.

Незважаючи на те, що колись у неї була досада на Наташу за те, що вона в Петербурзі відбила у неї Бориса, вона тепер і не думала про це, і всією душею, по своєму, бажала добра Наташі. Їдучі від Ростових, вона відкликала вбік свою protegee.

– Вчора брат обідав у мене – ми помирали від сміху – нічого не їсть і зітхає по вас, моя приваба. Він божеволіє, бо шалено закоханий у вас, моя люба. [ Il est fou, mais fou amoureux de vous, ma chere.]

Наташа багряно почервоніла почувши ці слова.

– Як червоніє, як червоніє, моя приваба! [ma delicieuse!] – промовила Елен. – Неодмінно приїжджайте. – З того, що ви любите кого-небудь, моя чарівна, ніяк не слідує жити монашкою. Навіть якщо ви наречена, я впевнена, що ваш жених волів би, щоб ви в його відсутності виїжджали у світ, а не гинули з нудьги. [Si vous aimez quelqu'un, ma delicieuse, ce n'est pas une raison pour se cloitrer. Si meme vous etes promise, je suis sure que votre рromis aurait desire que vous alliez dans le monde en son absence plutot que de deperir d'ennui.]

"Отже вона знає, що я наречена, значить і вони з чоловіком, з П'єром, з цим справедливим П'єром, – думала Наташа, – говорили і сміялися про це. Стало бути це нічого". І знову під впливом Елен те, що перш уявлялося страшним, здалося простим і природним. "І вона така гранд-дама [grande dame], така мила і так видно всією душею любить мене, думала Наташа. І чому не веселитися?" – думала Наташа, здивованими, широко розкритими очима дивлячись на Елен.

До обіду повернулася Марія Дмитрівна, мовчазна і серйозна, бо очевидно зазнала поразки у старого князя. Вона була ще занадто схвильована від того, що сталося зіткнення, щоб бути в змозі спокійно розповісти справу. На питання графа вона відповідала, що все добре і що вона завтра розповість. Дізнавшись про відвідування графині Безухової і запрошенні на вечір, Марія Дмитрівна сказала:

– З Безуховою водитися я не люблю і не раджу; ну, та вже якщо обіцяла, їдь, розважишся, – додала вона, звертаючись до Наташі.

Глава 13

Граф Ілля Андрійович повіз своїх дівчат до графині Безухової. На вечорі було досить багато народу. Але все товариство було майже незнайоме Наташі. Граф Ілля Андрійович з незадоволенням помітив, що вся ця тепла компанія складалася переважно з чоловіків і жінок, відомих вільністю поводження. M-lle Georges, оточена молоддю, стояла в кутку вітальні.