Війна і мир (том 2) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

В'їхали в обоз, через два вози перескочили. А?

– Вже коні ж були! – продовжував розповідь Балага. – Я тоді молодих підпряжних до каурого запряг, – звернувся він до Долохова, – так чи віриш, Федір Іванович, 60 верст звірі летіли; тримати не можна, руки заклякли, мороз був. Кинув віжки, тримай, мовляв, ваша світлість, сам, так в сани і повалився. Але ж не те що поганяти, до місця тримати не можна. О третій годині донесли чорти. Здохла ліва тільки.

Глава 17

Анатоль вийшов з кімнати і через кілька хвилин повернувся в підперезаний срібним ременем шубці і соболиній шапці, молодцювато одягненої набакир і яка дуже йшла до його красивого обличчя. Подивившись в дзеркало і в тій самій позі, яку він набув перед дзеркалом, ставши перед Долоховим, він взяв склянку вина.

– Ну, Федя, прощай, спасибі за все, прощай, – сказав Анатоль. – Ну, товариші, друзі ... він задумався ... – молодості ... моєї, прощайте, – звернувся він до Макарина і іншим.

Незважаючи на те, що всі вони їхали з ним, Анатоль мабуть хотів зробити щось зворушливе і урочисте з цього звернення до товаришів. Він говорив повільним, гучним голосом і виставивши груди похитував однією ногою. – Всі візьміть склянки; і ти, Балага. Ну, товариші, друзі молодості моєї, попиячили ми, пожили, погуляли. Га? Тепер, коли побачимося? За кордон виїду. Пожили, прощай, хлопці. За здоров'я! Ура! .. – сказав він, випив свою склянку і ляснув її об землю.

– Будь здоров, – сказав Балага, теж випивши свій стакан і обтираючись хусткою. Макарин зі сльозами на очах обіймав Анатоля. – Ех, князь, вже як сумно мені з тобою розлучитися, – промовив він.

– Їхати, їхати! – закричав Анатоль.

Балага було пішов з кімнати.

– Ні, стій, – сказав Анатоль. – Затвори двері, сісти треба. Ось так. – Зачинили двері, і всі сіли.

– Ну, тепер марш, хлопці! – сказав Анатоль встаючи.

Лакей Joseph подав Анатолю сумку і шаблю, і всі вийшли в передню.

– А шуба де? – сказав Долохов. – Гей, Ігнатко! Піди до Мотрони Матвіївні, запитай шубу, салоп соболій. Я чув, як увозять, – сказав Долохов, підморгнувши. – Адже вона вискочить ні жива, ні мертва, в чому удома сиділа; трохи забаришся, тут і сльози, і батечко, і матуся, і зараз замерзла і назад, – а ти в шубу приймай відразу і неси в сани.

Лакей приніс жіночий лисячий салоп.

– Дурень, я тобі сказав соболій. Гей, Матрьошка, соболій! – крикнув він так, що далеко по кімнатах пролунав його голос.

Красива, худа і бліда циганка, з блискучими, чорними очима і з чорним, кучерявим сизого відливу волоссям, в червоній шалі, вибігла з соболиним салопом на руці.

– Що ж, мені не шкода, ти візьми, –сказала вона, мабуть боячись перед своїм паном і шкодуючи салопа.

Долохов, не відповідаючи їй, взяв шубу, накинув її на Матрешу і закутав її.

– Ось так, – сказав Долохов. – І потім ось так, – сказав він, і підняв їй близько голови комір, залишаючи його тільки перед обличчям трохи відкритим. – Потім ось так, бачиш? – і він присунув голову Анатоля до отвору, залишеного коміром, з якого виднілася блискуча посмішка Матреші.

– Ну прощай, Матрьош, – сказав Анатоль, цілуючи її. – Ех, скінчилося моя гульня тут! Стефці кланяйся. Ну, прощай! Прощай, Матрьош; ти мені побажай щастя.

– Ну, дай-то вам Бог, князь, щастя великого, – сказала Матрьош, з своїм циганським акцентом.

Біля ґанку стояли дві трійки, двоє молодців ямщиків тримали їх. Балага сів на передню трійку, і, високо піднімаючи лікті, неквапливо розібрав віжки. Анатоль і Долохов сіли до нього. Макарин, Хвостиков і лакей сіли в іншу трійку.

– Готові, чи що? – запитав Балага.

– Пішли! – крикнув він, замотуючи навколо рук віжки, і трійка понесла вниз по Нікітському бульвару.

– Тпрру! Піди, гей! .. Тпрру, – тільки чувся крик Балаги і молодця, який сидів на козлах. На Арбатській площі трійка зачепила карету, щось затріщало, почувся крик, і трійка полетіла по Арбату.

Давши два кінці по Подновінскому Балага став стримувати і, повернувшись назад, зупинив коней біля перехрестя Старої Конюшенної.

Молодець зіскочив тримати за вуздечку коней, Анатоль з Долоховим пішли по тротуару. Підходячи до воріт, Долохов свиснув. Свисток відгукнувся йому і слідом за тим вибігла покоївка.

– На двір увійдіть, а то видно, зараз вийде, – сказала вона.

Долохов залишився біля воріт. Анатоль увійшов за покоївкою на двір, повернув за ріг і вибіг на ґанок.

Гаврило, величезний виїзний лакей Марії Дмитрівни, зустрів Анатоля.

– До пані завітайте, – басом сказав лакей, загороджуючи дорогу від дверей.

– До якої пані? Та ти хто? – захекано і пошепки питав Анатоль.

– Прошу, наказано привести.

– Курагин! Назад, – кричав Долохов. –Зрада! Назад!

Долохов біля хвіртки, у якій він зупинився, боровся з двірником, який намагалися замкнути хвіртку за Анатолем, що було увійшов. Долохов останнім зусиллям відштовхнув двірника і схопивши за руку Анатоля вибіг, висмикнув його за хвіртку і побіг з ним назад до трійки.

Глава 18

Марія Дмитрівна, заставши заплакану Софійку в коридорі, змусила її в усьому зізнатися. Перехопивши записку Наташі і прочитавши її, Марія Дмитрівна з запискою в руці ввійшла до Наташі.

– Мерзотниця, безсоромниця, – сказала вона їй. – Чути нічого не хочу! – Відіпхнувши Наташу, яка здивованими, але сухими очима дивиться на неї, вона замкнула її на ключ і наказавши двірнику пропустити в ворота тих людей, які прийдуть сьогодні ввечері, але не випускати їх, а лакею наказавши привести цих людей до себе, сіла в вітальні, чекаючи викрадачів.

Коли Гаврило прийшов доповісти Марії Дмитрівні, що люди, які приходили, втекли, вона насупившись встала і заклавши назад руки, довго ходила по кімнатах, обдумуючи те, що їй робити. У 12-й годині ночі вона, обмацавши ключ в кишені, пішла до кімнати Наташі. Софійка, ридаючи, сиділа в коридорі.

– Марія Дмитрівна, пустіть мене до неї заради Бога! – сказала вона. Марія Дмитрівна, не відповідаючи їй, відімкнула двері і увійшла. "Гидко, кепсько ... У моєму будинку ... мерзотниця, дівчисько ... Тільки батька шкода!" думала Марія Дмитрівна, намагаючись вгамувати свій гнів. "Як не важко, вже велю всім мовчати і приховую від графа". Марія Дмитрівна рішучими кроками увійшла в кімнату. Наташа лежала на дивані, закривши голову руками, і не ворушилася. Вона лежала в тому самому положенні, в якому залишила її Марія Дмитрівна.

– Хороша, дуже хороша! – сказала Марія Дмитрівна. – У моєму будинку коханцям побачення призначати! Прикидатися-то нічого. Ти слухай, коли я з тобою говорю. – Марія Дмитрівна торкнула її за руку. –Ти слухай, коли я говорю. Ти себе осоромила, як дівка найостанніша. Я б з тобою те зробила, та мені батька твого шкода. Я приховаю. – Наташа не змінила положення, але тільки все тіло її стало підкидати від беззвучних, судомних ридань, які душили її. Марія Дмитрівна озирнулася на Софійку і присіла на дивані біля Наташі.

– Щастя його, що він від мене пішов; та я знайду його, – сказала вона своїм грубим голосом; – чуєш ти чи що, що я говорю? – Вона підділа своєю великою рукою під обличчя Наташі і повернула її до себе. І Марія Дмитрівна, і Софійка здивувалися, побачивши обличчя Наташі. Очі її були блискучі і сухі, губи підібгані, щоки опустилися.

– Залиш ... те ... що мені ... я ... помру ... –промовила вона, злим зусиллям вирвалася від Марії Дмитрівни і лягла в своє колишнє положення.

– Наталя! .. – сказала Марія Дмитрівна. – Я тобі добра бажаю. Ти лежи, ну лежи так, я тебе не буду чіпати, і слухай ... Я не стану говорити, як ти винна. Ти сама знаєш. Ну да тепер батько твій завтра приїде, що я скажу йому? Га?

Знову тіло Наташі захиталося від ридань.

– Ну дізнається він, ну брат твій, наречений!

– У мене немає нареченого, я відмовила, – прокричала Наташа.

– Все одно, – продовжувала Марія Дмитрівна. – Ну вони дізнаються, що ж вони так залишать? Адже він, батько твій, я його знаю, адже він, якщо його на дуель викличе, добре це буде? Га?

– Ах, залиште мене, навіщо ви всьому завадили! Навіщо? навіщо? хто вас просив? – кричала Наташа, піднявшись на дивані і злобно дивлячись на Марію Дмитрівну.

– Та чого ж ти хотіла? – скрикнула знову гарячячись Марія Дмитрівна, – що ж тебе замикали чи що? Ну хто ж йому заважав в будинок їздити? Навіщо ж тебе, як циганку яку, відвозити? ... Ну відвіз би він тебе, що ж ти думаєш, його б не знайшли? Твій батько, або брат, або наречений. А він мерзотник, негідник, ось що!

– Він краще за всіх вас, – скрикнула Наташа, піднімаючи. – Якби ви не заважали ... Ах, Боже мій, що це, що це! Софійко, за що? Підіть! .. – І вона заплакала з таким відчаєм, з яким оплакують люди тільки таке горе, якого вони відчувають самі себе причиною. Марія Дмитрівна почала було знову говорити; але Наташа закричала: –Підіть, підіть, ви всі мене ненавидите, зневажаєте. – І знову кинулася на диван.

Марія Дмитрівна продовжувала ще деякий час усовіщати Наташу і напучувати її, що все це треба приховати від графа, що ніхто не дізнається нічого, якщо тільки Наташа візьме на себе все забути і не показувати ні перед ким виду, що щось сталося. Наташа не відповідала. Вона і не ридала більше, але у нею почалися озноб і тремтіння. Марія Дмитрівна підклала їй подушку, накрила її двома ковдрами і сама принесла їй липового цвіту, але Наташа не відгукнулася їй.

– Ну нехай спить, – сказала Марія Дмитрівна, йдучи з кімнати, думаючи, що вона спить. Але Наташа не спала і зупиненими розкритими очима з блідого обличчя прямо дивилася перед собою. Всю цю ніч Наташа не спала, і не плакала, і не говорила з Софійкою, яка кілька разів поставала і підходила до неї.

На другий день до сніданку, як і обіцяв граф Ілля Андрійович, він приїхав з підмосковній. Він був дуже веселий: справа з покупщиком ладилося і ніщо вже не затримувало його тепер в Москві і в розлуці з графинею, по якій він скучив. Марія Дмитрівна зустріла його і оголосила йому, що Наташа стала дуже нездорова вчора, що посилали за доктором, але що тепер їй краще. Наташа в цей ранок не виходила зі своєї кімнати. З підібраними розтрісканими губами, сухими зупиненими очима, вона сиділа біля вікна і неспокійно вдивлялася в проїжджаючих по вулиці і квапливо оглядалася на тих, що входили в кімнату. Вона очевидно чекала звісток про нього, чекала, що він сам приїде або напише їй.

Коли граф зійшов до неї, вона неспокійно повернулася на звук його чоловічих кроків, і обличчя її прийняло бувший холодний і навіть злий вираз.